ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ЧОРТОВА ПЕРЕЧНИЦЯ

Чорт Гiрчило прокинувся, як завжди, саме в той момент, коли сонце доторкнулося землi своїм нiжним червоним краєм. Ще не встигло воно закотитися за гору, як Гiрчило вже був чисто виголений й хлюпався у мисцi з теплою водою. Вiн добре вимив милом свої гострi вуха, щiточкою пошарував пазурi й почав одягатися. Тим часом його мати варила йому снiдання.

Одне слово, Чорт Гiрчило починав свiй день, коли ми починаємо нiч.

Як зовсiм споночiло, цiлком приправлений, зачесаний, свiжий, навiть трошки напарфумований одеколоном з чортової бороди, що росте по болотах, Гiрчило взяв свою перечницю й насипав у неї тертого перцю. Перець був солодкий, як цукор, а запашний, мов iмбир.

— Мамо? — спитав Гiрчило.— То це останнiй вже перець?! Не забудьте натовкти про запас, бо починаються людськi свята, а самi знаєте, що на святках менi найбiльш потрiб...

Вiн спинився, бо помiтив, що мати саме вийшла до кухнi й не чує його мови.

— Та вона й сама знає! — подумав вiн, тодi гукнув: "На добранiч!" — й вийшов зi своєї хатини, що була пiд скелею в прiрвi.

— Вже на роботу? — спитав його Той, що в скелi сидить.

— А вже! Перед святами мушу ранiше. Бувайте здоровенькi.

— Щасливо! — гукнув Кам'яник й подався в гори.

А Гiрчило, легко перестрибуючи з гостряка на гостряк, швидко опинився на кручi й непомiтно темною тiнню понад самою землею полинув до мiста.

За кiлька крокiв вiн наздогнав двох рибалок, що вертали додому з рiчки й голосно лаялись. Вони й не сварилися, а лаяли так собi в повiтря, не знать кого, з досади, що їм не пощастило в ловi. Був майже в руках величезний сом, що забився просто головою в куль у неводi, але вже на самому березi випорснув, ляснув хвостом по водi, аж луна пiшла берегами, й пiрнув у воду.

Коли Гiрчило порiвнявся з рибалками, саме один з них, лагiдний та м'який Петро Жовноватий говорив:

— Ну, почекай, клятий! Утiк тепер, то не втечеш завтра. Така рибина в нашiй рiчцi нiде вiд нас не сховається!.. Буде iрод наш!..

— Чортiв батько його тепер вловить!..— терпко вiдповiв рибалка Семен Кошляк, спльовуючи набiк.

Гiрчило посмiхнувся. Вiн добре знав цих рибалок, що часто пропливали човном попiд його житлом. Йому навiть закортiло їх привiтати й сказати, що його батько нiколи не рибалив. Але ж вiн не хотiв їх злякати, промовчав, а, щоб посолодити їхнiй гiркий настрiй, витяг свою перечницю й ледве помiтно сипнув по однiй тiльки порошинi їм на язики, коли вони роззявляли рота при розмовi.

Рибалки вмить замовкли. Не знать чого тепер їм стало шкода тiєї великої риби, що так радiсно випорснула з їхнiх рук.

— Е-е!— промовив Петро.— Нехай погуляє ще трохи.

— Та хай _уля! Про мене! — також зовсiм спокiйно вiдповiв Семен.

— Гарна рибина! Аж шкода було б таку забивати. Бачив ти, як вiн виляснув хвостом, коли виплутався? Аж весело було дивитись...

Гiрчило посмiхнувся знову. Вiн знав, що то учинкує його солодкий перець, вiд якого одразу змiнюються людськi думки, а на язику з'являються добрi, спокiйнi слова...

Поминувши рибалок, швидко полинув далi.

Перелiтаючи селом, Чорт заглянув в одну хату, вiдкiль чути було голосну дитячу розмову. Гiрчило любив дiтей, а через те й спинився бiля розчиненого вiкна.

— Ти навiщо здохла мого метелика? — напосiдався маленький хлопчик на дiвчинку й затяв кулачата.— Я його годував, а ти його менi здохла?!

— Вiн сам собi здох, бо ще ж холодно. Я його не займала, чого ти до мене чiпляєшся?! Киньдратву...— й вона показала йому язичка.

