ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ДIДЬКО

Гу-гу-гу!.. Ого-го!.. Ха-ха-ха!..— залунало по лiсi тихої лiтньої ночi.

Двi подорожнi баби, що йшли на прощу й запiзнилися завидна дiйти до села, злякано перехрестились, їм стало моторошно, хоча вони й гадали, що то закричав пугач.

Але ж всi лiсовi створiння добре знали, що то гукає Дiдько Гепатий, який кожної п'ятницi прибiгав у лiс з сусiднього великого болота, щоб трохи побавитися в гуртi iншої Невидимої Сили. Любив вiн пожартувати, посмiятися, злякати людину чи поглузувати з неї. Коли ж починав оповiдати, то всi тiльки головами крутили. А старий статечний Лiсовик, що увесь час нюхав замiсть тютюну порохню, потихеньку нахилявся до свого товариша Водяника, непомiтно пiдморгував сивою бровою й примовляв:

— Слухай, слухай! Бреше Бiсiв син, мов шовком шиє!..

Водяник задоволене кректав, як жаба-ропуха, спльовував через губу й смоктав далi свою люлечку з очеретяним цибухом.

А тим часом Дiдько дуже мало брехав. Був вiн тiльки великий хвалько, за що його батько Бiс розгнiвався на нього й послав у болото. Але ж перед тим Дiдько багато бачив на своєму вiку. Ви ж бо самi знаєте, що Дiдько нiколи не сидить довго на одному мiсцi, а через якийсь час має призначення кудись-iнде, де й змiнює своє наймення.

На Вкраїну Дiдько Гепатий прийшов недавно. Спочатку вiн довший час сидiв мовчки в своєму болотi й не заводив жодного знайомства, бо йому було соромно признатись, що його покарано. Але ж потiм вiн надумав казати, що перебрався на якийсь час навмисне до болота, бо, мовляв, вiд довгого ходiння по свiтах придбав собi ревматизм. I нiбито лiкарi наказали йому грiтися багном, через те, мовляв, вiн i сидiв у болотi.

Мав вiн право приходити в лiс тiльки раз на тиждень, у п'ятницю, та й то, коли вже зовсiм поночiло. Повертатися ж додому повинен був ранiше, нiж починали спiвати пiвнi. Така вже йому була кара. Ця кара була для нього дуже тяжка, бо нiчого вiн так не любив, як веселе товариство, де б можна було поговорити, пожартувати, а часом встругнути й гопака...

Тут його ще зовсiм мало знали, а через те з великою цiкавiстю слухали його оповiдання. А Дiдько, як те й звичайно буває, перед новими людьми розповiдав насамперед про те, що йому траплялося найдивовижнiшого в життi. Умiв вiн розповiдати гладко, мов з книги вичитувати. А як знав вiн ще й кiлькох мов та перечитав чимало рiзних книжок, написаних людьми, то отож таким хуторянам, як Лiсовик, Мавки, Хухи, що майже все своє життя сидять в одному насидженому мiсцi, пригоди та оповiдання Дiдьковi часто видавалися зовсiм неймовiрними й неможливими.

Однак всi дуже радiли, коли вiн приходив до них на п'ятничнi бесiди. Особливо мала Хушва, що поза своїм лiском, прiрвою чи ланом нiчого не бачила, любила послухати його оповiдань й поважала його за казки...

I тепер, зачувши його голосний вигук з викрутасами, вся лiсова Невидима Сила поспiшала до дворища старого Лiсовика, який саме нещодавно перебрався на нове мiсце — в дупло старого дуба над рiчкою, на кручi.

Була темно-синя оксамитова нiч. Зорi блимали й переливалися рiзнокольоровим свiтлом. В темнiй рiчцi вiдбивався молодий мiсяць, неначе плавав у мiцному чаї жовтий шматочок цитрини. По бiлому пiску послалися такi чорнi тiнi, немов хтось порозливав атрамент на паперi. У рiчцi кумкали жаби, а десь далеко на луках два деркачi пиляли дошку: дррр-дррр, дррр-дррр...

— Ак-хи! Добривечiр! Го-го-го! — знову гукнув Дiдько, побачивши, що на кручi вже сидiло чимале товариство.

— Здоров, здоров, пане-товаришу!..— привiтав його бородатий Лiсовик.

— Живенькi, здоровенькi? — запитав Дiдько.

— Аякже, аякже! — вiдказав йому Водяник, потираючи собi лисину.— Милостi просимо, брате Лопотите! Сiдай та розповiдай, що там чути по ваших багновиськах?!

— Та що ж по багновиськах? Сидимо та старi кiстки гоїмо! — почав Дiдько, обмахуючись своєю волохатою лапою вiд комарiв.— Маємо таких самих кусючок, як i ви тут.

