ОКСАНА СЕНАТОВИЧ
КАЗКА ПРО ДЖМЕЛЯ

Джміль жужукає: — Жу-жу,
я кажу тобі, кажу,
брате-джмелю, був я в місті,
в місті тиждень був-пробув,
і не просто був — на рідкість
ким я тільки там не був:
пасажиром у трамваї,
у театрі глядачем,
слухачем в аероклубі,
у кафе споживачем.

Скрізь і всюди мій приліт
викликав аплодисменти.
Признаюсь: були моменти,
що мені крутився світ.

Там за мене ледь не бились,
і зі мною — із джмелем —
всі носились, так носились —
більше, ніж із королем.

Тиждень жив я там, літав,
а води й не куштував,
тільки соки і настої —
тонізуючі напої.

Ночував я у готелі,

не згадаю — чи на стелі,

чи в постелі — бо щоднини

після тої літанини
у вікно я залітав,
падав з крил і засинав.

З ранку раннього за мною

учні бігали юрбою

з криком "ух!”, як на футболі.

В класі сам директор школи

брав мене під окуляр,

ухав: "Справжній екземпляр!”

А в музеї, чуєш брате,
міг я стати експонатом.
Чуєш: легше їм чужого
стрінуть в місті короля,
ніж такого ось живого
симпатичного джмеля.

— Е,— кажу їм, брате-джмелю,-

утечу я із музею.

Я не стану експонатом,

ні гравцем, ні екземпляром.

І не буду пасажиром —

джміль — джмелем —

аж ніяк споживачем

джміль не буде, бо джмелеві

бути хочеться джмелем:

воду пити, мед збирати,

і гудіти, і літати

на роздоллі серед поля —

там, де воля! воля! воля!