"Цвітові яблуні" З
далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде
Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють
кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді
дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все
пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і
гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я
одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї
надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати —
наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій
неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед
цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її
милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди...
За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі
дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де
розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у
шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні
перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і
накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з
Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним
накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в
тузі. Мати каже: "Надходить гроза!" І я бачу: в її очах стоять дві
хрустальні росинки. І Атака за атакою. Шалено напирають ворожі
полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у
контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий
дріт.
День і ніч я пропадаю в "чека". Помешкання наше — фантастичний палац:
це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки,
портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого
випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: "ала-ла-ла".
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І
в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу
грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім
чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я
просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву.
І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина. Темної ночі, коли за вікном проходять
міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині
димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у
канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті
збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу). На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки
дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну,
тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти. Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З
давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються,
чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно
зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть
чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І
тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на
широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто
високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною
будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й
приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він
не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в
"чека", проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли
треба енергійно розписатись під темною постановою — — "розстрілять", завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім
незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик. Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже: — Я з вами, докторе, не згодний. — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені
здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить
кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
— ..."Розстрілять"??? І мати тихо, зажурено дивиться на мене. ...Знову
на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада.
Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних
дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять
степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі
тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я
дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де
сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони
його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба". Але Андрюша нервово переходить із місця на місце
і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати,
що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і
т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — — "розстрілять",— мене
раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з
холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний
хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу
комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
"Але який вихід?" — Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходуі Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: "коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини". Але я подумав: —
Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного
трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено,
— шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє
азіятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних
дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я
перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по
пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що
даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий
край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! — Тьма? І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді
я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче
благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і
вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне
дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де
живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й
чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...— Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє
стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої
груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й
дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й
зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в
манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я. Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій
кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я",
якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від
гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу. —
Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто
посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як
різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою
голову гладить тихий голубий сон. II ...Наші назад: з позиції на
позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові.
За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це
юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під
стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії,
розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти. Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої
вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і
майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й
ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над
городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці.
Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так: вже
чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом
спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— Штаб Духоніна! ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут. Ага!
Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті
прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі
від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним,
як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в калюжах крови?
Тоді я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Діло № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й
доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат,
завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули
димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі
й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою:
аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки,
револьвери й синій цигарковий дим.
Я: — Ваша фамілія? Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі. Я: — Де вас забрали? — Там-то!
— За що вас забрали? — За те-то! Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага,
ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?..
Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні
Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба
заповнити порожнє місце...
Я: — Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії? Мужчина й женщина: — Так! Я: — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? Мужчина й женщина:
— Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з "чека"? Женщина
заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині
похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з
вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у
телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я: — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: — Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! ...В
кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це
відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я
смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову
передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею
підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у
телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно
відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські
сторожові загони.
Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику
середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене
болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити!
За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі
битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять! але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився. Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
— Чорт! — і кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими. І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом
черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у
гігантське трюмо, що висіло напроти). Так! — схопили нарешті й
другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати
себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я". І я голови не загубив. Мислі
різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в
цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й
ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де
стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету. ...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового
душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою
цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча
дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи,
грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив
заряду передгроззя. і Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди. III ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо): — Провалівай! Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не
знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за
моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В
цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко
розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих
кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за
три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти
відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я. ...Куріли далі. Знову спалахували
димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не
видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом.
Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали
простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов
зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. Із
дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я
підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де
сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі... Я: — Ви? Він: — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
— "це сторож моєї душі" — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А
надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ,
залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і
вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних
закутках підворіть.
...Але що ж я? ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збився з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний
трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть
обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник
завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є
вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на
портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене
нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники,
і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в
чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу: — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! Я
хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він,
безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя
мати.
Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? Добре! Тоді я не. витримую й шаленію. — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але
голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити
мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе
жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю
на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині. Тьма. ...— Конвой! Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих
потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився
над безоднею. ....В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї
душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом
переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося
впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері? І
знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить.
І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у
дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але
це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як
зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама
смерть.
...Але, може, це помилка? ' Може, треба інакше зробити? —Ах, це ж
боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum
est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які
можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. ...Місяць
стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну
безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого
батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка
знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку
розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І
тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. І тоді ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз, два— і ще — удар! удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але
я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть,
звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване
неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я
держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу
дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся
крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже
мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її
м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув
руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім
підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тільки
збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія. ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. "От дурень!" — подумав я.
...Потім скинувся: — Де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла
гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у
пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна
перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни
