ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
НЕЧИСТА СИЛА

Було це в тисяча дев'ятсот бiдувадцятому роцi.

На Лисiй горi, пiд Києвом, ще з ранньої весни почалася жвава робота. Мiсцевi Чорти будували нову, велику свiтлицю. Хухи обкладали її мохом, блискучими мушлями, сосновими шишками та iншими оздобами. Вiдьми пiдмiтали подвiр'я, посипали пiском, чепурили стiни. Лiсовики садили новi дерева, ряснi кущi та чудовi квiти. Мавки пололи квiтники, гарненько розстилали барвiнок, пiдпирали чорнобривцi, пiдв'язували крученi паничi та високi повнi рожi. Русалки носили з Днiпра воду на поливку й доглядали розкiшного водограя, що його поставив Водяник. Того водограя було зроблено так хитромудре, що дрiбнi бризки з нього летiли тонким водяним порохом зi стелi по всiй свiтлицi й робили в нiй приємну прохолоду...

В серединi червня вже все було готове. Тiльки Дiдько зi своїми помiчниками. Бiсовими Синами, закiнчував приладдя до освiтлення. Та ще не впорались манесенькi Злиднi, яким було загадано розправляти травинки та змiтати порошинки, бо з-поза Днiпра часто налiтав вiтер.

В нiч на Iвана Купала вся середина Лисої гори блищала. Палали тисячi рiзнокольорових вогнiв, сяяло не тiльки у свiтлицi, а також i по всiх кутках садiв та квiтникiв. Чудово свiтились вогненнi квiтки папороття, а дорiжки були мов з освiтленого скла: так виблискували вони нiжним синьо-жовтим сяйвом чистої, свiжої порохнi.

Опiвночi зi всiх сторiн почали злiтатися гостi. Кого-кого тiльки тут не було!.. Бо ж це мали бути не звичайнi щорiчнi збори. Було то велике, урочисте зiбрання всiєї Невидимої Сили з усiх куткiв свiту, тобто "мiжнародний конгрес". Так принаймнi говорили наймудрiшi, вченi Чорти.

Крiм мiсцевих, українських Чортiв, одягнених в пишнi старовиннi рiзнобарвнi козачi жупани, Вiдьом — в шовкових та єдвабних кунтушах й дорогоцiнних очiпках. Вовкулакiв — в синiх чумарках з широкими солом'яними брилями. Водяникiв, Лiсовикiв, Упирiв, чудових Мавок та Русалок, гарнесеньких, пухнатих Хух i тому подiбних сил, прилетiли на зiбрання у великому числi представники, яких тут звали "панами делегатами", рiзних чужоземних сил. Були тут молодi, краснi юнаки Диви з Персiї* та їхнi друзi Джини* з мiста Мазандерана. За ними прибули надзвичайно гожi дiвчата Перi з палкої Iндiї. Потiм з'явилися маленькi Тролi та Ельфи * з прозорими крильцями. Вони поприлiтали з Нiмеччини та Швецiї. Далi прибула цiла ватага струнких, чепурних Ледi* з Шотландiї, Коррiгани та Нiчнi Прачки* з Францiї. Потiм з Чех приїхав найстарший Водяник Гастрман в супроводi цiлого почту з Шотекiв та Скршитекiв*. За ними, мов блискавка, з'явився знаменитий польський чорт Борута з Водяницею Гопланою. З другого боку пiдлетiли iталiйськi вiдьми — сумнi, блiдi Стрiги та веселi й балакучi Бефани...

Та хiба ж їх можна всiх перелiчити?! Вони летiли й летiли без кiнця-краю... А мiж ними метушилися найрiзнорiднiшi Елементалi: Саламандри, Ундiни, Сильфи, бородатi маленькi Гноми.

До кожного меншого гостя було приставлено по однiй Хусi. Вона допроваджувала новоприбулого на його мiсце в залi й лишалася при ньому до послуг. Значнiшим гостям прислужували Мавки й Русалки. Меткий Перелесник означав мiсця, а Дитинчата-Потерчата роздавали гостям програми засiдання та розносили всякi солодкi замороженi ласощi.

Насамкiнець прилетiли найповажнiшi Духи: Гуд — з Кавказьких гiр та старий-престарий Пан з Грецiї. З ним прибула сила жвавих фавнiв та веселих Сатирiв. Ще пiзнiше з'явилися почеснi панi: цариця Рейна — нiмкеня Лорелея, чеська Мелюзина, трьохока грекиня Геката, оточена трьома старими Парками.

