Аркадій Петрович Малина вихиливсь у вікно і сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спітнілі коні.
Стояв упрілий, в одній сорочці, розщібнутій на грудях, і нетерпляче
стежив, як біг Савка через подвір'я в своїй синій з галунами лівреї.
Одеколон був тут, на туалетнім столі, але Аркадій Петрович його не помітив.
— Вічно кудись засунеш!..
Він кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку і почав обтирати одеколоном біле, жовтаве од старості тіло.
—
Ху-у!.. Як приємно се освіжав! — Потер долонею груди, де густо
сріблились тонкі волосинки, освіжив під пахвами і облив холодком лисину й
руки, тонкі, старече мляві, з сухими пальцями на кінці. Потому вийняв з
шафи свіжу сорочку.
Властиво, він був у чудеснім настрої, як завжди по розмові з
мужиками свого села. Йому було приємно, що він, старий генерал, якого
сусіди вважали «червоним» і небезпечним, завжди лишався вірним собі. Як
завжди, він і тепер, у сі тривожні часи, обстоював погляд, що земля має
належать до тих, хто її обробляє. «Пора нам розстатися вже з
пануванням», — подумав Аркадій Петрович, защібаючи лівий манжет, і,
прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радісно сходка, коли він
поясняв їй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, і по розмові почував він бадьорість і апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули двері і на нього кинулась Мишка — любимий песик, расовий фокстер'єрі
—
Де ти, шельмо, була? — нагнувся до неї Аркадій Петрович. — Кажи, де ти,
шельмо, була? — Він любовно лоскотав їй шию і вуха, а вона морщила
носик, крутила обрубком хвоста і намагалась лизнути його лице. — Де ти
віялась, негодяща?
У вікна било полудневе проміння, і видко було, як цілим морем плили
кудись ще зелені ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося
часом у валку, а потім здіймалося знову, як хвиля.
Аркадій
Петрович поклав гребенем борозни на рідкому волоссі, розчесав вуси, на
кінчиках жовті, і довго любувався сухим високим чолом та благородним
панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сірі очі, трохи холодні і вже пригаслі, плавали на білках серед
червоних жилок, і се його турбувало: «Треба знову класти примочку!»
Збоку на носі він вгледів прищик, дістав з несесера кольдкрему, помазав й
припудрив.
— Їсти!
Йому хотілося їсти, як молодому двадцятилітньому
хлопцю, і се його радісно хвилювало. Як все заворушиться у домі, коли
почують, що він голоден! Як заахав жінка, його стара дбайлива Соня,
заметушиться Савка, і всі будуть дивитись йому у рот. Він так рідко
апетит має...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадій Петрович одсунув шухляду комоди і вийняв звідти акуратно зложену блузу, вовняну, сіру, а Іа Толстой.
Приємно
тремтячи освіженим тілом, просуваючи руки в рукави, він почував себе
демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як він
покинув своє міністерство та осівсь на селі, мужики його полюбили.
Аякже! Він хрестив і вінчав, дарував спаш, уділяв ради, його кликали
«татком» Він з приємністю думав про се і разом думав, що на обід будуть
сьогодні молоді печериці, які Палажка несла уранці в приполі з городу.
І саме тоді Савка виставив в двері дві білих у рукавичках руки і ознайомив покірно, що подали обідать.
Аркадій Петрович, широкий у своїй блузі, як дзвін, вступив у столову.
Зараз
загриміли кріселка, і схилились над ним, цілуючи руки, — з одного боку
Антоша, його лисіючий син, а з другого — дочка, білява Ліда,
двадцятип'ятилітня вдовиця. Вони ще не бачились нині: Антоша недавно
приїхав з фільварку, а Ліда до полудня спала.
Софія Петрівна — Соня, — в свіжім літнім капоті, уже тримала в руці
срібний ополоник. Перед нею парував борщ. Стіл був накритий на дев'ять
персон.
Аркадій Петрович опустився в широке крісло на чолі столу і похляпав рукою по сусіднім кріселці:
— Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крісло і сів на свій обрубаний хвостик.
— Де ж Жан? Покличте Жана... — звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій Петрович.
Але якраз одхилилися двері, і сліпий Жан, брат жінчин, адмірал у
відставці, ввійшов під руку з своїм «міноносцем», як він кликав лакея.
Високий,
міцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою
поміст і ледве згинав коліна, застиглий і негнучкий в своїй сліпоті.
Його довго і з шумом садовили на місце, а «міноносець» став ззаду за кріслом.
— Добридень, Жане! — привітався з свого почесного місця Аркадій Петрович. — Що снилось?
Всі
усміхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нічого не сталось,
почав оповідати, встромивши більма кудись в стіну, через стіл.
— Приснився город. Не ті неестетичні коробки, що звете домами. Се
була не купа бруду і сміття, не леговище нужди людської... словом, мені
приснилось не те, що ви називаєте містом.
Він навіть поморщивсь.
— Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в
архітектурі, шедеври давні, сучасні й прийдешні, краса і вигода, храм,
достойний людини... Тільки ваші нащадки...
— Почали сіно возити, Антоша? — зацікавивсь Аркадій Петрович.
Антоша
не чув. Він накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидів на
стільці поруч, кістки на тарілку, і всім виднілась тільки його макушка з
рідким волоссям.
Софії Петрівні неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки буряків, і вона повернулась до сина:
— Антоша, тебе батько питає про сіно...
—
Ах, вибачай... — підняв той засмалений вид і засюсюкав: — Замість
дванадцяти возять тільки десять возів. Артем обернув щось два рази та й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залізні граблі і треба
фершала кликать, — бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв гроші, а
тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли.
Він
знав усе, що робиться на селі. Мав не менше десятка дітей од сільських
дівчат і не раз мірявся силою з найміцнішими парубками, незважаючи на
офіцерські чини.
— Усі вони такі! — сердито зітхнула Софія Петрівна і погладила
таксу, що сиділа коло неї на кріслі, важко вип'явши свої руді груди, мов
в камізельці.
— Ви чіпляєтесь, діти мої, — благодушно обізвався
Аркадій Петрович, кінчаючи борщ. — Мужик має так само свої потреби й
турботи, як і ми, грішні...
Він був у чудеснім настрої по сьогоднішній сходці.
— Безумовно, мені здається, що батько... Ліда знову прихильно нагнула головку мадонни і розтягла кисло свої широкі, бліді уста.
Але Антошу се розгнівило. Вічно та Ліда! Її наспівали ліберальні студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурниці!..
— Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а він...
Од ставний адмірал («броненосець», як він себе називав) почув небезпеку од такої розмови.
І поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарілки од панів і собак, він почав оповідати другий свій сон.
Він був ніби на концерті. Се була музика нових поколінь, нечувані
комбінації згуків, щось таке, перед чим Бах, Гайдн і Бетховен —
пігмеї...
Антоші зробилось скучно. Він вже чув дядькові сни і вважав кращим зайнятися своїм Нептуном.
Одрізав скибочку хліба і поклав на ніс.
— Тубо!
Нептун сидів поважно і мружив невдоволено очі.
На хвилину зробилось тихо в столовій.
— Піль!..
Тільки Ліда витягала довгу одкриту шию і прихильно схилялась в бік дядька.
Але її Мільтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, і з голим задом, дряпнув її лапою по руці, домагаючись їсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собаці, такий же блакитний, як її сукня, і дала Мільтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
— Тепер дійсність дивніша за сни! — стиснула вона плечима і подивилась кудись на стелю. А Антоша і підхопив:
—
Що правда, то правда. Таке діється навкруги, що не знаєш, чим і
скінчиться. Вчора, кажуть, землі барона Клейнберга мужики заорали.
Вийшли з плугами на поле цілим селом і прогнали баронових орачів.
— Як! Вже забрали?
— Ф'ю-ю! — свиснув Антоша. — Нема вже в
барона маєтку, та й сам утік... Страх що діється всюди, а тут ще ви,
татку, з своїм лібералізмом.
— Ах, ах! — зітхнула хазяйка дому.
— Ну, нам не доведеться тікати, — засміявся Аркадій Петрович. — Нас не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нічого з тобою не буде? Правда, собако? —
Він лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його
палець у зуби і крутила обрубком хвоста. — Я своїх думок не маю потреби
таїти... — Він вийняв палець і тримав на одшибі. — Ну, от. Мужики мають
право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се
оддавна...
— Аркадій!.. Laissez donc… le domestique ecoute!..[1][1] Софія Петрівна з жаху заговорила басом. Однак се нітрохи не помогло.
—
Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала — і годі.
Треба ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і
нам... так, десятин з п'ять... Я на старість за баштанника буду. Надіну
широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а
Антоша возити у місто... Ха-ха!..