— А ти — Галка! Галка! Галка! Ворона!..— дражнився хлопець.

— А ти — Киньдратву!

— Брешеш: я — Кiндрат!

— То й ти брешеш, бо я — Галя, а не ворона...

— А нащо ти здохла мого метелика?...

Гiрчило знову посмiхнувся й сипонув перцем на язик хлопичковi, а потiм дiвчинцi. Дiти поглянули одне на одного, сварка якось сама собою вщухла, й вони засмiялися. Потiм вхопилися за руки й почали стрибати, виспiвуючи дуже розумної пiсеньки, якої навчив їх тато:

Брате Кiндрате!

Нумо пiр'я драти...

Раз я, раз ти... Ух!...

Уже летить пух...

Чорт Гiрчило полинув далi.

Багато вiн обминув людей, але ж майже не було таких, щоб сварилися. Тiльки побачив, як гризлися на вулицi два хуторських пси. Вiн жартома сипнув i на них, й собаки враз втишились, замахали хвостами й великими колами почали швидко кружляти на майданi.

Пiдлiтаючи до мiста, Гiрчило потрусив бiля свого вуха перечницею, вона була повнiсiнька, майже й не позначилося, що вiн висипав.

"I не диво, бо ж перелiтав селами, а в селах люди добрi! — помислив Чорт.— А от в мiстi, напевне, до ранку все порозтрушую!... "

I дiйсно, ще на шлагбаумi вiн наткнувся не першу сварку: один не хотiв чекати, iнший не хотiв платити... А вже далi, коли Гiрчило був над передмiстям, то на кожному кроцi вiн здибував людей, що гризлися один з одним. Там бачив, як полiцай бив п'яного, далi наминали боки три вiзники, там школярi мудрували, як украсти у єврея олiвець... На базарi ж був справжнiй гармидер. Перекупки нiяк не могли розiйтися з базару, хоча вже їм давно був час йти додому. Вони долаювались. В другому кутку босяки гризлися з селянином, полiцаї гиркали на прохожих, в трамваї кондуктор лаяв пасажира за те, що той не мав дрiбних грошей, керiвничий лаяв кондуктора, що вiн затримує трамвай, на розi вулицi впiймали кишенькового злодюжку, в ковбаснiй песик якоїсь панi вкрав шматочок шинки, й там був гармидер... Скрiзь по всьому мiстi згадували Чорта, й Гiрчило аж упрiв, так доводилося йому метушитися та поспiшати на всякий заклик...

I що далi летiв вiн мiстом, то частiше i частiше мусив трусити своєю перечницею. Коли ж на вулицях трохи вщух гамiр та гук, Гiрчило не мав вiдпочинку, перелiтаючи з ресторацiї до кав'ярень, з кав'ярень — до театрiв. Там найбiльше було лайки на галереї та за лаштунками...

Отже, не було ще й пiвночi, а в Чортовiй перечницi лишилося тiльки на самому денцi. Гiрчило навiть почав турбуватись. Вiн мав лiтати аж до свiта, тобто до перших пiвнiв, бо ж знав напевно, що по пiвночi в тих мiсцях, де гулятимуть багатi пани, буде йому чимало працi. Безперечно, перцю не вистачить...

Вiн надумав летiти додому, знову набрати повну перечницю й повернути до мiста. Це було дуже неприємно. Довелося б промарнувати багато часу й, напевно, проморгати чимало важливих пригод. Тiльки й тiшила його думка, що по дорозi його нiхто не затримає, бо ж по селах люди вже давно полягали...

Вiн сипнув останнiй перець кiльком музикам, що билися пiд сценою оперного театру кларнетами, контрабасовими смиками та гобоями, й шугнув, як стрiла, додому.

Коли ж вiн перелiтав знову передмiстям, то помiтив досить незрозумiлу на перший погляд подiю.

Пiд великим, гарним домом, що стояв на передмiстi, вовтузилося на деревах троє людей. Хоча нiч й не була дуже темна, але ж вiдразу не можна було здогадатися, що тi дорослi люди можуть робити на деревах серед ночi. Певне, що знизу їх навiть нiхто не мiг би помiтити, бо вони говорили помiж собою тихими голосами. Але ж Чорт, поспiшаючи, летiв навпростець понад будинками й згори їх угледiв. Зацiкавившись, вiн присiв на хвилинку, мов ворона, на верхiв'ї осокора й дивився.