Просто поїдом їсть Нечиста Сила! А цiкавого, пани-браття, нема в нас нiчого. Хiба що вчора трохи посмiявся, як один мiський панич прийшов до нас печерувати раки та й булькнув у болото головою. От, братця, бульби дув, незгiрш, як нашi ропухи! Я навмисне не хотiв його одразу рятувати. Думаю, нехай паничик трошки посьорбає нашої кави! А тiльки вже тодi, як у нього очi почали лiзти з лоба, пiдставив йому корча й випхав на берег. От шкода, що ви не бачили, яка то була тютя з полив'яним носом! Неначе з мазницi паничик вилiз! Ха-ха-ха! Хо-хо!..

— Подiбне нам не раз траплялося бачити! — поважно вiдповiв Водяник.

— Ти б щось розказав цiкавого, заграничного!.. Може, щось згадаєш з того вашого ¦ Бруквину, чи як там ти його звеш?..

— Та не Бруквин, а Брокен, хуторянине! Ти нiколи жодного чужоземного слова затямити не годен! Брокен — то є найзнамени-тiша гранiтна гора на увесь свiт, не то що на саму тiльки Нiмеччину. Туди, братця, вночi пiд перше травня злiтається Невидима Сила зо всього свiту святкувати Вальгiургiєву Нiч... А ти — Бруквин! Наче там брукву садять... Сказати б так,— наш Рим! — гордовито вiдповiв Дiдько й пiдкрутив угору свої вуса, як звик це робити там, на нiмецький штиб...

— Ну, та вже добре, добре! Розповiдай краще! — нiяково промимрив Водяник й пустив туману з своєї очеретяної люльки.

— Так слухайте!..

Всi присунулись ближче. З води виткнулося двi заквiтчаних Русалчинi голови. Мавка схилилася на плече свого тата Лiсовика, а малi Хухи вiд задоволення аж терли лапки й щiльненько тулилися одна до одної. Жартiвливий Перелесник розправив своє жовто-гаряче, мов жар, волосся, пiдстрибнув, як молодий цап, й раптом сiв бiля нiг оповiдача.

— Я розповiм вам про те, як одного разу я бився з лицарем на герцi, тобто на турнiрi...

Було те вже давненько. Коли б не помилитися, то буде так з тисячу чи трохи бiльше людських рокiв перед цим. Я ще почував себе молодим жевжиком, а моя неня — Вiдьма, що ранiш була в Азiї, саме перейшла тодi до Європи. Оселилися ми тодi бiля того мiста — Аахена, що й тепер є досить великим нiмецьким мiстом, а тодi було столицею, королiвським мiстом тобто. А був тодi нiмецьким королем... чи то пак! — власне, не нiмецьким, бо ще тодi не було Нiмеччини, а жили там такi здоровецькi лобуряки на наймення франки та сiкамбри,— так-от, кажу, був тодi їхнiм королем Карл. Ще його потiм люди прозивали Великим, але — на мою думку! — прозвали зовсiм дурно. Нiчого великого вiн не зробив, як i всi iншi королi та царi, мiж нами кажучи... Робили за нього iншi, а мiж ними — й я. Та хоч i не був той Карл дуже мудрим, але ж зарiзяка був здоровецький, митець був битись!..

Так-от, коли не бувало вiйни чи якогось там походу, з'їздилися туди, до Аахена, багато лицарiв на турнiри... А я собi заслужив лицарство так.

Хоча й забiяка був той король Карл, але ж хтось сказав йому розумну думку, що людям треба не бiйки, а спокою, не кулакiв, а розуму...

— Аякже, аякже! — промовив Водяник.

— То правда! — пiдтакнув Лiсовик.

— Ну, добре. Так-от i надумав той король вигадати граматику, тобто, виходить, нiмецьку,— продовжував Дiдько.— А я вже й тодi був добре грамотний, бо ж таки у азiатiв дечого пiдучився. Та й взагалi я був парубiйко жвавий та бравий...

При тих хвастовитих словах Водяник пихнув своєю люлечкою так, що знову покотив туман по всiй долинi, а старий Лiсовик голосно нюхнув, аж закашлявся. Русалки ж майже вилiзли на берег з цiкавостi.

— Так отож, кажу, був я парубчина моторний та завзятий...

— Та чули вже. Що ж далi? — нетерпляче закректав Водяник.

— Еге-ге, що ж бо далi? — не стерпiв i собi Лiсовик.

— Ну, так-от й загадав менi тато Бiс, щоб узявся я Карловi допомагати з тiєю граматикою. Не дуже, признаться, менi й кортiло до тiєї вченостi мiшатися, ну, та що вже маєш робити?! Велено — мусиш слухати!..

Прийшов я до палацу, немовби захожий чернець. Враз почав i по-перському, й по-турецькому... Одне слово, сподобався я он як королю! А вже бiля тої його граматики упрiвало двоє вчених, один, здається, був Алькцiон, а другий — Егiнгард. Ну, звiсно, король в одну душу, щоб i я йшов тую граматику з ними укладати. Самi ж ви, панове мої. добре знаєте, що нема нiчого в свiтi нуднiшого, як граматика, а тим паче — нiмецька. Отож i не диво, що за короткий час так менi тая праця остобiсiла, що просто хоч з мосту та в воду! А сидiти мушу! От, щоб принаймнi не заснути, й почав я всякi фiглi-мiглi витворяти. То вигадаю їм таке слово, що язиком його не викрутиш, а як писати — то на пiвверсти вистачить. А вони його зараз записують! То почав їм всякi новi слова вигадувати. Сидить той король, замислиться, а я йому над саме вухо як гавкну! А вiн тодi: а чи не написати б нам "гунд" — собака? А тi враз пишуть! А я тодi як закумкаю "бре-ке-ке-кекс!" А вони до мене:

— Що то буде?

