ОСТАП ВИШНЯ
Отак і пишу
Часто письменників питають, як вони пишуть. Герой-оповідач на це часто
відповідає жартома: «А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й
пишу собі...» Навряд чи можна, на його думку, навчити когось писати
художні твори, а от навчитися можна.
Працювати в газетах почав пізно, коли було вже йому тридцять з гаком
літ. Тепер у молоді й семилітки, й десятилітки, й технікуми, й
університети та академії — не знаєш, за що й ухопитися. Раніше було
«легше» — закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти — й хапайся
за батіжок.
Вчилися тоді лише російською мовою, українських шкіл за царських
часів не було зовсім. Героєві-оповідачу довелося фельдшерувати з одним
дуже освіченим лікарем, який і допоміг йому у вивченні української мови,
й до літератури заохотив. Він же порадив і до газети написати, але той
його перший допис викинули в кошик.
Пішов у Харкові до газети «Вісті ВУЦВК», запитав роботи «будь
якої», мотивуючи тим, що знав добре українську мову (а таких знавців у
той час було обмаль!). Почав працювати перекладачем. «Вдачі... змалку
був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося
весело й розложисто». Якось перекладав закордонну телеграму, що здалася
смішною. Взяв та й написав до неї фейлетони (не любив цього слова, тому
вигадав своє, «усмішка»), віддав заввідділом. Та прочитала й
розреготалася, а потім редактор звелів надрукувати в газеті.
Так і працював то за редактора, то за секретаря, то за коректора.
Якось написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні.
«Сміху було, хоч лопатами вигортай!» Усі почали вмовляти писати. Тож і
почав писати. «Іноді виходило, іноді не виходило... Згодом почало
частіше «виходити», ніж «не виходити». Почалося частіше братися за
Гоголя, за Щедріна і за Чехова... Читав, думав: «Чому смішно? Звідки
сміх?» Дістав словники, збірники приказок... і т. д. і т. ін. І
прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по
поїздах — чому сміються, чого так весело?.. І записував.
Тепер, коли є інститут літератури, факультет журналістики, молоді
легше буде починати. А тоді доводилося до всього доходити навпомацки.
Різні
письменники пишуть по-різному — одні одразу, інші багато разів
переписують, доопрацьовують — хто як, кожен має свою манеру й більший до
чогось талант — чи до повістей та романів, чи до віршів, чи до сатири й
гумору.
Наприклад, свою знамениту «Зенітку» Остап Вишня цілком вигадав. Йому
«хотілося в ті далекі, грізні часи написати щось дуже веселе, ... щоб
люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялись... Одночасно
щоб... гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну,
підбадьорюючу роль».
Героями «Зенітки» він зробив двох дідів — діда Свирида та його кума,
адже «з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як
не гвинтівку, то бодай вила».
«Приклад війни діда Свирида з його
бабою Лукеркою» навів тому, що це смішно. Довго радився з товаришами,
боячись когось образити, перевіряв, чи смішно, читаючи твір своїй рідні.
Інколи якийсь газетний факт із життя може підштовхнути до написання
фейлетона, наприклад, вісімнадцять сторожів-родичів у одному з
колгоспів, закритий на величезний замок сільський клуб і т. ін.
«Але,
розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути
серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, на
фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще
потрібніше, ніж комусь іншому. Письменникова зброя — мова, слово. Веселу
гумореску, фейлетона, гостру (сатиру не можна написати спокійною,
холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою. У сатирика та гумориста
мова має бути жива, |гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє
народ. Отож п доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з
фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.».
Коментар
В
усмішці «Отак і пишу» Остап Вишня з притаманним йому гумором та
самоіронією ділиться секретами своєї майстерності: він старанно вивчав
сатирично-гумористичні твори класиків, спостерігав за життям, записував
цікаві вислови, народні прислів'я та \анекдоти. Найголовнішим для себе
письменник вважав підтримати (трудовий народ, підбадьорити його, вказати
на хиби й недоліки, але \при цьому — з любов'ю та повагою до людини.
|
