Чого воно так: коли говорять
"дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза
спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає…
- Вепр!
На
Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно i
не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я
гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме
малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий
кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до
табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi
своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками
перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на
весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi,
належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла -
сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак
вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як
побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там
тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
-
Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе!
Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми
зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно,
не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну,
- а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й
упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився… А коли я взагалi
розгублююсь, скажiть? Да… Я не розгубився та зразу за фiнку, та до
нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да… Я, звiсно…
- Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
-
Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву,
якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з
таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи
й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку,
кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч…"
- Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
-
Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався,
чи злiз Стратон Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi
держиться за гiлку.
Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо
ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти
на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що…
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це - шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть.
-
Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, - почав Кузьма Дем'янович… - А
Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля… Понад
балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi
- рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з
нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля,
сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш!
Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба
стрiчка рiчки… По той бiк рiчки - лiсочок… Бiля лiсочка - хутiрець на
три хати… На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторi
дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
- Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився… Слухав би i не переслухав…
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
- А в цьому, - каже, - болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
- Ми всi, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попiдскакували!
- Де?
- Та отут у болотi!
- Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь?
- А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та
бурякiв перенищили… Я сам сiкача бачив, - пудiв на п'ятнадцять, якщо не
бiльше! Страшний звiр!
- Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма
Дем'янович, - що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить
наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як
найстарший, - менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, - так я пройду од
провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку
зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, - ми самi, мовляв, i за
загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже.
Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, - де зайчика
наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь.
Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав,
видать, дiдок, - сам я собi подумав… Пройшов ще трохи далi в очерет,
вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть
нiчого… Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить
болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам
пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою,
дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я
як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А
воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз
навпроти провалля… Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в
напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету
й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу,
й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось
чую, гукають:
- Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
- Я тут! - кричу. - На сiкача засiв! На грушi!
- Зла-га-га-газьте!
- Не злiзу! - кричу.
А
воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, - не злiзу. Груша
висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття - самий
стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму…
Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
- Бачили що-небудь? - питаю я їх.
- Анiчогiсiнько не бачили!
-
Та як же ж, - кажу, - не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж
двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що
хрокнуло, хай мене бог поб'є, - кажу, - своїми вухами чув!
- Так то ви, значить, - питає мене Iван Петрович, - на провалля прянули?
- Я ж, - кажу, - я! Воно як хрокне, - я думав, що сiкач, i з очерету!
-
Та то я висякався! - каже Iван Петрович. - Тiльки я сякнувся, воно щось
як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.
Ми на нього:
- Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
- Нема хiба? - здивувався дiдок.
- I слiду нема, - кажемо.
Виходить, пiрнули!
- Куди пiрнули?
- Пiд воду! Куди ж!
- Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
- Не знаю, як де, а в нас пiрнають! - каже дiдок.
- А що ви гадаєте, - мiркує Кузьма Дем'янович, - могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!
- Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк
недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят
же шостий менi… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi
бiгають! Прудкий звiр, - додав Кузьма Дем'янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку
охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з
загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце,
бити треба наповал, бо поранений кабан - звiр страшно лютий, вiн
кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в
пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од
пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, - вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.
Потiм
уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого
товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.
Тi, що несуть загиблого товариша, - дуже сумнi, бо, їм дуже жалко
хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї
страстi.
А тi, що несуть забитого кабана, - дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i
де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже
корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже
допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця
корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на
всякого звiра).
Така молитва:
Ви зорi-зiрницi,
Нiч темна темниця,
Замикаєш ти i церкви, i хати
Ще й царськi палати.
Замкни звiрю вуха й очi,
Щоб я пiдiйшов i не промахнувся…
Коли
ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до
кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як
у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть
самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на
купину в очеретяному болотi.
А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.
Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи
довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в
рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi,
- повертається i йде на загонщикiв.
Бо вiн звiр хитрий, - вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.
Випадки
такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан
поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить,
хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi.
Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду - було!
Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.
Пiшли вони на охотникiв.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.
Чи
там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з
охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й
помчав на загонщикiв.
На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i
"рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у
пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав
далi.
Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:
- Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!
Нарештi трохи опам'ятався.
Ми до нього:
- Ну, що, - дуже злякався?
- Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! - промовив вiн i подавсь у кущi.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це - коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.
Ви
їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i
як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до
лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви
не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову
встав i побiг, а ви його вдруге…
В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте…
Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!
I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
