ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ДЮДЯ

Тато Зайчик витер лапкою вуса, вiдложив набiк шматочок капустяного качана й промовив, повернувшись до своїх зайченят, що гарнесенько посiдали навколо нього на заднiх лапках:

— Так-от, дiтки. Ви тепер вже повиростали. Знаєте ви увесь наш заячий звичай, маєте прудкi, мiцнi ноги й теплi кожушки, на якi так нарiкали влiтку. То правда — лiтом в них трошки парко, але ж зате нинi, коли вже почалися холоднi ночi та вранiшнi заморозки, вам буде саме добре. Ще за мiсяць кожушки поробляться бiльш пухкими, а тодi вже ви навiть не боятиметесь Дюдi...

— А хто ж то такий — Дюдя? — запитав старшенький Зайчик-Стрибанчик.

— А ти не лiзь поперед батька в пекло! — спинила його Зайчиха, шинкуючи на зиму капусту.— Коли говорять тато, мусите слухати звичайненько й не перебаранчати *. Запитають щось, тодi й ви говоритимете.

Тато Зайчик вiдкашлявся, бо вiн вчора, вгрiвшись, напився холодної води й був трошки застуджений. Через хвильку вiн продовжував далi:

— А Дюдя — то така стара бабуся, невидима людям, як, наприклад, Водяник, чи Лiсовик, чи та сусiдня бабуня — Вiдьма, що недавно приносила вам солодкої моркви...

Дюдя стара-престара, вся сива, як молочко, але ж ще має гострi зуби та цупкi руки. Ви її ще не бачили. Та й слава Богу, бо часто трапляється, що хто її зблизька побачить, не лишиться живий. А не бачили ви її через те, що вона цiле лiто спить, прокидається ж тiльки на зиму. Живе вона у вершечку кам'яної високої гори Гострячки, далеко вiд нашого лiсу. Живе вона дуже пишно в кришталевому Морозенковому палацi.

Щозими, коли до нашого краю могутнiй Дiд Мороз присилає з Пiвнiчної Сторони одного з своїх синiв, Морозенка, тодi тiльки прокидається бабуся Дюдя. Вона розбуркує всю челядь й велить чистити та прибирати Морозенкiв палац. Спросонку челядники часто нароблять не так, як треба, тодi Дюдя починає гнiватись. Кличе вона свою старшу дочку Вiхолу, таку ж, мiж нами кажучи, ледачу, як i сама мати, бо Вiхола ще дужче любить спати, як сама Дюдя! Ну, а як прокинеться Вiхола, то враз закрутить таке, що й свiту Божого не видко!..

Звичайно, люди дуже бояться Вiхоли, а ще бiльше — Дюдi, бо коли вони гнiваються, то й справдi стають страшнi. Тодi люди замикаються по хатах й носа надвiр не витикають.

Нам же дуже боятися Дюдi не треба, бо вона може наробити шкоди тiльки ледачим зайцям, що не хотять швидко бiгати. Навпаки, ми повиннi пам'ятати, що коли лютують Дюдя та Вiхола, то нам в той час менше небезпеки вiд нашого найстрашнiшого ворога — людини. Отож, хоч би як страшно вила Дюдя, ви не лякайтеся. Тiльки мусите добре навчитися, як треба вгадувати пiд час завiрюхи напрям в лiсi. А для того треба придивлятися, з якого боку буде мох на соснах. Треба також...

I тато Зайчик почав навчати своїх дiтей, як слiд петляти по чистому снiгу, щоб збити з пантелику ворога — людину. Як можна пiд час завiрюхи, що робить Вiхола, бiгти додому просто, бо ж не буде знати жодних їхнiх слiдiв. Як треба бiгати пiд великий мороз, щоб не поприморожувати собi лапок. Як i де треба розгромаджувати снiг, щоб знайти собi їжу, бо те, що мама поскладала про запас, потрiбно зберiгати на чорний день...

Зайченята уважно слухали татову науку, а потiм кожного дня прислухалися, чи не виє ще бабуся Дюдя?! Часто вони розпитували про неї й у тата, й у знайомих дядькiв Зайчикiв, у синичок та посмiтюх, у маленьких Хух. Але ж виявилося, що нiхто з тутешнiх зайчикiв на власнi очi нiколи її не бачив, пташки також ховалися у свої гнiзда, коли Дюдя починала вити. Тiльки знайшлася одна стара Хуха, що якось здалеку побачила Дюдю, але ж перелякалася, а через те не могла докладно про неї розповiсти. Знала тiльки добре, де стоїть кришталевий Морозенкiв палац, в якому живе Дюдя.

