ЛЕОНІД ГЛІБОВ
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

— Як ти співаєш, Півне, веселенько...

— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,

Виводиш гарно так і жалібненько,

Що іноді аж плачу я...

Як тільки що почнеш співати,

Не хочеться й пшениченьки клювати,—

Біжиш в садок мерщій...

— Тебе я слухала б довіку, куме мій,

Аби б хотів співати...

— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,

Поки співаєш на калині,

То й весело мені, і забуваю я

Свою недоленьку, життя своє погане

Та безталанне...

А тільки замовчиш

Або куди летиш,—

Заниє серденько, неначе на чужині...

І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю

Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Як гляну на тебе — така ти невеличка,

Моя перепеличко,

А голосочок-то який!..

Тонесенький, милесенький такий...

Куди той соловей годиться?

— Спасибі, братику, за добреє слівце.

Як не кохать тебе за це?..

І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;

І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.—

Де взявся Горобець, підслухав трохи їх

Та й каже: — Годі вам брехати

Та одно другого знічев'я вихваляти! —

Пурхнув — та й був такий.

За що ж,— хто-небудь попитає,—

Зозуля Півня вихваляє?

За те, що Півень годить їй

Та потакати добре вміє:

Рука, як кажуть, руку миє.