ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ЛIТАВИЦЯ

Гаврилко був добрий i слухняний хлопчик. За те його любили тато, мама й бабуня. А через те, що його всi любили й пестили, вiн щодалi робився все кращий та милiший. I жилося йому дуже добре...

Та якось одного дня заслабла його ненька. Вона була в полi, там її застигла велика злива й промочила наскрiзь. Мама, як прийшла додому, не змiнила мокрих черевикiв на сухi, застудилася й сильно занедужала. Вона хворiла потiм кiлька тижнiв, й не помогли їй жоднi лiки: померла.

З того часу Гаврилковi стало жити кепсько.

Тато увесь час був на роботi, а бабуся така стара та безсила, що їй тяжко було поробити навiть хатню працю, не те щоб зважати ще й на Гаврилка. Тепер часто вiн був голодний, часто був невмитий, незачесаний, спав на брудних подушках. Крiм того, вiн увесь час мусив допомагати бабусi, чим тiльки мiг. Лише на малу часинку сiдав за книжку, щоб навчитися того доброго, що написано по книгах, та щоб зробитися розумним, здiбним помiчником татовi, як наказувала йому покiйна матуся.

Ще минуло небагато часу — померла й старенька бабуся. Зовсiм сумно та порожньо стало в хатi, мов у пустцi. Гаврилко ж лишився вже майже зовсiм самiтним, без жодного догляду та пiдмоги. Тато приходив додому пiзно увечерi, знесилений, сумний, незадоволений. Вже бiльше вiн не грався з своїм хлопчиком, не розповiдав йому цiкавих казок, не робив жодних iграшок. Навпаки, все частiше вiн гримав на невинного Гаврилка, що вiн брудний, нестрижений, обдертий. Тобто гримав не за те, що Гаврилко зробив щось лихе, бо ж хлопчик не мiг сам себе постригти чи полатати стару одежу. Тато гнiвався на нього через те, що почував горе, бо кожна людина, коли вона має горе, стає несправедливою до других й часто ображає зовсiм невинних...

I Гаврилко те розумiв. Вiн не тiльки не нарiкав на свою долю, не тiльки мовчки зносив незаслуженi прикростi, а — навпаки — силкувався чимсь розважити бiдного тата, викликати в нього усмiшку на обличчi.

Та тiльки рiдко це йому щастило...

Одного дня тато не пiшов на роботу. Лишився вiн вдома, лагодив усе, що було в дворi, чистив та чепурив у хатi, повiв до голяра Гаврилка постригти, а сам добре виголився. Увечерi ж, коли вони прийшли додому, посадив собi Гаврилка на колiна, як бувало ранiш, погладив його по голiвцi й сумно промовив:

— Ну, синку! Видко, що не можемо ми самi прожити без ненi. Добра була у нас мама, тiльки ж покинула вона нас, пiшла на небо!..

У тата заблищали очi, й одна по однiй побiгли по щоках на вуса дрiбнi сльози. Вiн утер їх хусткою й казав далi:

— Отож треба нам другої мами. Завтра ти її матимеш. Тiльки, диви, слухайся її, не переч, люби її, як i рiдну маму любив. I тодi тобi буде добре, та й менi також...

Гаврилко не знав, що й думати. Цiлу нiч не заплющив вiн очей. Йому було гiрко, що до них прийде "нова" мама, бо вiн дуже любив тiльки ту, колишню, рiднесеньку неньку. Тепер же не розумiв, як могтиме вiн вiддати ту свою любов "новiй", якої вiн навiть ще й не бачив... Але ж вiн був слухняний та розумний хлопчик i пам'ятав, що тато робить так для того, щоб їм обом було краще. Тож мусить вiн послухатися тата, принаймнi, коли не для свого, то для його, татового, щастя.

На другий день була недiля. Тато одягся в нове вбрання, надяг i на Гаврилка найлiпшу його одежинку, а потiм привiв з церкви "нову" маму.