Все це було страшенно цiкаво зайченятам, а найбiльше — моторному та завзятому юнаковi Зайчиковi-Стрибанчиковi. А хоч мав вiн i розумну голову, та була в нього запальна вдача. Отож, як закортить йому чогось, то, мовляв, хоч кров з носа, а вiн тiльки про те й думає!..

Тепер же йому невимовно кортiло побачити на власнi очi стару Дюдю та дочку її, Вiхолу. А коли вже не їх самих, то бодай принаймнi той чудовий кришталевий палац Морозенкiв, про який так багато було оповiдань. По кiлька годин дивився вiн у той бiк, де стояла гора Гострячка, що видавалася вiд їхнього лiсу блакитною хмаринкою.

Вiд своєї бабусi, що була ще жива, чув вiн не раз, що всяке дiло краще робити гуртом, як самому. От i почав вiн пiдмовляти одного по одному своїх братiв та однолiткiв-сусiдiв, щоб усiєю громадою помандрувати до гори Гострячки, знайти в нiй Морозенкiв палац та побувати в ньому.

— От тодi,— говорив вiн,— ми знатимемо те, чого нiхто в нашому лiсi не знає!

А кому ж не цiкаво знати те, чого нiхто не знає?!

I от так палко вiн доводив свою думку, так цiкаво розмальовував майбутню подорож, що знайшлося чимало таких смiливих юнакiв iз заячого кодла, що пристали до Зайчика-Стрибанчика. Коли ж вони твердо намислили податися в ту страшну подорож, то вирiшили, що першої недiлi вранцi, як старi Зайцi спатимуть довше, нiж в буднiй день, удосвiта вирушать iз дому.

Зайчик-Стрибанчик добре розумiв, що треба було поспiшати, бо вже давно повтiкали з лiсу птицi, що вiдлiтають восени до вирiю. На прощання вони говорили:

— Маємо звiстку, що вже швидко прийде Морозенко. Кажуть, що цей буде дуже сердитий. Прощавайте до весни!..

Перелетiли понад лiсом великi довгошиї лебедi, перелетiли й чубатi журавлi, довгоносi лiсовi кулики, летiло й багато iншої, незнаної в тих мiсцях птицi. I всi вони, сiдаючи вiдпочити або в озерi, що було серед лiсу, або спиняючись i в самому лiсi, на землi, говорили в один голос:

— Старий Мороз вже розсилає по землi своїх синiв. Швидко й до вас прийде новий Морозенко.

— А не чули, який вiн? — питалися всi в лiсi.

— Чули! Кажуть — дуже, дуже лютий, як ловецький пес! Гемонська душа!.. Принесе вiн вам круту зиму. Начувайтеся!..

Все те чув i Зайчик-Стрибанчик. Бачив вiн також, як пiсля тих звiсток всi, хто був у лiсi, з великим поспiхом без вiдпочинку готувалися до зими. Лагодили хатки, наносили якнайбiльше моху, робили величезнi запаси всякого корму. I сам вiн з своїм татом, мамою та братами бiгали щоночi за новими качанами. Навiть старесенька бабуся — й та, пiдпираючись ключкою, ходила на панськi городи по моркву.

Всi поспiшали й вже тепер тремтiли та нарiкали. Плакали вивiрки, пищали та охали польовi мишi, маленькi синички-сикорки жалiбно цвiрiнькали, що надходить бiда, що вони тiєї страшної зими не витримають.

Дуже моторошно було все те чути й бачити Зайчиковi-Стрибанчиковi. Тим-то вiн i сам квапився та й своїх товаришiв пiдганяв, бо,— по правдi кажучи,— таки й сам боявся тепер, щоб не прибiгти до гори Гострячки тодi, коли вже туди прилетить страшний Морозенко та прокинеться Дюдя з своєю дочкою Вiхолою. А тим часом йому ще дужче кортiло податися в мандри, бо ж вiн розумiв, що, коли вiн щасливо поверне до свого лiсу, всi будуть вважати його за хороброго зайчика, за заячого героя. А це ж трапляється так рiдко!