Коли вже всi сидiли на призначених їм мiсцях, з сусiднього кришталевого залу вiдчинилися дверi. Два струнких молодих Чорти, вбранi в блискучi козацькi шати, повiльною ходою вивели пiд руки найстарiшого й найповажнiшого на Вкраїнi Чортового дiда — Вiя.

Вiн був у темно-синiй, довгiй киреї, обшитiй золотим галуном. Сивi довгi козацькi вуса спадали мало не до пояса, на якому брязчала оздоблена дорогоцiнним камiнням шаблюка. В руцi тримав золоту, сяючу вогнями булаву. Довгi-довгi вiї затуляли йому очi.

Тихою ходою Вiй пiдвiвся на пiдвищення. Все навколо вмить замовкло. В залi стало так тихо, що чути було, як в садах шелестiли листочки, як дихала трава, як шепотiли пелюстки квiток, як витiкали з них пахощi.

Вiй не сiв, а стоячи запитав:

— Прибули всi запрошенi?

— Майже всi, ясновельможний пане! — вiдповiв йому старий вусатий Бiс.— Нема тiльки зимовикiв, як наприклад, Дюдi тощо, бо їх не можна влiтку добудитися. Нема з Африки та Австралiї представникiв, шановних Дурдалiв та Дiємеїв, бо там ще не почалася нiч, й вони вилетять пiзнiше. Нема тут Мани та Потороч, яким я звелiв стояти навколо гори й не допускати сюди непроханих. Та не знать, з якої причини ще й досi не прибув єврейський Хапун. Всi iншi тут, в залi.

— Добре. Починаємо засiдання. Пiдведiть менi вiї.

Молодi Чорти, його осавули, обережно пiдвели йому вiї. Старий бистрим поглядом оглянувся по залi й дзвiнким, чистим голосом, зовсiм молодим, що бринiв, як струна на челi, промовив:

— Всiх присутнiх представникiв невидимої свiтової сили щиро вiтаю! Прошу до мого столу високоповажних та дорогих гостей: пань Гекату, Лорелею, Мелюзину та панiв Пана й Гуда.

Всi запрошенi вмить опинилися за столом.

— Ви знаєте, свiтлi збори, чого ми зiйшлися сьогоднi на нашiй славнiй землi...— почав говорити Вiй.

Але вже тепер вiн промовляв не так, як сказав перше привiтання. Спочатку вiн говорив, як звичайно говорять люди. Тепер же почав iнакше. невидима сила, розмовляючи межи собою, не вживає слiв. Вона тiльки думає, а той, до кого вона звертається, бачить всi тi думки. Тому найдовша промова триває всього якусь єдину мить.

Така була й дальша промова старого Вiя. Вiн говорив про те, що земна повiтряна й водяна невидима сила не може далi терпiти кривди та образи вiд невдячних людей. Бо люди вважають її за нечисту силу, собi ворожу. Вони по-дурному бояться її, наклепують на неї всякi дурницi та небилицi, накидають їй найогиднiшi вчинки. Вони раз у раз лаються помiж собою найменнями Чортiв, Вiдьом та iнших невидимих сил.

— Все це дуже-дуже нам тяжко терпiти! — говорив Вiй, коли б перекласти його промову-думку на звичайну людську мову.— Тяжко не один раз, а тричi тяжко, бо несправедливо, не вiдповiдає дiйсностi й безтямно. Найгiрше ж те, що люди, безнастанно ганьблячи нас, тим часом запевняють, що ми зовсiм не iснуємо. Жодний чорт не може слухати без слiз, як вони раз у раз повторюють, що нас "не було, нема й не буде!", бо ж тим просто нас живих вони кладуть у домовину...

— Правда! Гiрка правда! — мов однi груди, зiтхнули тисячi присутнiх, а старий Дiдько аж схлипнув. Плакала також i Чортова Матiр.— Так-от, панове, на нашiй славнiй землi, на землi, де живуть люди, про яких чужинцi говорять так само, як вся люднiсть про нас,— мусимо ми знайти спосiб добитися вiд людей правди. Мусимо пiдвести тим незрячим їхнi вiї. Нехай, нарештi, взнають вони, що ми iснуємо, що ми завжди були й будемо їм друзями, вiчно до них прихильними. Дарма, що вони так гидко про нас думають й завжди намагаються зробити нам якусь шкоду!..

— Так, так! — загукали присутнi.

— Панове громадо! Хто з вас може дати добру раду, прошу сказати! — закiнчив Вiй i тихо сiв у свiй розкiшний фотель*.