Була вона зовсiм чужою Гаврилковi, й вiн одразу побачив, що не заступить вона йому рiдної. Але ж спочатку "нова" мама була доброю до хлопчика. I вiн годив їй та всiма способами силкувався заслужити її любов.

Та недовго так тяглося. Швидко стала мачуха змiнятися. Перестала вона його голубити, нiколи його не пестила, а потiм вже й зовсiм на нього не зважала. Ще далi почала вже його й лаяти. I лаяла за все, завжди була з нього незадовiльною, за кожний його рух, за кожне його слово кричала.

Коли вiн брав у руки книжку,— вона вже гукала:

— I чого ти в ту книжку дивишся? Все одно будеш дурнем. Тiльки й норовиш, щоб нiчого не робити. А я сама буду для тебе дрова таскати?!

Тим часом дров було повно бiля печi, й топила ж вона для всiх, не тiльки для Гаврилка...

Коли ж вiн вносив у хату дрова й, зачепившись за одвiрок, ненароком впускав на долiвку дровеняку, вона вже кричала:

— Кидай, кидай, роззяво! Сказано: загадай дурневi Богу молитися, то вiн i чоло розiб'є!..

Коли якось випадково за обiдом у нього з ложки падала на убрус* крапля борщу, вона своєю ложкою била його по головi, примовляючи:

— Тобi б тiльки з свинями з корита їсти, а не за одним столом з людьми сидiти...

I що далi, все ставало гiрше. Здавалося, що, чим покiрнiший робився Гаврилко, тим дужче ненавидiла його мачуха. Особливо ж гiрко стало жити бiдному хлопцевi, коли у мачухи народився син. Тодi вже Гаврилковi просто не було життя в рiднiй батьковiй хатi. Увесь час працював вiн, не одпочиваючи, безперестанку. Мусив i по господарству все робити, й дитину доглядати, а мачуха за все його, тiльки лаяла, а часто й била.

Коли вiн стукав дверима, гукала, що вiн навмисне будить дитину. Коли вiн ходив на почепках,— дорiкала, що вiн крадеться, мов злодiй. Якщо ж Гаврилко чогось питався, вона уривала йому мову, щоб вiн "не лiз, куди його не просять"; коли вiн мовчав — глузувала, що вiн сидить, як опудало...

Незносимо гiрко було вiд тої напастi та кривди, що чинила йому мачуха. А ще було гiрше, що все менше та менше заступався за нього тато. Бо, коли, бувало, вiн пробував заступатись за сина, мачуха й його дуже лаяла, дорiкала, плакала, мало не била...

Отож i лишився Гаврилко сам собi один-однiсiнький, сам-самiсiнький. Навiть товаришiв не було в нього помiж хлопцями, бо не було в нього за працею часу й за ворота вибiгти. I тiльки коли траплялася вiльна хвилина або ж мачуха кудись йшла з двору, тiльки тодi хлопець мiг вiльно поплакати, впавши навколiшки перед маленьким образком своєї рiдної неньки. Й почав вiн її просити-благати, щоб змилосердилася вона над ним та забрала б до себе, на небо, з цього тяжкого й трудного життя.

А з високого неба дивилася на бiдування свого любого сина його рiдна неня, й рай не видавався їй раєм. Довго не знала вона, що зробити, як його пожалiти, коли вже не можна вiд лиха та кривди захистити. А потiм почала вона проситися у ангелiв, щоб зробили її Лiтавицею.

Лiтавицею ж може бути тiльки добра-добра людська душа, яка згодиться перейняти на себе страждання безневинних людей, що терплять вони на землi. Тяжко те, дуже тяжко, й добре знала про те Гаврилкова мати. Та не могла вона стерпiти, щоб далi заживав її любий синок тих мук та страждання. От i стала вона Лiтавицею, що спадає з неба блискучою зiркою на землю в те мiсце, де жорстокi та несправедливi люди мучать або знущаються над iншими людьми. Летить вона ясною зiркою, яку ми часто бачимо увечерi. Поспiшає вона на помiч нещасливим, подає їм утiху в добрiй надiї, подає їм розвагу в щасливому, радiсному снi, стоячи вночi над лiжком мученика. Й тим бере на себе частину його горя, полегшує його страждання.