Потихеньку, щоб нiхто не бачив, поробили зайченята собi подорожнi торбинки з мiцного дубового листу. Позшивали їх доброю кропив'яною волокниною, понакладали на дорогу, хто що любив: той — запашної травицi, той — капусти, iншi — корiння рiзного,— а ввечерi в листопадову суботу вже всi були готовi. Навiть листи на кленових листочках до батькiв понаписували, що, мовляв, пiдуть вони на короткий час у свiти, пошукати щастя-долi, а за кiлька днiв повернуться й просять на них не гнiватись, що вiдходять без батькiвського дозволу.

Ну, добре.

В недiлю, ще й на свiт не благословлялося, подалося їх двадцятеро й дев'ять зайченят, а Зайчик-Стрибанчик — тридцятенький — поперед усiх за ватажка. Весело утiкала позад них дорога. Перебiгли вони широкий степ, перескочили глибоку долину, минули й скелястi байраки, повнi сiрих вовкiв, знайшли назначений їм Хухою брiд через рiчку, а далi подалися кущами верболозу та очеретами, просто понад рiчкою до гори Гострячки.

Горобцi, синички, щиглi, посмiтюхи та iншi малi пташки, що бояться далекої дороги до вирiю й лишаються у нас на зиму,' дуже дивувалися, куди мандрує така сила молодих зайченят.

— Куди це вас Бог несе, хлопцi-молодцi? — питалися вони.

— Та кличе нас до себе в гостину бабуся Дюдя! — вiдповiдав, жартуючи, хитрий Зайчик-Стрибанчик.— Поспiшаємо до Морозенкового палацу!

— Чи ж ви знаєте, прудивуси, куди до того палацу хiд? — спитався їх старий, замикуватий водяний Щур, що сидiв в очеретi.

— Знаємо, дядьку. Нам все до ладу розповiла лiсова Хуха, що була ранiш Печерницею та жила в тiй горi, в печерi...

Й, не зупиняючись, вони стрибали далi.

Щоб не спiткати якогось лихого мисливця,— вдень вони бiгли тiльки очеретами. Це трохи затримувало їхню мандрiвку, бо там не було так зручно бiгти, як в чистому полi. Тим-то лише надвечiр четвертого дня вони зупинилися ночувати пiд самою горою Гострячкою. Коли ж мандрiвники прокинулися вранцi вiд холоду, то були здивованi красним видовиськом. Перед ними стояла висока-превисока шпичата гора, вся нiжно-блакитна й наче наскрiзь прозора. Довкола все було бiле, немов виложене березовою корою.

Помiтили й мандрiвники, що тут вже й сама земля не така, як була у них. Їхнi нiжки ступали по бiлому, холодному, пухкому пороху, на якому виразно лишалися їхнi слiди. А коли зiйшло з-за гори ясне сонечко, то все навколо так засяяло та заблищало, що в них аж сльози з очей покотилися. Тепер вже вся гора й навколо все було однаково ясно-бiле, переливало рiзнокольоровими iскрами, що згасали в цiлком блакитних, як лiтнє небо, тiнях...

Казкова краса захопила зайченят. Тепер вони вже й самi бачили, що та гора не проста, а чарiвна. А вiд того їм ще бiльше закортiло добiгти якнайскорше до Морозенкового палацу. Всi вони були молодi, народилися тiльки весною, й тому жоден з них ще нiколи не бачив снiгу, що тепер їх так здивував. Отож вони думали, що то так блищить кришталь. А тим часом перед ранком, як вони ще спали в кущах, непомiтно випав перший, невеликий снiг, бо тiєї ночi прибув до свого палацу Морозенко.

Чимдуж подалися мандрiвники вгору. Бiглося їм добре, бо ж вони взагалi нагору вмiли бiгти краще, як навiть по рiвному. Менш як за годину опинилися вони на самому вершечку гори. Оббiгли навколо гостряка й пiд величавою скелею побачили щiлину, нiби вхiд.

— От це ж воно й є. Так i казала Хуха. Ну, братцi! Тихо, за мною! — по вiйськовому скомандував Зайчик-Стрибанчик й перший стрибнув у розщелину.