По залi пробiгло тихе шепотiння. Всi дивилися на мудрого Гуда та Хитрого Боруту. Чекали, що вони скажуть. Коли це бiля входу в зал почулася якась метушня. Всi повернулися до дверей i вгледiли на порозi Хапуна. Його обличчя було перелякане, з-пiд ярмулки* котив рясний пiт, новий оксамитовий лапсердак* був притрушений курявою.

Вiн став просто перед Вiєм i тремтячим, немов козлячим, голосом промекав:

— Пробач, батьку! Сталася зi мною несподiвана пригода. Що значить несподiвана? Можливо, що дуже важна пригода, батьку!..

— Говори, слухаємо! — махнув рукою Вiй.

Тодi Хапун почав розповiдати, що коли вiн вже летiв сюди, то спiткав пiд синагогою в Кременчуцi дуже-дуже вбогого єврея. Той єврей голосно плакав та нарiкав, що краще б йому вмерти, як так страшенно бiдувати. Хапун не мiг пролетiти байдуже повз нещасливого i, як велить йому його обов'язок, вхопив того бiдолаху, щоб вiднести до Єврейського Королiвства. Тiльки ж, як вiн боявся спiзнитися на збори, то намислив спочатку занести того єврея на часинку до Чортового Батька, житло якого було йому по дорозi. Але ж, на диво, єврей не захотiв летiти з України до iншого краю. Вiн кричав, просився й так сильно пручався, що вислизнув з Хапунових рук й полетiв додолу. Хапун кинувся прожогом за ним, мов шулiка на голуба, й вже над самою землею встиг притримати того єврея за комiра. Однак єврей, доторкнувшись землi, так дременув, що в пазурах у Хапуна лишився тiльки подраний люстриновий* лапсердак. Позаяк єврей падав у натовп, а надворi було зовсiм поночi, то Хапун, ловлячи його, вхопив помилково якусь другу кощаву людину з таким же довгим носом, як i в першого кременчуцького єврея. Вхопив i швидко подався в хмари. Коли ж Хапун вже звiвся так високо, що вилетiв понад хмари, то тiльки тодi, аж при мiсячному свiтлi побачив свою помилку. Правда, вiн вже немов передчував її одразу, бо той, новий, не сперечався, не викручувався, а навiть сам чимдуж вимахував руками та ногами, неначе допомагаючи Хапуновi линути вгору. Коли ж Хапун добре його роздивився, то побачив веселi очi й лагiдну посмiшку на рожевому обличчi.

Тепер уже й сам Чорт злякався своєї помилки та так, що мало не впустив своєї ношi.

— Хто ти? — спитав вiн того парубка.

— Письменник! Газетний спiвробiтник!

— Що значить — письменник? Ти — єврей?

— Нi, я не єврей, я — українець.

— А як же ти мене розумiєш, коли я говорю з тобою по-єврейському?

— Я знаю двадцять мов, розумiю й цю.

— Ой, вей мiр! — закричав повним голосом Хапун.— Що ж я маю з тобою робити? Я ж Хапун!..

— Що ти — Хапун, я те знаю! — вiдповiв йому письменник.— А що ти зi мною робитимеш, це вже ти повинен знати, коли взяв мене на прогулянку.

— Що за мара? — здивувався Хапун.— Ти знаєш, що я Чорт, i не боїшся?

— А чого ж менi боятися? — також здивувався й письменник.— Хапали мене не раз ще гiршi, як Чорти, та й то я не лякався. Я — людина козацького роду. Й дiди мої Чортiв не боялися, та й я не боюся жодної пригоди. А тепер так я навiть дуже радий. Одно, що це — цiкаво й дає цiлком новi враження, яких менi, письменниковi, треба. Я вiдколи живу, не вилiтав понад хмари. А це дуже приємно!

Але ж Хапун вирячив очi, як теля на новi ворота, ляпав вухами й рiшуче не знав, що ж йому робити з тiєю дивовижною людиною? Пустити її додолу вiн не мiг, бо парубок напевне б розбився, а тодi б загинула людська душа, чого ще нiколи через жодного Чорта не траплялося. Нести його до Єврейського Королiвства також було не можна, бо там приймали тiльки самих євреїв. Вертати назад було пiзно, бо Хапун знав, що вiн вже й так спiзнився на засiдання на Лисiй горi. У Чортового ж Батька було темно: видимо, той вже давно був на зборах. Що ж казати?!

— Слухай-но сюди,— озвався знову Хапун.— Так ти таки й справдi не боїшся того, що ви, люди, звете нечистою силою?..

— Ха-ха-ха! — засмiявся письменник.— То ти хочеш, щоб я побожився? Про мене...

— I не гнiваєшся на мене?

