ПАВЛО ТИЧИНА Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. — Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? — Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок... Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько. Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними. Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях. — Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? — Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо. Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно. Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі, і синю голівку під ситом, що вже почала протухати. Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш? — Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї? Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала. Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая. Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула — затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу... Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,— і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка. Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно. Заплакала б тяжко — не може, лиш б'ється об піл головою: — Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою. А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.
