Ну,
дав Бог неділю, можна спочити. Малайка сіла на призьбу і поклала на
коліна руки. Андрій кудись подався; Гафійка на музиках, а в хаті сумно.
Сонце стоїть низько, так у три чоловіки до землі; порожні й обдерті
хатинки кидають кострубаті тіні. Курна дорога з-під Маланчиних ніг
біжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майдані; старі гомонять
під ворітьми, а в Маланки звичайні гості — думи.
Ох, Боже, Боже, трошки того віку, а як його важко прожити. Андрій
знов не найнявся. Отак щороку. Легкого хліба шукає. Всю, каже, силу
віддав землі, більше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту
побіжить, як пан пошле, зайця підстрелить. Люди жнуть або косять, а її
Андрій іде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці і
ціпком вимахує...
Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь панич
Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору. Авжеж. Он і панна
Тося... і горбата панна Ганна і панич Петрусь. Рябі коні рвуть із
копита, в хмарі куряви сміються молоді обличчя, кивають до неї. Маланка
встає, низенько вклоняється, немов образам, і дивиться услід, як
клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.
Всі вони зросли при ній, на її очах. І раптом дух смачного, ситого
борщу війнув на неї звідкись. Вона їла такий борщ, як служила у панів.
Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплі. Маланка сідає і
знов кладе чорні руки на коліна. Он де вони почорніли оті руки: на
роботі у панів. Як їй було вісім років, помер батько, а на дванадцятому
вона вже нікого не мала, опріч хазяїв. Після матері лишилася стара
скриня, дві-три дранки і латаний кожух. Та й тільки.
Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вічно в сажі, коло панських
свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а її била
пані і зачіпали паничі. Потому звеліли їй варити їсти челяді, і вона
варила, аж стала старою дівкою. Тиха, покірлива, всіх слухала і плакала
по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто
не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити
їсти цілому табунові ненажерливої челяді. Навкруги була земля, така
чорна, пухка, родюча, повесні пишна, восени багата, а ніхто не кликав її
на ту землю, ніхто з хазяйських синів не схотів зробити її господинею.
Потому віддалася за Андрія. Як це сталося, що вона пішла за нього,
вічного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навіть власної
хати, не то що землі — і досі не знає. Прийшли злидні до злиднів, а з
них виросла біда. Наче знала, бо так плакала на весіллі.
З одного боку співають свашки, а другого дружки, а в хаті, мов в улику, у вікна дивиться челядь...
Імберу, матінко, імберу.
Вивини рубочок з паперу...
А їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б'ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки.
То доля її плакала тоді.
Пішли літа марне з світа, як лист по Дунаю...
— Агуш, трекляті... Агуш-ша!
Маланка
скочила з призьби і пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на
грядках, і, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пір'я. Жовті
курчата розкотились по грядках, як горох. Налякане заколотом, знялось із
сусідньої стріхи гайвороння і било крилами над обсипаною стріхою.
Маланка заспокоїлась і знов сіла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге,
десь Гафійка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тільки їй волі,
поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сіль в оці. Казала ковалиха:
«Водять Гафійку, немов панянку, у службу не дають — багатирі
знайшлись...» Бодай тобі, прости, Господи гріха, стільки болячок, як у
нас злиднів. Добре тобі казати, як у тебе повна хата дівок, а у мене
одна, як душа. Тільки й потіхи на старість. Виняньчила, виплекала, мила й
вичісувала, а тепер віддай людям. Мало ще мною люди поневірялися, всю
силу забрали, всю кров виссали, а тепер іще дитину віддай їм... Не
дочекають!..
Не таку вона їй долю готує, вона віддасть її заміж за хазяйського
сина. Дівка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються
на неї. Посватає Про-кіп; таж він пішов у Таврію, щоб було чим весілля
відбути... Восени старостів зашле, вона вже бачить, що куди й до чого.
Перед очима в Маланки встала левада — зелена, весела, над річкою...
