ЛІНА КОСТЕНКО
Українське альфреско
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба — це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин...
Коментар
Елегійну
і разом із тим зворушливу картину малює Л. Костенко у своїй поезії
«Українське альфреско», навіяну, очевидно, казкою. А також роздумами про
людську долю. Одних вона щедро обдарувала дітьми та онуками, іншим — не
дала їх. Тільки сусідським дітям можуть дід та баба подарувати свою
ласку, дати гостинця. А потім — бути один для одного, як «остання в
світі казка», на яку, ставши навшпиньки, задивляються жоржини.
| 