— Він ще жартує!
Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.
На
знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і,
одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан
спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну,
наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до
батька.
— Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав їй скінчити:
— Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш...
— Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти — працюй, моє серце. Ну, от.
Він був веселий, розвивав далі свій план і з побільшеним апетитом
накладав на тарілку цілу купу салати, не помічаючи навіть, що бідна
забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та
крутить хвостом.
— Ліда в своїй чудесній сукенці, що так їй до лиця, щоранку буде
виганяти корову, а вечорами доїти, підкасавши подолок... Ха-ха!..
— Щодо мене, то я...
— От і прекрасно...
Подавали
солодке. Савка гримів ложечками і протягав білі у рукавичках руки між
лікті панів й собачі морди. Жан посадив пляму з сметани на адміральську
тужурку, і «міноносець» старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софії
Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав
потиху, щоб звернути на себе увагу.
— Аркадій! Тобі покласти ще крему?
— Клади, клади, ma
cherie[2][2], я сьогодні голоден. Ні, таки справді він чув бадьорість по
сьогоднішній сходці, де рішуче стояв за те, що народ має право на
землю.
— Блажен, іже і скоти милуєть... — одповів текстом на свої
думки мовчазний Жан і освітив більмами щетинасте обличчя. — Міноносце!
Дай папіроску...
— Єсть!
— Браво, Жан, браво!.. — розсміявся Аркадій Петрович. — То ж скоти, а то люди...
Ну,
починались тексти з святого письма. Антоша терпіти не міг їх. Він кинув
в куток кімнати зібгану хустку, а Нептун скочив й приніс. Забавно було
дивитись, як Нептун на бігу хляпав обвислим вухом і тріпав білу поноску
під чорним холодним носом.
— Нептуні Ісі!..
Він обережно вийняв з рота собаці мокру од слини хустку.
Але
Нептун раптом застиг. Підняв голову вгору і грубо два рази гавкнув.
Занепокоїлись інші собаки, а Мишка кинулась до дверей і, підгорнувши під
себе куценький хвостик, заллялась дзвіночком.
— Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся і ознаймив, що прийшли мужики.
— А! Мужики... Клич їх сюди.
— Аркадій, може б, ти перше скінчив обідать. Вони почекають.
Аркадій
Петрович нізащо не хтів... Він вже скінчив. Мужики увійшли і купою
стали біля порога. Був межи ними і Бондаришин, що гроші узяв, а не
виїхав нині на панове сіно.
— А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однім місці,
білі, як вівці в своїх полотнянках, і дивились на блискучий посудою
стіл, за яким засідали пани і собаки.
— За яким ділом прийшли?
Рудий
Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван
же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на
нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився
ласкавому пану.
— Прийшли до пана погомоніти за землю.
— Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг:
— За панську, прошу ласкавого пана…
— Що тепер, значить, такі часи настали... — додав Марко...
— Та й пан самі нам казали... — не втерпів Панас. А Бондаришин вже закінчив:
— От громада і присудила... Будемо одбирати землю од пана...
— Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
— Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
Тепер вже ціла родина — Софія Петрівна, Антоша і Ліда — покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
—
Борони боже... лишимо й панові трохи земельки... на яку грядку, на
цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
—
Ах, ах! — зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду,
Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
— Вот негодяи!..
— Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, — кланявся Бондаришин.
— Аякже... Гріх що казати... всі люди пана «татком» взивають... — гуділи за ним.
— Ну, добре, — стримав образу Аркадій Петрович. — Не одрікаюсь од своїх слів... Коли так присудила громада...
В його голосі чувся вже лід.
— Аркадій! Що ти говориш!.. Як смієте ви!.. — хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
—
Так отак, пане... за два дні маємо свято, тоді громада й поділить
землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки...
чи коло дому, чи в полі.
— Звісно, що коло дому... ловкий погній... і наручно буде... — вирвався з радою рудий Панас.
—
За два дні вже пан самі обміркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас
добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані... Вони нас ніколи не
забували...
— Авжеж... чи порошку там, чи мазі якої... звісно, наші пани... Оставайтесь здорові...
І поки виходили люди, усі стояли немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро:
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землі. Ти маєш діти!..
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры... — гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
Тільки Ліда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию і розтягала в усмішку, правда, бліду, широкий рот.
— Ах, дайте ви мені спокій! — роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. — Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу...
Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати. Серед ґвалту і метушні, що знялись по тім, Жан пробасив раптом:
— Ну, міноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
— Єсть! — стрепенувсь «міноносець».
Але плавба не вийшла.
Усі рішили, що зараз треба порадитись вкупі, і запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його під руки і вийшли з їдальні разом зо всіми псами.
Тільки Мишка десь щезла.
* * *
Мишка знайшла
хазяїна свого аж в кабінеті. Стояв під скляними дверима, що вели на
терасу, і стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка
ткнулася носом об його чобіт, але він її не помітив. Тоді вона заскакала
на двері, щоб дістать муху, але не зловила, утомилась і лягла у кутку
на подушку.
Крізь шибку виднілись білі колони тераси, а за ними квітник. На
клумбах горіли маки, а ранні левкої тільки що розпускались. Аркадій
Петрович щодня дививсь на квітник, але тільки сьогодні він його
зацікавив. Одхилив двері і підставив лисину сонцю. Потім важко зійшов по
сходах і присів над квітками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собі і не
хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю,
він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у
нього... От тобі й добрі «сусідські» стосунки! Згадав всі поради свої і
поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного
батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив... А тепер все
се забулось!
— Грядка цибулі і на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому
лисину. Воно непереможно і безупинно лилось на квітник і на поля, що
кудись бігли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому,
надів картуз і, замість того щоб лягти на кушетку, як звик по обіді,
подавсь на подвір'я. Широкий двір зеленів моріжком. Хурман порався з
фаетоном, а Савка крутивсь біля нього. Певно, вже обмовляють новини!
Аркадій Петрович хотів звеліти осідлати коня, але не зваживсь якось,
наче опинився на чужому хазяйстві. Мовчки перейшов він повз них у браму і
опинився на полі. Жито вже красувалось. Жовті палички цвіту тихо
гойдались на волосинках вздовж колосків, і непомітний пилок золотився на
сонці. Дитячі очі-волошки виглядали із гущини. Мишка раптом зашелестіла
в житі і побігла стежкою наперед. Ниви то поволі котились в долину, то
підіймались на похилі горби, наче земля в солодкій млості вигинала
хребет, а. Аркадій Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався
нічого не думать і тільки вдивлявся в таємничу глибінь густих зарослів
жита, тільки чув під ногами ніжну м'якість межі. Правда, од поля
вставали якісь голоси, щось промовляли, але він того слухать не хотів.
Хотів спокою і самоти. Але чим далі заглиблявся він в поле, тим
виразніше підіймався од землі голос, м'який, зрадливий, і сперечався. І
тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля,
що він з нею так зрісся, як з жінкою, з сином, з дочкою. Що тут, де він
ступає, ходили ноги батька і діда, і над полями лунав їх голос, голос
цілого роду Малин. Що все, чим він пишається й цінить у собі, його
розум, смак і культура, навіть його ідеї, — все згодували, усе зростили
отсі лани.
Але Аркадій Петрович вже сміявсь над собою:
— Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям
волі він змахнув усі думки і далі брів. Зліва, при мокрій долинці,
кінчались жита і починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок
Федько, вгледівши пана, зняв рваний картуз і так стояв, босий, з
торбинками через плече.
— Надінь картуз! — гукнув Аркадій Петрович.
Пастух не дочув і біг до нього.
— Картуз... картуз надінь!
Корови
розбрелися по луці, гладкі, сочисті, як і трава. Лошата підняли голови
до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на міцних шиях, готові
плигнути і помчатись по луці на тоненьких тугих ногах.
Підійшов до любимого Васьки і почав чухати шию, а Васька поклав на
плече йому морду, мрійно зм'якшивши вираз полохливих очей. І так вони
довго стояли в якійсь звірячій приязні, і обом було приємно — одному
чухать, а другому чуханим бути.
«І се заберуть...» — гірко подумав Аркадій Петрович, рушаючи далі.
Він йшов по свіжій траві, вогкій од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кінський щавель і стовбури будяків.
Щось
було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з
якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки. Якісь квітки і
зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі,
теплі» рідні простори.
Високі верби шуміли над ровом, і небо між ними синіло, наче емаль.