От i почала та Лiтавиця прилiтати до свого бiдолашного сина. Ставало йому легше на серцi, коли вона була бiля його. Вiдчував вiн, що хтось лагiдний, ласкавий, любий невидиме кохає його, приносить йому тепло й надiю, грiє його змучену душу. Спокiйно спав вiн вночi, а на личку його грала радiсна усмiшка. Бачив увi снi краснi райськi сади, бачив блискучих птиць, голосних та спiвучих, бачив ангелiв у бiлих, сяючих одежах, а мiж ними — й свою кохану неню. Раз у раз бачив вiн її однаково: в темно-синiх оксамитових шатах, поверх яких спускалася прозора, блакитна серпанкова намiтка, проткана срiбними нитками. А над головою в неї палала вогненна, переливчаста зiрка.

Матуся усмiхалася до нього, схилялася над його личком, цiлувала, пестила його, потiшала й говорила, щоб вiн був покiрний та слухняний, щоб перетерпiв всi муки, не лютився, не одчаювався. "Бо на землi,— казала вона,— завжди так буває, що пiсля лихого приходить добре, а пiсля доброго — знову лихе..."

Тiльки ж добре не приходило, а лихого щодалi все ставало бiльше...

Одного дня мачуха вибиралася до своїх родичiв на хрестини. Вона пишно прибралася, вищипалась*, напудрувалася, стала така шиковита, як мiська панi. Кiлька разiв тим часом наплескала Гаврилка, що їй послугував, й, виходячи, наказала йому глядiти дитини, поки не прийде додому батько.

Гаврилко сидiв в темнiй хатi бiля колиски й мрiяв про свою маму. В нього палало насмикане вухо й болiла рука, що по нiй мачуха дуже вдарила палицею. Вiн сидiв i мрiяв про одно: як би йому швидше вмерти, щоб бути вкупi з матусею...

Коли це вiн зачув в сiнях важкi кроки: то прийшов його батько. Вiн був дуже п'яний. Останнiми часами це траплялося нерiдко. Тодi, звичайно, всiм в хатi не було життя.

— Де мати? — гукнув батько, ще стоячи на порозi.— Чому не засвiчено свiтла?

— Вони пiшли до сусiдiв гостювати, а менi загадали глядiти дитини й не велiли свiтити свiтла,— тихо вiдповiв Гаврилко.

Батько почав лаятись, вхопив лампу й лагодився її засвiтити. Тiльки ж його п'янi руки трусилися, а ноги не тримали тiла. Вiн хитався з одного боку на другий та черкав сiрника за сiрником.

— Дайте я вам допоможу, тату! — промовив Гаврилко, пiдходячи до нього.

Та вже було пiзно. Батько дуже хитнувся й впустив запаленого сiрничка в гас. Спалахнув вогонь. Гаврилко кинувся до батька, але той вiдштовхнув його з такою силою, що хлопчик поточився й полетiв навзнак, просто на колиску. З усього маху вiн ударився об бильця колиски. Колиска перекинулася, а дитина, мов ворочок з сиром, гупнула на пiдлогу...

Гаврилко на мить знепритомнiв. Коли ж вiн розплющив очi, то побачив перед собою вогненну пелену, нерухому дитину на пiдлозi, а на подвiр'ї бiгав увесь палаючий, мов розсвiчений, батько...

Хлопчика враз напала думка кинутись у вогонь, згорiти там, умерти... Але ж вiн ще раз глянув на дитину й не зробив так, як помислив. "Спочатку треба врятувати безневинне створiння",— промайнула в нього нова думка. I вiн вхопив свого нерiдного брата на руки й вискочив крiзь вогонь надвiр. Вiн вчув, як його попекло, ще бачив, що до подвiр'я почали збiгатися сусiди, але далi вже не бачив нiчого. У нього заточилася голова, жовтi кола побiгли перед очима, й бiдолашний хлопчик знепритомнiв знову...

