ОСТАП ВИШНЯ
Моя автобіографія
Письменник не мав жодного сумніву, що він таки народився, хоч
мати років з десяти казала синові, що його «витягли з колодязя, коли
напували корову Оришку». Ця подія відбулася 1 листопада (за старим
стилем) 1889 року в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині. А
насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груня, в маєтку
поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для його зростання й розвитку були непогані, бо поруч завжди
була мама, годувала його, а він собі їв, спав і ріс помаленьку. Один
дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, — у Груні. У батьків
було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному».
Одного разу батько, побачивши, що синок сидів на підлозі і розвозив
калюжу руками, сказав жартома, що той писатиме. І це віщування із часом
справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують
якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не трапляється, то
не буває й письменника.
Утім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє
усе ж таки природа — картоплі, коноплі, бур'яни. Саме вони навівали на
дитину різні думки. Сидить собі хлопець у городі, колупає ямку,
підриваючи картоплі, і думає, думає...
Ріс нервовим, вразливим змалку. «Як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
А
ось одна подія запам'яталася на все життя: «Упав я дуже з коня. Летів
верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я —
лясь! Здорово впав. Лежав, .мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо
три після того хворів».
Тільки тоді зрозумів, що, мабуть, потрібний він літературі, якщо в такий момент не вбився.
Пізніше
здали хлопця до школи, та не простої, а «Міністерства народного
просвещенія». Учив старенький учитель Іван Максимович, білий-білий, як
бувають хати перед Зеленими Святами. Учи і' сумлінно, інколи
застосовуючи лінійку, що ходила по руках школярів. Може, саме ця лінійка
й виробляла літературний стиль майбутнього письменника. «Вона перша
пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи
писав би я взагалі, коли 6 не було Івана Максимовича, а в Івана
Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися в автора-оповідача «класова
свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім
толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А
коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й
шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов рано, коли не було ще й шести років. Як закінчив
навчання, батько повіз до Зінькова у міську двокласну школу. Хлопець
закінчив її 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути
поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи
що) розряду». Але працювати було ще рано, бо виповнилося тільки
тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а
в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у
військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право
в ту школу дітей віддавати на «казьонний кошт».
Вперше потрапивши до Києва, Павло йшов, роззявивши рота, бо все йому
було цікаво. Закінчивши школу, став фельдшером. А потім було нецікаве
життя. Служив, учився. Вступив до університету.
Найбільше
враження на нього справила книга «Катехіаис» Філарета. її треба було не
просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими
палітурками: «їх і рвали легше, і не так боляче вони б'ються, як мати,
було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять
підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у
мене душа аж у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло
Грунський. Перші матеріали — фейлетони. 1921 року працював у газеті
«Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і
стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не
письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема,
бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».
Зробився Остапом Вишнею та й почав писати...
Коментар
З
гумором, легкою іронією пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує
своїх батьків і вчителя, що «літературний стиль І виробляв» йому, про
своє захоплення книгами. Можна було тільки уявити собі, яким було життя в
такій багатодітній бідній родині, найбільшим багатством якої була
безмежна любов батьків та їхня турбота. Недаремно в сім'ї виріс ще один,
крім Остапа Вишні, письменник — гуморист Василь Чечвянський (був потім
незаслужено репресований і страчений). Свій шлях до літератури
письменник жартома обґрунтовує подіями з дитинства, хоч у цьому він і
мав рацію — очевидно, від батька передалося йому чудове почуття гумору,
світлий оптимізм, а від матері — ліризм, поетичне світовідчуття, яке
особливо виявилося в його нарисах та в «Мисливських усмішках».
|
