ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ВОВКУЛАКА ХРЕБ

Хреб-Вовкулака так само, як i всi iншi Вовкулаки, був сином престарої Смертi. А як був вiн одним з перших її дiтей, то й сам вже був дуже старий та немiчний, а через те й немоторний.

Багато тисяч рокiв Хреб вже тинявся по землi. Перебував вiн по рiзних сторонах: спочатку по бiльших цвинтарях, а потiм йому давали все меншi й спокiйнiшi, де не було важкої роботи. Щоб його старi кiстки мали бiльше спокою та вiдпочинку.

Вже бiльш трьох тисяч рокiв проживав вiн на Вкраїнi. Знав майже всi нашi видатнiшi цвинтарi; знав, де поховано того чи iншого нашого славного небiжчика, бував на знаменитих бойовищах, де колись рiчками лилася кров козацька, й багато доброго зробив вiн для чесних кiсток шляхетних мерцiв — запорожцiв. Тепер же сидiв на цвинтарику малого села й совiсно виконував свої нехитрi обов'язки.

Та, по правдi кажучи, не було там чого й виконувати: таке було спокiйне й тихе те село. Людей в сiльцi було мало, пошестi навiдувались рiдко, сама Смерть часто надовго про нього забувала, отож через те й рiдко вмирали тут люди. А коли хтось i помирав, бо вже через старiсть не мiг далi жити,— то родичi та односельцi довгi роки пам'ятали небiжчика. Вони вiдвiдували покiйникiв не тiльки "на гробках", айв свята, i в недiлi та добре доглядали могилки. До того ж i цвинтар був у гарному, затишному мiсцi, помiж двох зарослих байракiв, в старiй левадi, над тихою, блискучою рiчкою.

На цвинтарi у Хреба завжди був повний лад та порядок, i статечний Вовкулака мiг вiльно вiдпочивати на старiсть.

Кожної ночi виходив вiн зi своєї хатинки, що була пiд хрестом найстарiшої могили козака-запорожця Заграйдуди. Тихим кроком обходив усi могилки; де-не-де спинявся, щоб розправити якусь квiтку, що її нахилив чи зiм'яв вiтер; де-не-де здмухував порох з старого хреста; деiнде пiдрiвнював дорiжку помiж могилками. А потiм виходив на узгiр'я, клав бiля себе на землю свою блискучу лопату, сiдав на улюбленому пеньку й дивився через цвинтар на рiчку, сивi горби та блакитну iмлу, що обхоплювала собою далеку далину...

Коли ж була тиха мiсячна нiч,— то з поля й байракiв до нього сходилися Хухи та Мавки. Часом причвалає сусiднiй Упир чи прилетить кiлька стареньких Вiдьом. А iнодi, найчастiше напровеснi, коли мiж байраками ще не висихав потiчок, припливали з рiчки чарiвнi, задумливi Русалки. Всi вони були радi послухати цiкавих оповiдань мудрого Хреба, що так багато бачив та чув за свiй довгий мандрiвний вiк. Навiть Лiсовик, теж старий i мудрий, поважав Вовкулаку, бо ж той бував i по степах, i по лiсах, i по великих мiстах. Тим то й Водяник, всiма поважаний бородатий дiд, не говорив Хребовi iнакше як "дiдусю", дарма, що й вiн мав також не одну тисячу рокiв за плечима. Але ж, звiсно, що Водяники найменше знають про свiти, бо вони так, як i Домовики, здебiльшого увесь свiй вiк сидять тiльки на одному мiсцi — в своїй рiчцi, в озерi чи там у болотi...

I старий Хреб розповiдав до пiвнiв...

Одного похмурого дня на цвинтар принесли нового мерця. Зiбралося тут стiльки людей, що за весь час свого господарювання в цьому мiсцi Хреб ще нiколи й не бачив. Увесь цвинтар заповнили не тiльки мiсцевi та сусiднi селяни, а була також сила незнайомих панiв, що понаїздили вiдкiлясь з далеких країн.

Ховали з великою учтою багату паню з сусiднього села, яка, вмираючи, написала заповiт, щоб її конче було поховано на цьому тихому кладовищi, що лежало в такiй чудовiй мiсцевостi.

