Ти
до мене приходила вранці і ввечері, Сестро співухо!.. Молодий та палкий
тоді був я. Все мені кидалось в вічі, западало на думку: і твоє личко
свіже та красне, і твоє вбрання пишне та рясне.
Не квітка рожева, розпускаючись ранком, красувалась і брала на себе
мої здивовані очі — то ти між гадками моїми зоріла своєю красою. Не
килим цвітний та шовковий, не грядка квіток у садочку — то рясні та
пишні убори обгортали тебе, моє диво!
А пізньої ночі, як усе затихне й обляже, як сон почина закривати мої
натомлені очі, а чудні марева заснують у темряві, лякаючи острахом
душу,— невидимкою ти прилітала до мене, чиста та ясна, на своїх
легесеньких крилах.
Ти опускалась на землю... Тихо підкрадалась до моєї оселі... Нишком
пробиралась в убогу хатину... Так потай від матері і людей прокрадається
мила на любу розмову з коханцем.
Боязко ти підступала до мене —
ледве шамотіли рясні твої збори. Ти щось мені шепотала тихенько... Від
того шелесту й шепоту кидалось моє злякане серце і,— розбуркані, наче
спросоння,— здіймались у йому невідомі й чудні почування.
Ти прихилялась до мене... Радість світилася у твоїх очах; вітання
весни-чарівниці грало на твоїм личку; щастя пори молодої тхнуло з
палкого дихання... І які-то рожеві надії обхоплювали тоді молоду мою
душу! Які прудкії гадки здіймалися вгору і заносились геть аж за хмари!
Я приникав до твого лона — слухав, як билося серце... В чудних
перебоях його вчувались мені заводи перших пісень... В гомоні слів твоїх
любих я чув шепотання коханців... В шелесті тихім одежі — їх поцілунки,
обійми... І моя роздрочена думка все те складала в якісь божевільні
пісні про любощі, про долю та волю, про безкраї заміри й надії!
2
Минули ті роки щасливі... Весно-чарівнице! Де ти їх поділа,
куди ти замчала від мене?.. Втомилося серце від бур та негоди,
довідавшись першої зради... Меркнути стали ясні надії. Буйні гадки
почали осідати на землю. Доносився лемент з рідного краю... Я
кинувсь-жахнувся... Сестро кохана! Де твої веснянки молодії?
Нема їх — минули... А чий же то голос здалека доходе до мене? Чия
довга та жалісна пісня голосе? То ти мене, Сестро, задумала втішити
піснею горя людського — журбою мого безталанного краю.
Ось він
увесь перед нами... Літа за літами минають, віки за віками проходять —
неволя та кривда панує, а доля, знай, плаче-голосить, все правди у
Господа просить: не дає заснуть козакові!
Носить вона скрізь небораку: по широких степах, на конях баских — на
безвідді та спеці; по глибоких морях — на човнах-байдаках, у кипучій та
пінявій хвилі; і у січі завзятій-палкїй полива його кров'ю людською.
І ти всюди за ним... Невидимою тінню чи страшною марою носишся там,
де тебе вороги і не ждали... Закликаєш людей на криваву розправу за
обкрадений край, за поламану правду та віру святу, за братерство та
волю.
Обізвались непрохідні бори, одкликнулись яри та діброви, і безкраї степи
одгукнулись... Піднялось догори бойове знамено... Захитався бунчук у
ворожих руках і схилився... Підлетіла ти бистрокрилим орлом і вхопила
його в малосилії руки... «Ось він — дивіться!» — скрикнула ти,
підіймаючи високо вгору.
Забили в литаври гучні; заграли козацькії сурми... Загула-загукала
лицарська слава над Дніпром аж до синього моря... «Та не буде жида, та
не буде ляха!..» — гукала. Навіщо?.. Для чого?.. «Рано прийшли ми!» —
промовила жалібно ти — і перекинула бунчук до сусіди...