Вони з Гафійкою плоскінь беруть. Така гарна молодиця з Гафійки. Голова
пов'язана хусткою. Бере вона плоскінь і виспівує. У колисці дитина
спить. Прокіп привіз ячмінь, стіжок складає. І так їй весело, старій,
так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у віночку. Капуста в
головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж маківками,
гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гич
сплітається. То її чорні руки походили тут, кожен бурячок, кожну
цибульку сама вона поклала в землю, сама і збере, як дасть Господь
діждати. Тепер вона господиня. Не на свому — так на доччиному. Хоч на
старість діждалась... І вона справить собі червоні чоботи, м'які,
козлові, з китицями, як у ковалихи. Відколи вона віддалася — от уже чи
не вісімнадцять років минуло — не перестає вона мріяти про такі чоботи,
щороку складає гроші, але гроші розтечуться на щось інше — і чобіт
немає. Узути такі чоботи і білу намітку та піти до церкви. І щоб так
поховали.
...Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
«Яка
ти розкішна, земле,— думала Маланка. — Весело засівать тебе хлібом,
прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим
ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою,
багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму... Але ще
дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки...
Поділять тебе, земле, ой поділять... І моєму дадуть... Годі тоді рибку
ловити... Хоч-не-хоч, а йди, «пане добродзею», до плуга... Ох, Боже,
Боже, хоч на старість зазнати того щастя — дитину свою вивести в
люди...»
* * *
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя.
— Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз:
буде фабрика? Кажіть — буде?
Пиво пінилося у зелених склянках, і шуміло в голові.
— Таже сказав, що буде.
— 0! О! А нащо ж ви радите віддати Гафійку в найми?
—
Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап'є вдома, тобі ж гірше
буде... А їй одна доля: в найми. Думаєш — возьме хто бідну? Посивіє
дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж відведеш в Ямище до
економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо
сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
— Не кажіть мені про те, не люблю. Айв мислі не мав такого.
— Наймай, Андрію.
— Облишіть, Хомо. Краще пиймо.
— Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потім.
— Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрій почервонів і встав з-за столу.
— Сиди... Може, неправда? Ти думаєш, що ти люди на? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Ґудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і почадив.
Потому наблизив до нього свій безвусий червоний од пива вид, від якого
пашіло жаром.
— Ти не крути... Ти мені кажи: скільки літ
прожив? П'ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила,
покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб... Цілий вік із
тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така — робім і
грудьми, то не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед
тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік із
худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей,
бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я
забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка
на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо
кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обідати,
кожне від мене ніс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тікаю від
людей — до волів тікаю. З волами розмовляю. Я до них говорю, журбу свою
виливаю, а вони ремиґають, та ревуть, та хвости відвертають. Тільки в
мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить та ще й
пригорне... діти защебечуть... своя хата зогріє. Ха! За тими волами я
посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому
дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголів'я! Щоб він
головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай...
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га?
Лаюся чого? на душі легше... як нахмариться там — вилаюсь, і легше...
якби не лаявсь — згорів би. Таку злість у собі почуваю, аж душа
пашить... Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив
би усіх. Ходив би від хати до хати — та й по голові, та й по голові.
Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить. А потому
підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки
лишилась гола земля та ясне сонце...
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись
поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж
тремтів. Потому раптом зів'яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія
взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя,
як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив
до сивого волосся, а добра не зазнав, ой, ні...
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює...
Але Хома знов сердився.
— Пропади ти пропадом... Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані...
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає...
— ...Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини...
—
...Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені,
чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви...
— ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають: дайте хоч на
сорочку,— хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
—
Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя
маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік напихав я чужу
пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла...
— Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як — яке? Таж розказував.
— А, так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш, як схочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
* *
Андрій
збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок.
Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять і
вся тремтить.
— Іди... міряють...
Андрій видивився на неї.
Вона
не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою,
умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і
показувала на двері.
— Іди ж, міряють-бо...
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити...
— Яку землю? Що ти мелеш!
— Всяку... поміж людьми... Іди поглянь, щоб нам одрізали недалеко, ближче від села. Бо ще приладь дістанеш...
— Свят, свят, свят... Опам'ятайся. Мені на пошту треба йти.
Маланка позеленіла.
— Ти підеш мені?
Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара.
— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі,
може, байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати
її! Ти всіх нас ріжеш.
Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!
І, бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вихопила з припічка рубель і замірилась на його.
— Іди, бо тут тобі смерть буде!..