Тим часом тi люди швидко пiдвiшували на дерева чималу сiтку, нiби той гамак, що в ньому люблять вилежуватись пани, коли приїздять з мiста в село на лiто.

— Ну, тепер ми й вдвох тут управимось. А ти не гай часу, лiзь мерщiй! — промовив один з тих людей.

Тодi другий витяг з кишенi машкару, начепив собi на обличчя, пiдлiз до вiкна й поторгав: чи не вiдчиниться...

"Еге! Ось воно що! — помислив сам собi Гiрчило.— Злодiї. А хто там живе?" — блимнула в нього думка.

Ту ж мить вiн плигнув у бовдур й враз опинився в хатi. Вiн перелетiв кiлькома великими порожнiми покоями й побачив, що тут живуть якiсь дуже багатi люди. Однак самих людей нiде не було. Гiрчило промайнув по всiх хатах й нарештi в однiй, маленькiй, угледiв на лiжку стару панi, яка мiцно спала. Так само спала в кiмнатi бiля кухнi й стара служниця. Чорт миттю пролетiв по нижньому поверху,— там не було жодного чоловiка, навiть кудись повiялася й служка.

"Добре вибрали!" — подумав Гiрчило про злодiїв й подався до опочивальнi панi, куди саме добивався злодiй.

На стiнi вiн угледiв заправленого в рамку великого листа, на якому було написано тiй панi подяку за добрi дiла для малих дiтей. Пiсля того вiн рiшуче наважився не впустити сюди злодiїв, що хотiли забрати добро, котре могло пiти на доброчиннiсть.

А тим часом злодiй з чорним обличчям вже виймав шибу, щоб просунути руку й вiдiмкнути засувку зсередини.

Чорт вхопився за свою перечницю, але ж там не було анi порошинки.

Що ж робити?.. Показатись йому? Так, напевне ж, це такий злодюга, що й живого чорта не злякається!

Тодi Гiрчило пiдскочив до злодiя й щосили торохнув його просто в рот своєю перечницею. Злодiй навiть не скрикнув, а враз сторчголов полетiв униз. По дорозi вiн вхопився за другого, другий збив, падаючи, третього, й всi вони, заплутавшись у сiтцi, гупнули на землю, мов лантух з половою.

Вiд того гармидеру прокинулася панi, прокинулася й стара служка. Гiрчило кинувся мерщiй на вулицю, розбуркав нiчного дозорця, що хропiв пiд будкою для продажу шипучої води, й показав йому на злодiїв. Дозорець почав свистiти в свищика, щоб прибiгли полiцаї...

Таж Гiрчило не чекав, а якнайдужче подався додому за перцем. Вiн бо знав, що дуже запiзнюється, а тому летiв, як вихор...

Але дома його чекала прикра неприємнiсть. Матерi не було; певно, пiшла кудись до куми Вiдьми. Перцю також не було наготовлено, а ступи вiн не мiг сам знайти, бо не знав, куди її засунула мати. Поки вiн злiтав до сусiдньої Вiдьми позичити ступи, поки натер перцю, вже далеко перейшло за пiвнiч. Але ж найгiрше було, коли вiн угледiв, що його перечниця розбилася... Поки вiн знайшов другу, стареньку, вже почали спiвати й пiвнi... Так i не полетiв тiєї ночi Гiрчило до мiста...

Отож через те одної ночi в мiстi була сила всяких бешкетiв, бiйок та сварок...

А злодiїв зловила полiцiя так, як вони впали, мов перепелицi в сiтцi. Коли ж їх було принесено до участка, то один вже не дихав. Покликали лiкаря. Той обдивився мертвого й витяг у нього з рота якийсь кругленький черепочок, увесь протиканий дiрочками...

Вiн подивився на ту рiч, повертiв її в руках, навiть понюхав й, не знаючи, що то, промовив:

— Та це якась чортова перечниця!..

Всi навколо засмiялися, але ж нiкому й на думку не спало, що доктор випадково вперше в життi сказав чисту правду, тобто, як говорять по вченому,— "поставив вiрний дiагноз"...