3
Не той тепер став я... Молодеє завзяття підкосило лихо та
невдачі; високі заміри зламало життя й потрощило; гарячеє серце втратило
багато сили й запалу... Зневірилось все мені в світі — і те недовір'я,
мов шашіль,наскрізь проточує мою немічну душу... Постарів я та зубожів,
як і край мій убогий.
Сестро убогих! де ти? Куди ти замчалась від мене? По яких сторонах,
по далеких краях ходиш-блукаєш?.. Прийди! Хоч на часину прилинь! Руку в
недузі подай і поможи нам знайти стежку в забутий наш край!
Довго
ми — ой, як-то ще довго! — тинялись в чужій стороні, пестили думки
чужі, співали пісні не свої... Чи не пора нам завернути додому?
І ти, моя доле слухняна, послухалась побратима старого: ти знову зо
мною, знов коло мене... Де ж твої, Сестро, блискучі та пишні убори? Де
краса молода твоя ділась?.. Де твій голос дзвінкий та приязний?..
В
простій, старенькій спідниці, згорблена-зморщена, як та бабуся, ти
підступаєш до мене... Личенько зсушене, мов та оцвівшая квітка; голос —
наче листя сухе шелестить восени, опадаючи тихо додолу... Чи все те
пожерла чужа сторона, чи тяжке лихоліття забрало?..
Ти прихилилася до мого уха... Шепчеш мені слово надії... Глибоко
запада в мою душу те слово! Серце як не вискочить в грудях: віра в йому
оживає на іншую, кращую долю, а роздрочена думка, знай, вимахує крила,
щоб залетіти за хмари... Годі, дурисвітко! Опустися на землю, гаразд
подивись кругом себе!
Як у чистій та тихій воді одбиваються гори й долини, так в твоїх
очах мені видніється світ увесь... Бачу я нелюдську людей жизність та
муки голодного брата, безпомочні сльози вдови, плач малих діточок, зраду
своїх і чужих, муки пропащих надій, лихої долі заміри... Буде! Дай
одпочити моїм втомленим очам!
4
Чую я, чую, Сестро-співухо, як ти голосиш... Та ба! Ніхто
тебе слухать не хоче... Не диво, якби то було серед лісу, старого
столітнього бору, темного та непрохідного, чи серед моря безкрайого та
безвидного, або серед пущ та нетр непролазних, а то — серед людей!..
Ми одинокі з тобою... Блукавши по світу широкім, своїх розгубили, а
чужих не придбали... Землякам,бач, не рідні наші найкращі бажання, не
свої наші святії надії, для чужих ми недовірками стали...
Хто ж
нашу пісню-голосіння послуха? Хто до нас серцем приникне? Кому нам
сповірить журбу нашу й сльози?.. Чи не тим гречкосіям убогим, орачам
неосвітним та темним, що й меняя позбулись у своєму рідному краї?.. Чи
до кого нам тепер повернутись?
Сонечко красне з високого неба поглядає на землю. Світить однаково
на лихих і на добрих, живить і гріє кожну билину... Є йому доволі
роботи! Місяць, прокравшись крізь густі віти, зирне на нас оком холодним
— і покотиться геть собі далі... Він поспіша за прудкою землею! Боязка
зірка виткнеться з хмари — із переляку погасне... Вітрець повійне —
зашумить, зашепоче... Хто розбере їх тихую мову?! А люди? їм за
гармидером ніколи слухати нашої пісні!
«Рано ми вийшли на поле жати, рано й пісень заспівали!» — утішаєш ти
мене, Сестро, щоб заспокоїти хоч трохи моє розраджене серце... Що ж нам
зосталось:прокльони складати чи плакатись на гірке безталання?.. Шкода
заходу, Сестро! Наші прокльони зникнуть, як дим той на широкім
просторі, а сліз наших ніхто не обітре... У всякого є своє лихо: багато
добра свого в світі... Не до пісень тепер голосних-обжинкових!..
Коли ж так, моя втіхо-порада,— коли час для пісень тих минувся,— не
мороч голови нічиєї! Краще розказуй ти людям просто й правдиво про
буденне життя мого краю... Помагайбі — в дорогу!