Вона ладна була його забити — Андрій це бачив.
— Тю, дурна! — знизав він плечима: — таже бачиш — іду...— Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.
Увечері
повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті
немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона
усміхалась. Такі чудні пани. Ходять по полю та й міряють. Вона їм у
йоги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене, бідну, уріжте ближче,
там, де пшениця родить, а вони регочуть. Іди, кажуть, бабко, додому, ми
не те міряємо... А самі регочуть, бодай би вас Бог мав у Своїй ласці...
Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить... Стійте,
стійте, може, і в неї голова недурно на в'язах... Хіба вона не
зміркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них
землю ділять, то тут така б содома знялась, що живцем пожерли б один
одного... Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бідну бабу,
вони її не скривдять... Ще коли б Андрій прохав, а то став, як пень,
бодай би...
Не скінчила прокльону, не могла лаятись нині. Вона була такою доброю
сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона
навіть приспівувала, а тріскуче полум'я сухого ломаччя немов раділо
разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що
має власний ґрунт і хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна.
Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама
усміхалася до себе. На ніч змила Гафійці голову лугом, розчесала густим
гребенем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрібушки і кісники.
Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.
— Може б ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? —
питала вона Андрія і дістала із скрині єдину його святочну одежу. —
Закропи душу ягідками, ковалиха дала...
Андрій давно вже не бачив
її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в ній все співало. Співала
колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп,
підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце,
повне надій. Усміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах
чулась міць, у руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.
З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють
пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потім поїхали. Але Маланка
добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи
на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала
відсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний ґатунок пшениці. Це на
насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка і сушила
на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як
горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на
поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила
очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу
маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті
завелось багато вузликів з насінням — великих і малих,— і раз у раз щось
сушилося на вікнах.
— Куди ти його подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас усього дві грядочки.
Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою.
— Не журись... То вже моя голова в тім...
В
неділю вона ходила в ліс, де стояли готові зруби, оглядала їх, вибирала
кращий матеріал, розмірковувала і розпитувала про ціни в лісників.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими у простір, гладила Гафійку
по голові і часом усміхалась сама до себе.
Вона якось ходила навіть на ярмарок, а потому судили Маланку на
селі: певно, баба має гроші, та лише таїться з тим, бо все вешталась по
ярмарку та торгувала підсвинка...
* *
Ідуть дощі. Холодні
осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю Мокрі коси. Пливе у
сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі
дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не
знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де
сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто
високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками.
Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над
головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе
ридання, немов над умерлим...
Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і
Андрієві, і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани,
йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі,
що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у
сірі безвісті...
Тьмяно в хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі
кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним
рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як
краплі сі,— упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді
надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і
треба.
Немов так і треба...
А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Ґудзем завдання: чи прийде коза до воза?
А мабуть, прийде...
ЧАСТИНА ДРУГА
* * *
Тепер для Маланки настали кращі часи. Андрій був при роботі і хоч не
весь заробіток приносив додому, а все ж голодні вони не сиділи. З
Андрієм вона рідко й стрічалась, бо він ходив лиш на нічну зміну, а
удень спав або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафійкою теж
заробляли, і дні їм минали на чужій ниві. Проте Маланка не мала спокою.
Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зіллям укупі і з ним
розростались. Дарма, що разом з клунками насіння вона кинула в порох
свої колишні надії; вони тепер знову прохались до її серця. Із уст в
уста, од хати в хату, з села в село — котилась радість: будуть землю
ділити. Хто сказав перший і хто останній — ніхто не питав. Чутки пливли,
як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час
красування ниви.
— Чули? Будуть землю ділити.
— Обдарують людей. Минуться злидні.
— Земля вже наша. Скоро почнуть ділити.
— Навіть пани гомонять: оддаймо землю.
— Пани? Не вірте.
— Аякже!
— Звісно, бояться.
В Маланки очі блищали.
А тут — сама земля подає голос.
Співає
Маланці колос, сміється лука ранніми росами, дзвоном коси, кличуть
городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись
мамині груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухі і
чорні, що силу віддали землі і в себе взяли від неї силу. Часом, серед
роботи, вона ставала і оглядала землю. Котились низом ниви, стелились
горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі. Скільки оком захопиш,
кінця-краю немає. А все чужі. І навіть не людські, а панські. Нащо йому?
