Це було одного разу, коли моя мама зранку поїхала в село допомогти бабусі. Я ж, бажаючи, щоб мама по приїзді додому відпочила, вирішив сам приготувати обід. Добре вимивши руки, закотив рукава сорочки, щоб не заважали, підв'язався маминим фартухом. Неслухняний чубчик сховав під хустку, бо мама завжди казала: «Світити волоссям під час обіду не можна».

Спершу я хотів приготувати тільки локшину. Налив у каструлю молока, одразу ж поклав локшину, прикрив посудину, щоб вариво швидше готувалося. Тоді надумав зварити ще й овочевий суп.

 

 

Заходився чистити картоплю, порізав її кубиками, розібрав на суцвіття капусту, посік моркву. Тільки-но вкинув усе в каструлю, як чомусь почала підстрибувати на плиті локшина. Раптом з-під кришки вихопилося молоко, зашипіло й почало разом із локшиною. Вибиратися на волю. Не маючи часу шукати якусь ганчірку, я вхопив каструлю голіруч. Скрикнув від болю, кинув її геть, а сам почав розмахувати обпеченою рукою, дмухати на неї. Та ось необережно зачепив іншу посудину — і вже мій суп на підлозі.

Але ж незабаром і мама повинна повернутися!

 

 

Тоді я схопив віник, змів усе з підлоги, вимив її. Швиденько налив у чайник

 

 

води, поставив на вогонь. .

 

 

Аж ось і мама! Я її зустрічаю на порозі кухні — розпашілій, із розкуйовдженим

чубом, у хустці, що з'їхала на самісіньку потилицю. «Мамо, я так на тебе

 

 

чекав, ходімо пити чай», — втомлено кажу я.

 

 

Ось так скінчилася моя перша спроба приготувати обід.