Моя ти втіхо, кобзо тихоструна! Одна ти в мене із утіх осталась, Як жизнь важка, гірка, великотрудна, До вічного спочивища добралась.
Заграй мені, мов той Еол воздушний, Озвись, голубко, забуркукай стиха, А чей козак, нетяга прямодушний, Позбудеться хоч на часину лиха. Жене його із краю в край, тімаху, Людське лукавство да єхидниство кляте.
Завидує він степовому птаху, Не маючи й могили, щоб іспасти. Заграй же згорда голосом величнем, На сором злюкам, що тебе плямують, Загримай на лихих докором вічним- Нехай тебе віки грядущі чують. А ти, моє надиханнє спасенне,
Моя ти Музо в образі любові! Покинь бідаху на життя злиденне, Іди собі на береги Дніпрові... Там люде в темряві сидять глибокій, Ти їх освітиш сяєвом небесним, Я ж тут од мук спочину, одинокий, Дознаю щастя прахом безсловесним.
