ПАВЛО ТИЧИНА МАДОННО МОЯ...
І. Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотніх вівтарях лиш вітер віє... Пройди над нами з омофором,
заридай над селом. — Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом не воспоєм диким хором. - Жона відважна, діва гріховна гряде до нас. Нагая - без одежі, без прикрас - чарує, мов та рожа повна. Схились, Мадонно, на причілок
останньої хати в селі. Усміхнись - і пійди собі геть по ріллі, одганяючись од куль, як од пчілок... ІІ. Вже славлять, співають нове ім'я. (Ave, Маrіа, Калино моя!) Іде і сміється: життя! квіток!
Сонце на скрипку, хмарки у танок. На бедрах, як струнах, лежить рука. Здрастуй, дівчино, - чия ж ти така? Скажу - не скажу я: усіх, твоя... (Аvе, Маrіа, Калино моя!) III. Мадонно моя, Мати Пречиста,
мій Цвіте Голубий! Вступає в вік новий душа чиста. Замість лелії рожу цілують уста. А все ж, як Петро від Христа, відректися від Тебе не можу. Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину? Дзвенить залізо. Мовчать бетони. За літами літа. Брини ж у серці, Мріє Золота, на різні тони... IV. Не з каменю, не з мармору - з простого заліза.
- Ніжна, відважна, о де ж твій хітон? Де риза злототканная, скорбні твої очі? - Струнна осанна, волошковий тон. До ночі працюватимем в полі, як у храмі. Спій - наливайся житам в унісон!
З піснями, з поцілунками стрінуть нас мадонни. Пізній... залізний... над персами сон...