I, коли Гаврилко лежав пiд повiткою, враз перед його очима заблищало нове свiтло. То не була червона заграва пожежi. Якесь нiжне фiалове свiтло розлилося навколо нього, й вiн так ясно, як нiколи ранiше, побачив свою любу неньку. Вона схилилася над ним, взяла його голiвку собi на колiна, всього його огорнула прозорою блакитною намiткою з срiбними прошивками.

— Мамо! Ненечко! — простогнав нещасний хлопчик.— Вiзьми мене з собою! Врятуй мене! Я не хочу, не можу далi жити! Все одно тепер мачуха уб'є мене!..

Лiтавиця заспокоювала його. Розповiдала йому про те, як живуть в раю добрi душi, як вона стала Лiтавицею й щоночi спадає з неба на землю на помiч нещасним та ураженим. Вiд тої тихої, любої мови йому враз стало добре. В тiлi розлилося по жилах тепло. Гаврилко вже не бачив, як догорала пожарина, не чув, як голосила його мачуха над мертвою дитиною, не помiтив, як зовсiм попеченого його тата понесли до лiкарнi!

— Ну, мiй любий! — говорила йому ненька.— Надходить вже мiй час: я мушу вертати! Чекай мене увечерi!..

— Мамо! Вiзьми мене з собою!

— Не можу, синку. Не маю сили, бо ти мусиш жити. Перед тобою ще довге життя, але ти не бiйся. Воно швидко тобi буде добре. До того ж часу я буду тебе доглядати, прилiтатиму до тебе з неба...

Вона обнiмала його й ще кiлька разiв мiцно цiлувала...

Коли це в сусiдньому дворi заспiвав пiвень...

— Прощай! — промовила Лiтавиця й звилася з землi.

Напнувши всi свої сили, малий Гаврилко вхопився рученятами за її оксамитове вбрання й так i закляк на ньому.

Вiн вчув, як його легеньке тiло вiдiрвалося вiд землi, як навколо нього обвiває свiжий вранiшнiй вiтерець. Вiн побачив пiд собою своє село, на краю якого ще жеврiло багаття, побачив, як на сходi рожевiє крайнебо...

— Сину мiй, сину! Що ти зробив? — почув вiн розпачливий неньчин голос.— Ти — живий, ти не можеш летiти зi мною до Королiвства Мертвих. А я вже не можу вернутися, не можу й пустити тебе, бо ж ти тяжкий, як всяка людина, впадеш i вб'єшся... Так будь же ти пташкою, пташкою ранньою, що спiває хвалу сонцю, як сходить воно над землею!..

Тодi Гаврилко почув, як руки його розiмкнулися.

Ще мить одну вiн бачив зорю на чолi ненi, а потiм i зоря, й неня зникли, мов пiрнули в сяйвi сонця...

А вiн трiпотiв манiсiнькими крильцятами...

Щасливий, повний радощiв, напоєний безмежною волею, заспiвав Гаврилко дзвiнкої пiснi, все вище й вище пiдлiтаючи вгору, до неба, до сонця... Навколо себе вiн чув такий самий спiв i бачив, як, теж трiпочучи крильцями, летять до неба такi, як i вiн, маленькi пташки — жайворонки...

Так став бiдолашний Гаврилко жайворонком.

Щоранку вiн вилiтав над поле й спiвав своєї дзвiнкої, радiсної пiсеньки. А щовечора, коли вже збирався спати, бачив вiн здалеку, як темним небом спадала зiрка Лiтавиця, його люба ненька, що поспiшала з добрим словом та щасливим сном до бiдних дiтей. Вiн озивався до неї своїм дзвiнким голоском, а вона усмiхалась йому...

А там, у селi, лиха мачуха думала, що Гаврилко згорiв у пожежi.

* Убрус — скатертина.