В моїй хатині тепло, сухо, Палають весело дрова; Надворі стогне завірюха, Мов звір голодний завива. І наддає пергу гризоті
Та каламуття голові... Ох, як тепер отій голоті Сидіть в нетопленім хліві? Стирчить в заметах-горах хатка, Подертий дах геть набік зліг, Замісто скла паперу латка, Проз стіни скрізь пробився сніг, Над піччю капає із стелі,
І глина ляпає на піл; У хаті лава тільки й стіл, Нема й заводу тут постелі, Чи подушок посагових,— Лиш двоє ряден старових Та оберемочок соломи... Дрібнята матері-сіроми На ній, посинівши, лежать...
А мати їх, сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, Не буде цілу нічку спать, Бо треба хліба заробити; Сидить бліда, немов мара, Іще, здається, й не стара, А тільки, видко, лихом бита,— Сидить і шиє в самоті
Та й на сиріток поглядає... Каганчик ледве, ледве сяє; Над ним снує туман густий, В кутках горбатих аж чорніє, Немов діди які стоять... Дитинка стала щось стогнать Та кашлять... в неньки серце мліє. Звелася, нишком підійшла,
Зняла останнюю свитину, Укрила хворую дитину І знов робити почала... Тільки на віях замигтіла Сльоза гірка та накипіла...
Так от кому страшна зима, А нам байдуже завірюха: В моїй хатині тепло, сухо
Й палають весело дрова!