Перескочив окіп, скупавшись у материнці і полинях, і знов опинився на
стежці. По однім боці хвилювалося жито, по другім — жовтіла глинянч
круча, з чубком червоних маків. Як гарно! Йому здавалось, що він тут
вперше. Чи не чуже часом? Ні, він ішов по свойому. Дивно, як він мало
знає маєток. Мухи бриніли в квітках. Мишка порпалась в глині і нюхала
ямку. Стежка лагідно здіймалася вгору і пропадала місцями в густих
лопухах. Тепер поле все ширше розкривало свої рамена, все далі
розстеляло свою одежу, і, коли він зійшов на горбок, перед ним встали в
повній красі всі ниви, зелена пляма низької луки, далека смужечка лісу. І
тут, стоячи в осередку, своєї землі, він більше почув, ніж подумав, що
нікому її не оддасть.
— Буду стріляти, коли прийдуть....
Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.
Хіба се він?
Але навколо тільки ниви котились з горбка на горбок.
Йому
зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба.
Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти
себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких,
як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька
засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі
вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки
на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар.
Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба
навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді. А тобі. Мишко,
доведеться забути про креми та смачні кісточки...
Дурна Мишка наче зраділа такій перспективі. Скакала йому на ногу і
умастила землею штани. Але що там штани! Йому навіть приємно було
уявляти себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Він мученик і
добровільно несе свій хрест... Чув, що його тіло приємно парує, дихання
чисте і легке, а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит і
-здоровий, що просто чудо! Чи догадаються тільки насмажити на вечерю
молодих печеричок, так, як він любить: ціленькі облити сметаною добре і
оживити зеленим пером цибульки... Треба було сказати Мотрі... Чорт
побери! Завжди історії всякі збурюють йому кров, змушують грати. Але,
властиво, чи було що навіть? Якісь похвалки фантастичні, дурні погрози.
Вони розвіються зараз, коли побалакать з селом. Все буде, як було досі,
тихо і мирно, бо щоб у нього хто зваживсь одібрать землю... У нього?
Ха-ха!..
— Мишко, аvanti!..
Однак вдома і не думали подавати вечерю.
Софія Петрівна чекала на нього на ґанку, і не встиг він навіть скинуть картуз, як вона напустиласьна нього:
— Аркадій, ти маєш діти!
Під очима в неї чорніли круги.
— Ну, маю, серце.
— Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать...
Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.
— Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
— Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
— А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
— Ну й заберуть. Земля до них належить.
— Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
— Я не потерплю козаків в себе.
— Без них не обійдешся.
— А я зроблю скандал... Я не знаю, що зроблю... Піду в тюрму... На Сибір піду...
— Аркадій, голубчик...
— ...На каторгу піду, а не попущу...
— Зрозумій же, Аркадій...
Але він не хотів розуміти.
Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і
мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а
навісні козаки.
Так з розмови нічого й не вийшло, тільки вечерю йому зіпсували. Тим більше, що забули засмажити печерички.
— А де ж Антоша?
Його при вечері не було.
І з того, як змішалась Софія Петрівна, поясняючи щось нісенітне, як затиснула Ліда уста, він догадався, що од нього щось криють.
Але нічого не одповів.
Другого дня Аркадій Петрович
прокинувсь в поганім настрої. Вже в тому, як Савка вніс воду і з грюком
поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, він почув неповагу
до себе.
«Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нічого церемонії гнути...»
З'їв
без апетиту сніданок і пішов по хазяйству. Обійшов сад, шпихліри, тепер
замкнені, під якими підкасана Мотря годувала гусей, порожні удень
хліви, звідки з глибоких чорних отворів йшов їдкий запах.
Хурман на подвір'ї мив фаетон.
Потому заглянув до стайні. Там
тупали коні та жували обрік, а при дверях лежала велика купа старого
гною. Біля неї, поклавшись голоблями на траву, дрімала мокра бочка з
водою.
— Ферапонте, зараз мені перекидати гній поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад…
Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках.
— Слухаю пана.
«Властиво, се ні до чого, — подумав Аркадій Петрович, — але — сказав».
Повз двірську браму чвалав Бондаришин і, побачивши пана, вклонився.
«Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович. — Що я їм тепер! Я вже їм не потрібний...»
— Хам! — кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.
Спустившись з ґанку, вирушав у щоденну плавбу сліпий адмірал під
руку з своїм «міноносцем». Вони пройшли повз нього, не помітивши навіть.
«І
той виступає сьогодні інакше, — подумав Аркадій. Петрович про
«міноносця». — Радіє, бестія, певно, що більше не буде панів...»
Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара.
«А сіни возять!» — згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на
картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, — і
не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях
сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ
перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася
над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому
більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай
пропадає!..
Так само без думки — для чого — вернувся знов на подвір'я. Хурман
все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайні, тепер
чорна і паруюча після дощу.
Аркадій Петрович аж затрусився од люті.
— Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!
Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямі стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.
«Се він навмисне... — думав Аркадій Петрович. — Що буде завтра — побачимо ще, а сьогодні я ще господар».
В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.
«Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?»
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
«А тепер що?»
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В
венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його
крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій
Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки,
пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя
йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась
переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його
настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці — нахабний вираз у Савки,
Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, — і йому
хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й
небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи
спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не
знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
— За десять дванадцята буде, — сказав наголос. «Значить, — подумав, — лишилось менше доби».
Завтра...
Уявив собі раптом завтрашній ранок... Насуне з галасом на подвір'я ціла
громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю... діти
почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на своєму...
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
— Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась
«дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне,
а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував
хату димок сигари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря
думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не
розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і
чутно було, як пройшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим
часом лагодять їсти для нього.
«Вже небагато лишилось... ніч і кілька годин», — позирав на годинник Аркадій Петрович.
Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля
худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та круті
роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
«Невже завтра і се не моїм стане?» — з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
— Ти не тривожся, тату, але...
— Що таке? — обернувся він швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блідим обличчям мадонни і скорбтно розтягала уста.
— Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
— Як... козаки?
— Губернатор прислав... Стоять на дорозі...
Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть
лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито
плавали очі, сиві, злинялі, як два замерзлі озерця.
— Що ж се таке? Я не просив... А, розумію, се проти мене змова... Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.
—
Я думаю, що... — розгубилась налякана Ліда. Вона щось хотіла казати,
щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б'є
себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм:
— Подать Антошу!
Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
— Ти навів козаків?
— Я чи не я, се, тату, не важно, — засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
— Ага! Не важно... Ну, добре. Так я ж вам покажу... Я прожену їх
швидко… Пустіть! — кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, і бігав
по хаті, наче зовсім утратив розум.
— Аркадій... заспокойся,
Аркадій... — благала Софія Петрівна, розставляючи руки у дверях. — Ти ж
бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не
приймають в село... як же так можна...
— А! Що мені люди... хороші люди!.. У мене — і козаки... Пустіть мене зараз...
— Але ж, тату, мені здається, що... — вмішалася Ліда.
—
Прогнати не трудно, — перебив Ліду Антоша, — тільки що вийде з сього...
Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть...
хіба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
— Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що ж вони винні...
— Що ти сказала? — спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
— Я кажу, тату, що коні не винні...
— Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, — обізвався Антоша.
— І дати оброку... не збідніли б од того... — додала Софія Петрівна.
—
Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба... — носився по
хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. — Я і сам знаю, що коні не
винні, — спинився він коло дочки. — Се ти правду сказала. Коні тут ні
при чім... ну, і що ж з того?
Але він був уже непевний, вже наче зів'яв. Кров одступила на місце,
вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже
світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.
Завагався хвилину і несподівано запитав:
— А стане ж у нас оброку?
— Я розстараюся вже... І сіно маємо свіже.
Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.
— Навести козаків!.. — знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. — Я... й козаки!.. Хто б сьому повірив?..
В його руках вже не було таких гострих, як перше, ліній.
Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку.
Крізь одчинені двері доносилось іржання голодних коней, що вступали у двір, і бряжчало оружжя на козаках.
* * *
«Страшний день» починався зовсім не страшно.
Під вікнами бились і цвірінькали горобці, сонце встало таке веселе, що
сміялись вікна, стіни і навіть постіль, де спав Аркадій Петрович. Ще не
одягшись, він підбіг до вікна. Тепле повітря м'яко штовхнуло його у
груди, а очі зразу спочили на довгім ряді кінських блискучих задів.
Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, і сонце
грало на їх голих по лікоть руках, на засмалених шиях, на розлитій
навколо воді.
Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й
козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір
пташок, форкання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він
голоден.
— Савка! — гукнув він на цілу хату. — Принеси каву!.. — І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло.
А коли Савка приніс, він любовно поглянув на пахучий напій, понюхав
теплий ще хліб і вилаяв Савку, що кожушок на сметанці занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелі.
