Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.