Куди все подіне?
Серце боліло дивитись, а вже поле потиху шептало і потішало:
«Не журися... поділять.., поділять...»
Думи про землю будили Маланку по ночах.
Вона
прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. їй раптом здавалось, що се
неможливе. Не оддасть свого добра багач мужикові ніколи. У нього гроші, у
нього сила, а що в мужика? Чотири кінці — руки та ноги. Нічого з того
не вийде, все буде, як було; довіку буде убогий на чужім марнувать свою
силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі, зносить Гафійка красу і
літа по наймах, зчорніє, зів'яне на чужій праці, як її мати. Тільки й
землі твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла і гострим оком
вдивлялась у пітьму, наче питала: як буде? Але ніч темна, сліпа і глуха:
вона вміє тільки мовчати. Тим часом сподом, потай од холодної думки,
ворушилася тепла, маленька і добра. Вона щось шепотіла Маланці і вела за
собою на поле.
Хвилює на сонці нива, та Божа постіль, льон процвітає синьо, сказав
би — небо задивилось в озерце, на сіножаті — віз. Гафійка годує дитину, а
друге біля Маланки: «бабо!..» І все те — родюча нива, віз, коні,
кубло,— все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась
сьогодні у сап'янці червоні, наче у свято... бач, процвітають на ниві,
неначе мак...»
Вранці Маланка — кого стріла — питала:
— Не знати: будуть землю ділити? Ковалиху — і ту зачепила:
— Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
—
Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки
живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину;
завдаток дав, а далі не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать гроші,
коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А мені шкода й
завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь
на свого, щоб одібрав, а він не хоче. Що з воза впало, те, каже,
пропало. Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви
безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж
собою...
— Ой, коли б то дав Милосердний... Звісно, люди — Божі собаки,
гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає,
де тільки лицем обернетесь...
Маланчине серце топилось, як віск. їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
* * *
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма
небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть
потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в
воду, і тоді саме Гафійка говорить:
— Мамо, хтось стука в вікно.
Вікно? Яке там вікно?
Справді, щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
— Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
— Йдіть на ґуральню. Нещастя. Андрій скалічив Руку.
— Нещастя...— повторяє за ним Маланка.
— Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, Боже...
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке
безконечно довге село. Там, на ґуральні, нещастя, Андрій вмер, може —
он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш,
друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми
ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає
поруч Маланки. А ґуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з ґуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить. Ні, він не бачив, його послали.
Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка, і раптом, за поворотом, рядок
осяяних вікон різнув їй серце. Ґуральня бухає димом і вся тремтить,
ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір'ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях, їй пояснюють.
— Він, бачите, був в апаратній...
— Біля машини, значить...
— Біля машини,— каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестірня раптом і того... і повернулась...
— І повернулась,— повторює Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий... там фершал.
Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди...
Робочі
дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька
помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне,
скривлений рот.
— Андрійку, що ти зробив з собою? Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став. Збери мої пальці...
— Що ти кажеш, Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю... Я ними хліб заробляв... Ой... Боже мій, Боже...
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В
апаратній Маланка шукала Андрійових пальців. Три жовтих, в олії,
цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона
загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам
панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але,
спасибі, дав п*ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці,— жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну ними — а все кортить,— так і болять. Ти їх поховала?
— Авжеж. На городі. Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як що? Піду на ґуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.
—
Се добра справа,— кричав Андрій.— Робив, пане добродзею, на
сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя — тепер у
тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне...
Тоді ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. І так, кажуть,
великі втрати, за лікарню платили, п'ять рублів дали, а скільки
мороки...
— От і маєш, Андрійку, ґуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
* * *
Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під
олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось
село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі,
важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю —
одвічні рушниці, зв'язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки.
Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю
«мужеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали
своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що
буде?
Маланка не пускала Андрія.
— Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось.
Андрій не слухав.
— Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
— Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне,— шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний
гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному
жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у
нього при боці.
— Ой, Боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити...
— А кого саме?