Спочатку по бiлому снiгу, а далi — чорним камiнням зайчики один за одним стрибали вперед. Довго бiгли вони темним переходом. Нiхто не спиняв їх, нiкого не спiткали вони на шляху. Та й нiчого в тому не було дивного, бо вся варта та iнша челядь, що була в Морозенковому палацi, метушилась по свiтлицях, прибирала, чепурила. Частина ж ледачих слуг зiбралася в кухнi й там гомонiла про нового пана, який вiн з себе, якi має звичаї, що йому найбiльш подобається.

Отож через те мандрiвники непомiтно добiгли аж до сiней. З сiней пострибали до передпокою. З передпокою — до великої порожньої зали з велетенськими вiкнами, де Морозенко давав накази Вiтрам. Вiдтiль перебiгли вони кiлькома чудовими блискучими кришталевими свiтлицями, де проживали Заморозки, Наморозь, Iмла, Град, Хуртовина. Нарештi вскочили у величезний покiй, в якому нарозтiж було розчинено всi вiкна, а на високих лiжках лежала сила-силенна бiлоснiжних подушок; попiд стiнами, в кришталевих шафах висiло безлiч бiлих кожухiв, а з другого боку лежали купи блакитних килимiв. То була шатна, тобто помешкання, де складали всяку одiж та бiлизну Морозенкову та його придворних слуг.

Тут зайчики на хвилинку затрималися, бо надзвичайно сподобалися їм всi тi зручнi добра.— "От було б гарно таке мати у себе в нiрках пiд час прийдешньої лютої зими!" — думали вони.

I поки вони роздивлялися та облапували всi тi розкiшнi речi, пiд вiкнами загули Вiтри, великi дверi з сусiдньої зали розчинилися й проти них стала бабуся, немов уся обсипана блискучими зiрками, її бiле волосся розвивалося на всi боки, а прозорi, мов крига, очi блищали зеленим свiтлом. Вона була в бiлому одязi, що складався з сили рiзних тканин — то чисто-бiлих, то рожевих, то блакитних, якi лежали одна на однiй, мов листя на капустi. Вiд вiтру всi тканини розвiвалися й надималися. В руках бабуся тримала велику тiпачку, якою вибивають порох з килимiв.

Зайченята завмерли з жаху. Справжнiй мороз покотив у них поза кожушками.

Виходить, що вони запiзнилися!.. Безперечно, це була сама Дюдя! Хто б же iнший мiг тут бути?!

Перша їхня думка була одна — тiкати, тiкати — скiльки видко! Але ж з переляку вони навiть не могли зробити жодного скоку. Немов якась невидима сила вiдкинула їх всiх назад, й вони всi вишикувались лавою, сiвши на заднi лапки.

— А це що таке? — бiльш здивовано, як злiсно спитала Дюдя.— Вiдкiля набралася тут оця чаполоч? Га?..

Зайченятам наче язики попримерзали до зубiв. Зайчик-Стрибанчик хотiв був принаймнi промовити: "Добридень!" — та тiльки наїжачив вуса й тихенько поворушив мордочкою, але не мiг видушити з себе й слова.

— Та що це, справдi, за мара? — запиталася Дюдя знову, повертаючись до дивовижних iстот, що стояли в неї за плечима.

— То — зайцi! — вiдповiла тодi молода дiвчина в дорогих срiбних шатах.

Була вона дуже гарна, тiльки дивно було дивитися на її кострубату голову, що нагадувала собою велику пухнату кульбабу. То була Вiхола.

— Та вже ж не який чорт! — грiзно, товстим, мов буря в димарi, цiлком iншим, як спочатку, голосом промовила Дюдя.— Бачу, що зайцi! Але як вони тут опинилися й чого їм треба?.. Ви що ж? Нiмi чи покам'янiли?! Вас питаю ще раз: чого ви тут?..

Тодi Зайчик-Стрибанчик проковтнув слину й, низенько вклонившись, промовив тремтячим, поштивим голосом:

— Не гнiвайтесь на нас, панi мамо! Ми прийшли з Далекого Лiсу привiтати вас й просити переказати вашому пановi господаревi, новому Морозенковi вiд усiх зайцiв та всiх iнших звiрят i птиць, що живуть в лiсi, наше уклiнне прохання: не давайте нам лютої зими, бо ми можемо померзнути!..

Зайчик-Стрибанчик i сам не сподiвався, що вiн таке скаже. Але ж це було перше, що вступило йому в голову.

