Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє все.
Так день за днем.
І тільки в тиху ніч, як місто воне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.
Дивлюся і слухаю.
Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.
Так минають години, поки око не пічне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне.
Тоді чую якийсь гамір великий, якийсь далекий шум і рев, наче повінь іде...
Бийте
в дзвін, бийте в дзвін на тривогу, щоб збудився малий і великий, щоб до
праці метнувся усякий, щоб не було на рятунок пізно, — бийте в дзвін,
бийте в дзвін, на тривогу!
Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби
ми у багні не застрягли та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю
боронити; гать будуйте кріпку і високу!..
Чую гам, і шум, і рев скажений.
І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова.
— Буває слово від діла важкіше, буває діло, доброго слова не варте.
Кидаю пайку на гать, най кріпиться, най росте високо!
А кидаючи, не знаю, де впадуть і де ляжуть ці слова, що кину.
Чи як камінь насподі, в основі, як те вапно, що споює каміння, чи як земля, що греблю накриває?
Хоч не знаю — кидаю здалека.
Бо, може, від цих слів, як від каміння: відіб'ється яка ворожа хвиля і покотиться назад у море з шумом?..
Може, як вапно мур скріпляє, так вони скріплятимуть каміння, що лежить в основах, ген, насподі...
А
може, на них, як на землі, верх греблі виросте трава, зацвітуть квіти і
вкоріниться тіниста липа або висока вистрілить тополя...
І, може, колись, у тіні цеї липи, гратимуться безтурботні діти, як ті легкі хмарки на блакиті.
Або
колись (коли, хто може знати?), на струнку тополю гляне хлопець умний
або дівчина вродлива коло його, і гадки їх полинуть високо, наче віти
отсеї тополі...
А здалека шумітиме море, в береги скалисті вперте, переможене, приборкане, безпечне.