ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО
Скарб
(скорочено)
Жили собі чоловік та жінка.
Усього в них було доволі. Свого сина єдиного вони шанували й пестили,
особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.
Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки
руки в нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав
жінку — навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане.
Мати відповідала, що на все воля Божа.
Якось Павлусь уночі розвередувався — захотів меду. Мати побігла по
селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той
мед занедужала мати, й не стало її. За нею й батько пішов.
А
Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що
їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка.
У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь
тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.
Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили
попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не «хотів і сказав,
що як Бог дасть, то й у вікно вкине.
Ходили хлопці до вечора,
нічого н"е знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили взяти його
на дрючок та й укинути Павлові у вікно заради жарту. Так і зробили.
Кинули собаку, а з нього як посипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а
наймит не дав. І Павло сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і
казав.
Щастя не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.
Що
ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такі, що звуть щасливими
таких, як Павлусь, котрі увесь свій вік ні про кого й ні про що не
дбають; таких, які мають багато грошей і стережуть їх, як Рябко на
ланцюгу. А по-моєму, той тільки й щасливий, хто другому не заздрить,
кого Бог благословив на добрі діла. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от
стати б ним і не хотіли.
Коментар
Здавна
люди замислювалися над тим, що таке щастя. Історія Павлуся показує, що
безділля і ситість — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина,
котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає
свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя мало хто б
захотів.
| 
