ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
КНЯЖА УКРАЇНА
ПЕЧЕНІЗЬКА ОБЛОГА КИЄВА

Раз дізнались печеніги,

Що для бою час настав,

Що в Болгарїї далекій

Забарився Святослав.

Наче хмари, бідний Київ

Печеніги облягли,

Загриміли всюди сурми,

Тарабани загули.

А у місті плач і стогін:

Ані вийти, ні ввійти,

Став людей косити голод,

Став в могили їх нести.

А в той час гуляє Претич

З дужим військом за Дніпром…

Та не станеш буйним вітром

І не зробишся орлом.

Полетіли б і сказати:

"Ви на волі, соколи,

А наш Київ сірим муром

Печеніги облягли".

Стали думати кияни,

Де їм лицаря знайти,

Щоб із міста на той берег

Сміло зважився пройти.

"Я піду!" – хлоп'я говорить.

"Ти ж мале ще, молоде…"

"Я піду", – хлоп'я говорить

І з вуздечкою іде.

Вийшов з міста, в яр спустився,

Полем швидко перебіг,

Став, постояв, вийшов з гаю,

Йде, неначе печеніг.

Ось і табір, Глянув – війська,

Як тієї сарани!

Коні ржуть, реве худоба,

На триногах казани.

А на сонці сяє зброя,

Сяють, блискають списи…

Як пробитися крізь хмару,

Як пройти через ліси?!

"Де ти, Претич-воєводо,

Де ти, князю Святослав?!" –

Так собі подумав хлопець

І у когось запитав:

"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?

Я пустив його на пашу,

Та й заснув на хвильку я…"

"Ні, не бачив… ач, роззява!

Так колись ти і в бою

Задрімаєш і за хвильку…

Стратиш голову свою".

"Треба йти питати інших…

Де ж він, лишенько моє?!

Гей ти, коню мій буланий,

Гей, озвися, де ти є?!"

Вдалині Дніпро синіє…

Хлопчик плаче, як ягня:

"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?"

Ось уже і любий берег,

Хвилі весело шумлять…

Він оглянувся – далеко

Вороги його стоять.

І схопив себе за груди,

На собі одежу рве,

Через мить уже по хвилях

На той берег він пливе.

І нарешті бачать хлопця

Печенізьки вояки,

І за ним біжать, женуться,

Як за сарною вовки.

Туго луки натягають,

Стріли кидають вперед,

То пірне хлоп'я у воду,

То заб'ється в очерет.

Стріли падають у воду,

Наче чорні блискавки…

Попливти б, – але бояться

Печенізьки вояки.

А мале хлоп'я давно вже

Степом котиться-летить…

Сяють вогниками очі,

Серце пташкою тремтить.

Ось уже і рідний табір,

Ось і Претич, вояки…

Ах, здається, по степу він

Розгубив свої думки.

Прибігає, важко диха,

Ледве встоїть на ногах…

Закричав – і гнів палає

В огняних його словах.

"Воєводо і вояцтво!

Ви гуляєте, орли,

А наш Київ, наче хмари,

Печеніги облягли.

Ви гуляєте, а люде

Швидко з голоду помруть,

Швидко з голоду наш Київ

Печенігам віддадуть".

Пильно слухає вояцтво,

Що розказує хлоп'я…

Меч стискає воєвода

І сідає на коня.

"Вояки! вперед! на поміч! –

Вірний Претич закричав, –

Хай живе наш славний Київ,

Хай живе наш Святослав".

Обернувся в вулик табір…

Крики, ржання, метушня…

Кожний бравсь за спис, за зброю

І… на огиря-коня.

І злякались печеніги…

Крик пішов і залунав,

Що вертається з походу

Переможець Святослав.

Безліч літ уже минуло,

Вже давно в землі хлоп'я.

І давно вже в серці нашім

Вмерло лицаря ім'я.