— Тю-тю на тебе. Чорте! Та посоромся, нарештi. Повинен же ти мати розум! Я ж тобi щиро кажу, що дуже тобi вдячний за повiтряну подорож. Тепер, як верну додому, то враз почну вчитися на лiтаковi. Бо я вже знаю, що це зовсiм не страшно...

— Ти знаєш що, парубче?! — сказав тодi Хапун.— Сьогоднi всесвiтнi збори Невидимої нашої Сили на Лисiй горi. Я вже через тебе спiзнився й не можу далi розводити з тобою теревенi, хоча ти менi й дуже до вподоби. Лишається одне: дозволь менi вiднести тебе туди, а перед свiтом я донесу тебе назад, куди ти сам схочеш. Тiльки одна умова: ти сидiтимеш там, де я тебе посаджу, й мовчки чекатимеш, поки я прийду за тобою.

— Про мене. Я згоден,— вiдповiв письменник.— Тiльки й у мене буде до тебе одне прохання. Даси менi там паперу й атраменту* та шкляночку чаю з цитриною. То, поки ви там радитиметесь, я напишу свою чергову статтю до газети.

На тому вони й погодились. Хапун полетiв, як вiтер. Принiс письменника до Лисої гори й звелiв якiйсь Поторочi принести паперу, атраменту, чаю, посадив його в калавурцi* у Мани, а сам метнувся до Вiя за пробаченням...

Всi вислухали Хапуна з величезною цiкавiстю. Чекали тепер, що скаже йому Вiй. Але ж Вiй не сказав Хапуновi й слова, тiльки звернувся до зборiв:

— Панове громадо! Ви чули Хапунову пригоду. Менi здається, що випадково це може бути нам на користь. А що, якби цiй людинi дати певнi припоручення? Що ви на це скажете, мої панове?

Першим озвався Гуд, старий дух Кавказу. Говорив вiн з придихом, як звичайно говорять кавказцi.

— З того, що розповiв нам кунак* Хапун, можна гадати, що той письменник — людина, варта довiрся. Коли вiн козацького, тобто лицарського, роду, то вiн дотримає слова. А коли вiн нiчого не боїться по-дурному, як звичайно робить бiльшiсть людей, то, певне, згодиться якийсь час пожити межи нами. Довiдавшись про наше життя, вдачi та чини, може своїми книгами виправити одвiчну помилку людей вiдносно нашого брата. Нехай же йому допоможе Аллах, а ми так само мусимо допомогти йому якнайбiльше...

Тодi попрохав слова знаний польський Чорт Борута.

— Всамперед запитаю вельможного колегу пана Хапуна,— почав вiн, ввiчливо кланяючись,— як та людина одягнена: по-панському чи по-хлопському?

— В одежi панськiй, а в бiлизнi селянськiй: має вишивану сорочку з жовто-синьою стьожкою.

Тодi Борута повернувся до зборiв й сказав:

— Свiтлi збори! Прекраснi Панi! Ясновельможнi Панове! Видко, що то — не пан. В противному разi, я був би дуже обережний. Увесь свiй вiк я маю дiло виключно з панами й ще не здибав жодного, котрий би не силкувався мене одурити. Людина ж, що носить вишивану сорочку зi своєю нацiональною одзнакою, то — добра людина. Тим-то я радив би запросити сюди того пана письменника. Всi iншi згодились на тiм одноголосне.

— Приведiть сюди Людину! — звелiв тодi Вiй.

До залу вступив письменник. Очi його заграли захопленням, коли вiн угледiв таке дивне видовисько, блиск, пишноту, розкошi. Вiн виступив на середину, чемно вклонився старому Вiєвi, а потiм всiм присутнiм й щирими словами привiтав збори.

— Шановна Людино! — звернувся до нього Вiй, пильно його оглядаючи.— Скажiть нам, що ви думаєте про Невидиму Силу? Тiльки прошу вас говорити коротко, не як вашi люди, бо ми не маємо часу на балачки.

— Я думаю, мої панове, що жива Невидима Сила, котра населяє землю, воду й повiтря, мабуть, подiбна на електрику, що ми, люди, звемо громовиною. Нiхто з нас не бачив самої електрики, але всi знають її властивостi:

блискавицю, грiм, свiтло, силу. Для всiх, хто вмiє з нею як слiд поводитись, вона пожиточна. Хто ж не знає, як з неї користуватись, той має тiльки шкоду. Так я мiркую й про Невидиму Силу.

— Знамените, славно! — загули всi в залi.

