Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:
Щ у к а - це щука-риба роду жiночого.
Щ у п а к - це щука-риба роду чоловiчого.
Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а - це таке собi - дрiб'язок.
…Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.
Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом
Десну, Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська,
захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку
вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i
що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а
зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi
шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!
Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i
коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: "Отака була щука!" -
дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i
промовив:
- Щупеля!
Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:
- Т-т-т-т-т!…
Вiн
закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався,
вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його
перебив сердито:
- Ти пiсню знаєш?
- Яку пiсню?
- Що отаман Iван Сiрко спiвав?
- А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?
- Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:
Та щука-риба в морi
Гуляє по волi…
А менi, молодому,
Нема щастя-долi…
- Чув таку пiсню? - присiкався дiд Круча.
- Ну, чув!
-
Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко
бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi - двадцять одно кiло.
Щупаченя твоя щука проти моєї! О!
- Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?
- Та ти не перебаранчай! Ти слухай!
Ми
сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та
верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури
подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не
дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти
можна. Дiд Круча запевняє, що тiй вербi: "Лiт iз тища, а може, й менше".
- Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?
-
Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко - це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд
цiєю вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну
вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!
- Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою
великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною,
пiсля того як ото вiн "княжну поя, отиде в волостi своя".
- А
чому нi? - визвiрився дiд Круча. - Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд
такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та
ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не
поцiлувався?!
А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над
нами, а зiрок тих, зiрок, - та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, - нiби
хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою…
Вiд
Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася
протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй
херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду
дудлить i нiяк напитися не може… А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо
з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'є джерельна вода, вiками
б'є вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи… А на тому боцi
протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.
У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, - табуни хмарами гуляють!
Протока
ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде
лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч - у Казначейський.
Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?
Тут
монастир був… I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера - все це
було монастирське, i був чернець Фрол - то його iм'ям лиман прозвано, а
монастирський казначей залишив назву для другого лиману.
А в лиманах - риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука - як човни-довбанки.
Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик:
- Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'є, як постiл!
Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече
поруч рiчки Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а
там уже знову з'єднується з Днiпром…
За селом за Кринками з
Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена
рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра, а з
Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману
порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия…
…Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець,
густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три
кущi калини. Давно це було. Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж
пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не
дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у
себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:
- Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi
на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того
татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
- I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра… Та як пiшов
понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового
лиману. Дивиться - острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де
плавом - на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й
оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.
- Доки ти мене мучитимеш? - кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього - цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в
дiда як слiд не вияснилося, - вiн у воду. А там - ковбаня! Потонув дiд -
тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема - у воду осiв, а ще й досi
на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна
пiдносяться…
- Ну, а з бабою Килиною що?
- А що з такими
бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi
отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на
Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила.
Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так
часто-густо чувся найдужчий голос, - рiзко отак заспiва, заспiва,
заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, - то баба Килина! А ото
рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що
вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони
залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав
тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби
антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
- Та
що ви його слухаєте? - пихкає люлькою дiд Круча. - Верзе чортiйщо! I хто
б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи
в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж
колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була
чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, - я б її був порiшив! I не
кавкнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабiв!
- А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? - запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
-
Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди
вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт
благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.
* * *
…Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi
нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв
з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз
п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:
- Було це… Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були.
Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю
(Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в
нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить,
то там… Та й у нас була панська якономiя… Я родом не тутешнiй, я
звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї… Менi вже тодi на
призов повернуло. От дiд i кажуть:
"Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?"
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
"Ти,
Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з
десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели
ловити".
"А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" - запитує баба.
"Та ми не
швидко повернемо! Наловимо перепелiв - та, може, аж до Олешек на базар
понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!"
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.
Одне
слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а
ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у
цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж
на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло,
переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився,
тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда…
Замовк дiд i замислився, замислився…
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.
- Ач б'є! Ач, як б'є! - мотнув бородою дiд.
- А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? - Гордiй Iванович до дiда.
- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!
Тихо,
тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту
джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби
не дихали.
Раптом крик:
- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?
-
Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi
ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська
колгоспна рибалить!
- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо…
…-
Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у
рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було
потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця… А
ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять
завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок
теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi
ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У
степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була -
мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що
не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта:
за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене
за те, що я його згадав, та й питає:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, - кажу, - корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят…"
А
воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене
рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу
держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака
чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу
держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе…
- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.
- Та ти
слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить:
може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та
так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак
воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води
виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке
вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як
побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову
почалося: водить та й водить… Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, -
чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться?"
"Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить!"
I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" - ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає…
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита
як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося -
щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi
вiд води… Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у
корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили… Он яка щука!
- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.
- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"… Сiрко, значить… Мiчена.
-
Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили… "СИ"… Лiтера… Сiрко щуку в
морi бачив, а це он аж де, в Басанцi… Та й коли той Сiрко був, а коли ви
з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так
давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв,
сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт
щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не
вiриш?!
…"Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило
всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв,
немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж
вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було,
а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили
вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з
пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i
бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку
Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у
Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук
до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом
бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що
вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите
потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I
викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не
пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!