— Водяник, кажу, буде! Хiба ж ви самi не знаєте?

Вони й знову пишуть...

Водяник зареготав:

— Аякже, аякже! Це добре, що ти й про мене згадав! — промовив вiн задоволене.

— Звiсно, така праця — менi забавка,— продовжував Гепатий.— Однак бере мене нудьга. От i надумав я таке: тiльки ото ми посiдаємо укладати ту граматику, тiльки король та мої вченi понадимаються, як сови, а я на них i напущу сон. Дивись, вони один по одному тiльки луп-луп очима, та й хропуть. А одного разу так я навмисне пiдставив каламаря королю пiд саме обличчя. Так вiн, як заснув, то й впав просто носом у той каламар, а була то таки добряча посудина з атраментом, королiвська! Так вiн бульби дме, аж шкварчить! А було це, як тепер пам'ятаю, саме на його iменини, 28-го сiчня. Отож, як прокинувся вiн та очунявся, то, хто його по тому не побачить чорного, як Мурина, то аж лягають зi смiху. А вже особливо допiкала за те його мати, Берта Довгонога! Отож i стала та граматика така, що й досi хто її береться вчити, не може над нею не заснути. Не диво ж, що навiть сам той король Карл, скiльки я його носом в каламар не товкмачив, до самiсiнької смертi не навчився грамотно писати!..

Ну, так ото, як вiн засне, то я швидше з хати. В сiнях змiню свiй вигляд на якогось там пажа, та — до бабинця!.. Там тодi — смiшки та веселощi...

Й полюбився я дуже самiй королевi.

— Чого тiльки, каже, схочеш, все для тебе зроблю, говорить!

Бо ж таки чоловiк у неї був пiд черевиком: в усьому її слухався. Звiсно, менi нiчого вiд неї не треба, бо я й сам зроблю, що захочу. Однак намовив я її для жарту, щоб примусила вона короля дати тому ченцевi, що над граматикою прiє,— тобто, виходить — менi! — звання барона. Карл спочатку кочевряжився, але ж вона як насiла на нього — мусив послухати. От стали мене величати бароном, почали кликати на всякi бенкети, одне слово, туди, куди б ченцевi не слiд було...

Але що ж я можу чинити проти волi королiвської?! От було смiху!.. Далi захотiв я знову, щоб зробили мене членом наукової академiї. Бо ж, самi розумiєте, я їм науку роблю! Зробили. Але я на тому не заспокоївся. Захотiв ще бути єпископом й сам тепер не згадаю нащо, тобто, по-тутешньому кажучи, архiєреєм...

Всi слухачi аж затрусилися зi смiху.

— Нi, це вже не смiшки! — говорив далi сумним голосом Дiдько.— За це вже менi тато встругнули моркви... Трохи навiть вуха болiли... Одне слово, мало-мало мене не вигнали з тої сторони... А менi таки там добре велося. Зажив я слави ученої, зазнав i розкошiв королiвських...

— Ну, а як же ж герць з лицарями? — запитав Водяник.

— А! Герць? Так, так! Я ж про герць мав розповiдати!.. Так почекайте ж. Ото як зiрвалося у мене з єпископством й висвятили мене тато по-своєму, то й знов я взявся до тiєї граматики. А як трошки попереднє забулося й був саме один турнiр лицарський, я й надумав: а чи не встругнути б їм якоїсь такої штуки, щоб вони всi й вуха розвiсили? От поз'їздилися лицарi на бiй, а було умовлено, хто всiх переможе, за того вiддасть король свою доньку. Подивився я на себе в люстро: чим не молодець? Ставний, стрункий, вус чорний, брови на шнурвчку!.. Чом би менi не бути королiвським зятем?.. Тодi я швиденько...

Десь далеко в селi хрипким голосом закукурiкав пiвень. Дiдько затремтiв, схопився, мов обпечений i, не сказавши навiть "на добранiч", дременув до свого багновиська.

Зайво йому гукало все товариство, що то якийсь молодий пiвник спросонку закричав не до речi. Дiдько бiг так, що тiльки п'ятки вилискувались, аж залопотiло!

— Еге! Видко лицаря по п'ятах! Лопотить! — зареготав Лiсовик.

— Аякже, аякже! Мабуть, добре пам'ятає татову морковку! — пiдтакнув i Водяник.

Тiльки аж в другу п'ятницю докiнчив своє оповiдання Дiдько Гепатий.

Коли i ви хочете його знати, то запитайте вашого дiдуся: вiн чув його не раз. А коли говоритиме, що забув, то просiть дужче, аж поки таки не розкаже...