Змiїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, - вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем…
А пливти вам треба в червнi…
Ви потихеньку пливтимете i
милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, -
зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i
конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно
горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням
веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу
честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з
посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими
лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї…
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись
до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим,
глибшає, - тут вiн упливає в лiс, - з обох берегiв над ним схиляються
зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв,
бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель…
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як
випливете ви з алеї-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi буде, -
зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i
високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь
побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а
зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися
було…
І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген
там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого
берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли
луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу
галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами…
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за
садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами
пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс…
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
- У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та їх i запитайте:
- А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
- А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть…
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:
- Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:
- Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!
II
На
цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а
правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько
правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня,
куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу
вудить…
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег…
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.
У солом'яному брилi й босий…
- Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього…
- Драстуйте, - вiн до вас…
- Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.
- Порвало! - дiд вам.
- Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуєтеся ви.
-
Снасть! - сердито кидає Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало
й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не
можу! Сатана!
- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаєте ви вiд дiда.
- Хто ж, як не вiн!
- А хто вiн?
- Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. - Закурить нема?
- Закурюйте, дiдусю! Закурили…
Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати…
-
Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося.
Смик! I тихо… потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело,
повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю,
пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А
волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з
племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку
можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а
воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви!
- Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
- Їй-богу, як
ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я -
смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию!
Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий
ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.
- Може, грузило волосiнь перетерло?
- Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам
краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило
Iванович Дудка, як розгнiвається, - замовкне, i нiколи в свiтi не
розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв…
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам
треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на
свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
- А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй…
ІІІ
- Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починає
Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман.
Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман
називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж
до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу
качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi
там карасi!… Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до
чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди
питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте,
дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да… Так отак, значить, озеро
Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься… А мiж
тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й
бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються
ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi
тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… i таки
iнодi добре попострiляєш… Да… От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає
Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
- Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:
-
Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо
озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
- Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!
- Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сiв
я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю… А як спускався з
гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку
два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та
потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i
спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть… Я терплю, - аякже:
лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я
трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з
озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть…
Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать… Сонечко якраз заходить, i як сонячний
промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге -
срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, -
i той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби цокотять i
руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на
мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!… Аж я
зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю!
А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають
Васько з Федьком:
- Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
- Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.
- Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
- Як не заряджена?!
- Дивiться самi! - смiється Васько. - Де ж вашi набої?
Так
отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю
зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От
тобi й швидше!
IV
Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться…
А ви його так лагiдненько запитайте:
- Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте?
- То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як
навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не
спантеличить?
- А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
- Сiдали! Васько бачив!
- I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
-
Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як їх
там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як
побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й
менi навеснi наказує:
- Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть…
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
- Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.
…Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до… та куди, хочете…