Хреб раз у раз бував смутний в день кожного похорону, бо ж йому було шкода й таких людей, яких приводила сюди його мати Смерть, а ще бiльше тих, що плакали та побивались за небiжчиками. Не знали ж бо вони, що Смерть навмисне переводить з цього свiту на той свiт тих, кому або ж було тут погано, або ж в близькому часi загрожувала страшна небезпека та горе...

Сьогоднi Хреб не тiльки сумував,— вiн був ще й дуже незадоволений. Вовкулака не любив панських примх та бучної пишноти, з якою ховали мерцiв-панiв. Не любив, бо гадав, що мертвий не потребує земних розкошiв, а по-друге — вважав, що там, де з'являється його справедлива мати Смерть, повинно бути найбiльше тихого та щирого жалю, а не фальшивий, гучний, показний розпач...

I тепер вiн дивився з-за своєї могили на всю ту пишноту з великою прикрiстю. Слухав, як тi пани, що нiби прийшли плакати над мертвою, розповiдали один одному всякi веселi речi й непомiтно смiялися, бо ж їм цiлком байдуже було до небiжки. Чув вiн, як вони гудили та осуджували її. Як лаяли, що вона звелiла поховати себе на глухому цвинтарику глухого села, до якого їм було далеко й незручно їхати. Ще дужче обурювались тi, що мали забрати собi в спадщину добро покiйної. Вони навiть забули притишити свої голоси й, вiдступивши набiк, гiрко нарiкали на небiжку, що вона так багато свого добра пороздавала ще за життя всяким бiдним людям. А ще бiльше лютували вони на тих, що поховали померлу в дорогих шатах та дорогоцiнних прикрасах. Все те,— думали вони,— можна було б продати за великi грошi й забрати собi.

— Нехай би вже каверзувала, як хотiла, поки була жива,— гримали вони.— А то ж на тисячi забрала всякого майна ще в домовину з собою! Це ж просто грабiж! Грабiж бiдних родичiв!..

Всi тi розмови слухав Хреб й все дужче насуплювався. Тiльки те його й потiшало, що панi за життя була добра, бо роздавала своє майно вбогим. Тим ще гiрше йому було слухати ту лайку, якою частували її родичi над незасипаною могилою. Й вiн ухвалив, що буде пильно доглядати могилку доброї панi та всi тi квiтки, що на нiй повинен був посадити особливий садiвник, котрого привезли з мiста.

Але ж розмови на кладовищi чув не тiльки сам невидимий Вовкулака. Чули їх i два злодiї, що прийшли подивитися на пишний похорон та сподiвалися щось украсти у великому натовпi людей. I коли вони довiдались, що в тiй трунi лежить не тiльки само тiло покiйницi, а ще й багато дорогоцiнностей, то й намислили лиху рiч.

Тiєї ж ночi, коли навколо було темно-претемно, мов у каламарi,—. тi два злодiї прийшли з лопатами на цвинтар. А саме того вечора Вовкулака Хреб довго працював. Треба ж йому було порозправляти пом'яту людьми пiд час похорону траву, пригладити нову могилку, позатуляти в нiй всi щiлини та шпарки, порозправляти стьожки на вiнках, порiвняти квiтки. I от, коли саме вiн поробив уже своє дiло, то зачув, що хтось рипнув хвiрткою. Вiн спинився саме бiля панської могили й чекав. Тим часом просто до нього пiдiйшли двi людських постатi.

— Здається, тут! — промовив один, впiзнавши нового бiлого хреста.

Другий нахилився до могилки, пошкромадив пальцями свiжу, ще незлеглу землю й вiдповiв:

— Вона... Ну, мерщiй за роботу!.. Нiч саме така, що лiпшої й не треба. Нiякий мрець не схоче вилазити з теплої труни та й жодний чортяка сюди не прийде! — грубо жартував злодiй.

— Та напевне й сам Вовкулака боїться лазити в такiй темрявi,— засмiявся й другий, скидаючи з себе одежину та приправляючи лопату.

По тому вони враз взялися копати. Хреб не довго роздумував. Вiн розправив свої пазурчастi руки, як лапи у шулiки; високо пiдвiв вгору свою лопату й випростався перед злодiями.

