Ой, чого, молодий співець, зажурився, Головою жалко на гуслі схилився? Ой, чого молодий співець не співає,
А чи гласу більше до пісень не має? Нащо собі марно жалю завдавати, Нащо свої красні літа загубляти! Сидить, як ізмерзлий, із ранку до ночі, Облив слізоньками понурії очі: — Чи тобі із літом розлучаться жалко?
Та ще тільки в полі забриніла травка! Чи тебе не приймає своя родина, Чи зрадила тебе твоя женшина? — Немає в мене роду, ані женшини, Один сиротина, як в полі билина! Ох, тим молодий співець не співає, Що рідная мова, як свічка, сконає!
Ох, тий той співець та й гуслі не б'є, Що його слухати ніхто не іде: Ох, матінко моя, нене старая, Задавила тебе вже земля сирая. Будяк на могилі почав червоніти, А нікому було рожі посадити. Ох, піду я, піду на тую могилу,
А де мою матір давно схоронили! Ох, піду до Дніпра, на гору високу, Піду подивлюся на степ широкий. У старому Дніпрові вода леліє, А по степу-долині ковиль сивіє, А скрізь по ковилі свистун-вітер віє! Та припав співець до землі головою,
Покотились слізки із очей рікою! — Ох, нене моя, ти рідная мати, Чи нам, тебе, рідна, уже не видати? Уставай із землі діток приглядати; Вони плачуть, б'ються: вони твої діти! — Нехай плачуть, б'ються: вони увіймуться.
Тим що увіймуться, не хочу прогнуться!