— Виказують люди на Хому Ґудзя, на Гурчина Саву... Глядіть, щоб не було чого і Андрію...
— Господь із вами,— жахнулась Маланка.— Мій так само був на ґуральні, як і ваш. Тоді півсела довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій? Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут...
— Треба всіх записати.
Але
тільки наладивсь, коли до зборні верхи під'їхав на панськім коні Семен
Мажуга. Прив'язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе. Староста глянув на нього.
— Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш... І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
— За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
— Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік.
— Ой братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там
не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його на
ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров'ю, що червонила пальці і
стікала вздовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаиий ножик, і повалилось на землю.
Панас
Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло
йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його
захопило непереможне бажання зробити йому шкоду, втоптати в землю і
знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем
вдарить під груди.
— Доволі, готовий! — обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули у воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров
була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а
здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що
щось порвалось і увільнилось од пут.
Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.
Підпара витягсь у весь свій зріст.
— Хома Ґудзь тут? Виходь!
Голови повернулись, і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Ґудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася,
наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім'я,
як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
— Як! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?
— Ой, Боже, що він вам винен! — кричала Маланка.— Не руште!
Ії голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до
виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не
хотілося вірити, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди... йди... ось він... ось тут. Не поможе.
Його
штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь,
нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах у нього бився ще крик.
— Змилуйтесь... люди... я нічого не винен. Він уклонився, торкнувшись чолом землі. Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Вийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом потягли тіло в калюжу.
Але зараз мусили кинуть. їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться... он там... он там... встає... ще живий.
Семен... Семен...
З води баюри піднялася спина, як острівець,
на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три
рухи, вагання — і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на
нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові
руки, мов кліщі рака, надаремне шукали, за що б схопитись.
— Він вийде!.. Він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І
знов жорстока тиша здушила серце в жмені, знову болюча жага кривавого
слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть?
Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину
пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушувало. Підпара пошепки радивсь з
Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння
Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі побігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!..
Прокіп підходив спокійний і
діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа,
так само поважні були його рухи, і неймовірним здавалось, що ся людина
іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток
і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може
бути.
Всі очі вп'ялись в нього, а він спокійно все наближався.
Під
ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче
боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони
спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже
стояли напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів.
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвіт перед Богом.
— Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братику. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким
загортала дитину, і зараз укляк-а на обидва коліна на мокру од крові
землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, з дитиною, в один і в другий бік.
— Годі, Маріє... вставай...— спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє...
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє... ось що... коня продайте... нащо він вам...
— Ой Боже,— голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей
оддай десятку Пилипу, що позичив... хліб, як змолотиш, не продавай, своя
мука буде... Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить...
— Швидше там! — наглив Підпара.
— Ой,— голосила Марія.
— Кланяйся мамі... нехай простять... та й вже. І ти прости...
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські... ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть... Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок.— Потому згадав: — Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами. Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці. Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте,— спинив їх Панас Кандзюба,— я сам.— Він все ще біля Прокопа тупав.
—
Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно
нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить Бог...
Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. її одтягли між люди.
— Прощайся, синашу...
Прокіп вклонився на чотири угли.
— Простіть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте...
— Хай Бог простить... Прощай і нам... Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий,
як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні
щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев'яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п'янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Ґудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?
Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли.
Підпара послав їх шукати.
Тих,
що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звідти
їх випускали поодинці між два ряди і брали в вогні або у кілля. Так
згинули Редька молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що
побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.
Трупи мокли в баюрі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом
простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.
Короткий
день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання
забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся у чорну безвість і
хитав зорі, що золотили дрібним намистом криваві води калюжі...
* * *
Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у
пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на
ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров і стільки людей поховала в
серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у
ньому ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на
світі і непотрібна. Добре, що хоч світла нема, бо її очі не змогли б
більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як
зараз, і тихо.
Все од неї тікає, все одцуралось. Був у неї Андрій — цілий вік
гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а
земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук.
Як марево поманила і як марево щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров...
Маланці більше нічого не треба. Аби тільки поночі було і вічно німувала ся пустка, як в домовині.
Рипнули двері.
— Хто там?
— Я.
Дивно.
Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч
б