— Нi, ледацюги!.. Я пiтьми не боюся так само, як i вас...— гукнув вiн так гучно, як вистачило сили його старечому голосовi.— Геть звiдси!..

I вiн замахнувся на них лопатою. Його сiро-сиве, мов вечiрня iмла, волосся засвiтилося, як порохняве дерево, фiалковим свiтлом; жовте кощаве тiло вирiвнялось i стало дуже високе, а з лопати посипались iскри.

I У злодiїв чуб поставав свердлом. Вони остовпiли й не могли ворухнути жодним членом...

Але ж саме в цей момент в селi заляпав крилами перший пiвень i голосно прокричав:

— Ку-ку-рi-ку-у!..

Хреб затремтiв, аж йому задзвонили кiстки, немов хтось потрусив торбинку з скляними пляшечками. Волосся його потемнiло, лопата згасла, й вiн непомiтно шугнув у свою хатинку. Тiльки пролунав у повiтрi, мов виття хуртовини, його сумний, тужливий плач. Вовкулака вмить втратив свою силу: вже кiнчалася нiч, й вiн мусив бути вдома-Коли Вовкулака зник, злодiї отямились. Волосся ще стояло на їхнiх головах, як щiтки. Зуби їм клацали, руки й ноги трусилися, але ж вони були запеклi злодiї й швидко опанували собою.

— Тьфу! — сплюнув один.— I приверзеться таке чортовиння!.. Робiмо швидше, бо вже спiвають пiвнi. Можемо не встигнути до свiтанку...

Й вони швидко почали вiдкидати м'яку землю.

Хреб тихо плакав, сидячи в своїй хатцi. Вiн бачив вiдтiль, як злодiї розрили свiжу могилу, як розрубали сокирою золочену труну й постягали з небiжки всякi дорогоцiнностi: перснi, сережки, хрести... Вже ранком, аж коли почало сходити сонце, тiльки тодi злодiї повтiкали з цвинтаря.

Якось того дня нiхто з людей не приходив на цвинтар, а бiдолашний Вовкулака вдень не смiв привести до ладу могили. З великим нетерпiнням чекав вiн ночi, мiркуючи, що покличе собi на помiч когось з ближчих своїх сусiдiв: чи Того, що в скелi сидить, Кам'яника, чи Упиря, чи навiть i старого Лiсовика з Хухами... I тiльки почало поночiти, Хреб вже не мiг далi стерпiти й вилiз зi своєї хатки...

Вiн пiдiйшов до могили, свиснув на лисиць, посварився лопатою на вовкiв й скочив у яму. Тiльки вiн схилився над останками небiжки, щоб обережно позбирати їх докупи, як зачув нагорi чиїсь кроки.

Хреб раптом звiвся на рiвнi ноги й оглянувся. Якийсь пастушок, видимо, запiзнився з лук зi своїми вiвцями. Великий бiлий цап перескочив через рiвчак та виспу * цвинтаря й плигав по могилах, а за ним гонився пастушок.

Вовкулака замахав цаповi руками, щоб той iшов геть з кладовища, але ж цап дивився в другий бiк i нiчого не бачив. Тодi Хреб виплигнув з могили й хотiв непомiтно сховатися за кущем. Однак саме в той момент пастушок наблизився до ями. Вiн угледiв, як майнула бiля нього блiда Вовкулакова тiнь, побачив розриту яму, пошматоване людське тiло, обгризенi кiстки...

З страшним криком кинувся хлопчик тiкати до села. Там вiн розповiв, що бачив. На цвинтар збiглися всi селяни...

— Не iнакше, як Вовкулака розрив ту могилу чужої панi й пообгризав її кiстки! — говорили повнi жаху люди...

А нi в чому не винний Хреб, котрий прикладав усiх зусиль, щоб оберiгати спокiй усiх померлих та лад на цвинтарi, голосно стогнав з жалю та образи... Люди ж дивувалися, як гулко реве цього тихого вечора вiтер в байраках, й з того часу страшно боялися ходити на цвинтар, особливо увечерi!..

А тим часом там не було нiчого страшного...

* Виспа — острiв (дiал.).