— Чи не згодилися б ви, пане письменнику, пожити деякий час з нами, бути нашим милим гостем? Ви б побачили на власнi очi наше життя й працю, а потiм могли б написати цiкавi людям й кориснi нам книги,— запитав знову Вiй.

— Це було б дуже цiкаво. Й написати не штука, але ж чи найду я видавця, щоб мої книги видрукував?

— Ну, це вже ми вам допоможемо! — озвався Дiдько.

— Тодi з найбiльшою радiстю приймаю ваше ласкаве запрошення. Вважаю це для себе за велику честь. Але... вибачте, свiтле панство! Навiщо ви про все мене питаєте, коли ж ви, я гадаю, самi бачите всi мої думки?

— То правда. Ми знаємо вашi думки, тiльки ж, коли ми говоримо з людьми, то хочемо, щоб вони своїми власними словами сказали нам, що думають.

По тому Вiй звернувся до зборiв:

— Так згоднi всi, панове громадо, просити пана письменника до нас в гостину?

— Згода! — залунало з усiх куткiв одно слово.

Вiй поглянув на Схiд. Там вже почало свiтлiшати.

— Наш час надходить! — промовив вiн.— Швидко почне свiтати. Дякую всiм присутнiм. Кiнчаю засiдання й прошу всiх, а також вас, пане письменнику, в сад, до вечерi...

Заграли нiжнi музики, зачувся чудовий спiв Русалок. Вони спiвали:

Над тихим Днiпром срiбноводним

Складаємо щирий привiт

Всiм силам незримим природним...

Хай житимуть тисячi й тисячi лiт!..

Хай правда по свiтi полине,

Щасливi хай будуть всi люди...

Вiдцiль, з чарiвної Вкраїни,

Хай радiсть розiйдеться всюди!..

В саду стало ясно, як вдень,— то старий Дiдько засвiтив свої вогнi. На великих полянах самi собою з'явилися довжелезнi, розкiшно прибранi столи. Гостi посiдали, а перед кожним вмить стала та страва, що вiн найбiльше любив...

Три роки прожив у Невидимої Сили в гостинi письменник. Бачив вiн всi таємничi царства всiх духiв, пiзнав їхнi звичаї, довiдався про їхнi вчинки й вже почав був писати про них книгу...

Але прийшов тисяча дев'ятсот кувернадцятий рiк. На землi почалася страшна колотнеча. Люди робили такi дiла, на якi нiколи не зважився б найгiрший Чорт. I було їм вже не до того, щоб читати книги про Невидиму Силу.

Письменник, що за цей час звик бачити тiльки саме добро, гiрко засумував. Поживши довший час з Чортами, не злюбив вiн лихих людей. Прийшов вiн до Вiя й почав його просити, щоб той звелiв однести його до безлюдної Африцької пустинi до найстарiшого й наймудрiшого Сфiнкса. Вiй радо пристав на його бажання.

I от, перед тим, як письменник мав вiдлетiти до Африки, вiн на часинку забiг до мене, бо ми з ним були товаришами й колись писали вкупi у однiй газетi. Коротко вiн розповiв менi багато цiкавого з своїх вражень за останнi три роки. Розповiдав вiн так швидко, як Чорт. Через те я багато дечого не мiг затямити. Однак дещо я пам'ятаю й посписував у цiй книзi. Тiльки не за все твердо ручуся, бо ж на власнi очi я нiчого того не бачив, то й, можливо, що часом десь трохи помилився...

Та дарма! Коли мiй товариш видасть вже свою книгу "Про Невидиму Силу", тодi вже ви й самi побачите, в чому я помилявся. А до того ж часу будете знати принаймнi хоч трохи правди про тi створiння, що невидимо живуть обiч з нами та нам допомагають...

* Диви з Персiї — мiфiчнi iстоти.

* Джини — у мусульманськiй демонологiї духи, що населяють гори, пустелi, оази; рiзновиди чортiв i упирiв.

* Тролi та Ельфи — лiсовики.

* Ледi — персонаж шотландського фольклору.

* Коррiгани та Нiчнi Прачки — мiфологiчнi iстоти.

* Гастрман, Шотек, Скршитек — персонажi чеського мiфологiчного фольклору.

* Фотель — крiсло.

* Ярмулка — шапочка з м'якої матерiї без околички, яка щiльно прилягає до голови.

* Лапсердак — старовинний довгий верхнiй одяг польських i галицьких євреїв.

* Люстриновий — пошитий з люстрину, вовняної або напiввовняної тканини з глянцем.

* Атрамент — чорнило.

* Калавурка — очевидно, мається на увазi сторожове примiщення.

* Кунак — товариш (татарське слово).