Дюдя й всi iншi здивовано дивилися на гостей i наче чекали, що вони мають сказати далi. Тодi, побачивши, що нiби їм не загрожує жодна небезпека, Зайчик-Стрибанчик посмiливiшав i продовжував:

— Вибачте, панi мамо, що ми насмiлились вас потурбувати. Ми зробили так через те, що в нашому лiсi всi перелiтнi птахи страхали нас лютою зимою. Крiм того, я буду говорити щиро! — додав вiн й поклав лiву лапку собi на серце.— Всi говорять про вас та ваш чудовий палац тiльки з чужих слiв. Через те й гадають, що ви та ваш пан й ваша мила донька дуже... дуже... сердитi, вибачайте ще раз на цiм словi. Ми цьому не могли повiрити й прийшли самi, щоб переконатися, що нашi сусiди помиляються. Ми ж бо знаємо, що всi духи добрi й милостивi. Тепер ми вже бачимо, що тi чутки неправдивi. Ми повернемося додому й усiм про те розкажемо!..

Дюдя усмiхнулася. Вiтри враз затихли. В хатi стало теплiше.

— Це менi подобається!— промовила Дюдя спокiйним й ще раз новим, тоненьким голосом.— Добре! Нехай буде по-вашому. Я буду просити ясного пана Морозенка, щоб дав нам теплу зиму. Вiн добрий i, напевно, згодиться. Але ж тепер утiкайте якнайшвидше, бо пiсля вас на снiгу лишились вашi слiди, по яких сюди можуть прийти пси та люди. Я ж за вами пошлю Вiхолу, щоб вона зробила завiрюху й позамiтала вашi слiди. Ну, ходiть здоровенькi! А це вам гостинчик! — й вона подала їм мiшок довгеньких цукерок з бiлим кремом, що звалися "Снiговi дудочки".

— Спасибi вам, добра бабусю! — промовили в один голос всi зайченята. Потiм враз розхапали по торбах цукерки й одним махом повернулися на заднiх лапках та й подались за Зайчиком-Стрибанчиком назад.

Тiльки збiгли вони з гори, потьмарилося небо, почав подиматися вiтер, а на землю полетiв бiлий, м'який пух. Тепер вже зайчики добре знали, що то Вiхола замiтає їхнi слiди, а пух летить з тих перин та подушок, що бачили вони в палацi Морозенковiм.

Щасливо повернули вони додому й повiдали там радiсну новину, що цього року не буде великої зими. Їхнi батьки та й всi iншi лiсовi мешканцi не хотiли йняти вiри, щоб вони могли бути аж у палацi самого пана Морозенка. А ще бiльше неймовiрним видавалося їм, щоб могли зайчата говорити з самою Дюдею й вона жодного з них не заморозила. Тiльки ж усi Зайчики, як один, повторювали слово в слово все, що чули та бачили. А вже є такий звичай, що коли всi говорять одне й те саме, то воно видається правдою.

Тато Зайчик спочатку дуже розгнiвався на Стрибайчика й хотiв був навiть нам'яти йому довгi вуха. Та заступилася за нього мама.

— Нема за що його карати, чоловiче! — спокiйно сказала вона.— Вже одне добре дiло вiн зробив, що принiс нам правдиву звiстку про незлу вдачу панi Дюдi. А далi, може, й справдi, не буде нам через його смiливiсть холодної зими. Крiм того ми та й iншi тутешнi створiння не повиннi наслiдувати людей, що карають своїх дiтей. То — недобре, й нам те зовсiм не личить. А за Стрибайчика я сама ручуся, що бiльше вiн нiколи не пiде з дому, не спитавшися дозволу.

Й вона нiжно пригорнула до себе свого найстаршенького.

З того часу Зайчика-Стрибанчика всi дуже полюбили в лiсi. Й було за що. Вiн був спритний, розумний та й хоробрий такий, як нечасто бувають зайчики. Одне слово, на всю округу не було другого, йому подiбного... Тим-то навiть Хухи та Мавки особливо його любили й завжди завчасу його попереджали, коли бувало полювання. А Вiхола раз у раз замiтала на снiгу його слiди... Так i дожив вiн до самої глибокої старостi й усi зайчики в лiсi звали його дiдусь Стрибайчик.

А Дюдя додержала свого слова й тої зими вiд холоду не загинуло в лiсi жодного створiння.

* Перебаранчати — заважати.