Хоч доля привела у город суєтливий, Добра і зла прикрашений вертеп, Я все-таки люблю сіножаті і ниви, Люблю широкий, тихий, рідний степ.
Там ясная зоря, як радість, привітала, Літала на коні там молодість моя; Про щастя, про любов надія там шептала,— I любо слухалось, і щиро вірив я.
Даль степова кругом, як море, там синіла І здалеку бринів густий зелений гай; Чи добрий чоловік, чи доля насадила — То бува наш тихий, невеличкий рай.
Була там пасіка, стояв курінь маленький, І пасічник-дідок там віку доживав; І дуже я любив його куток тихенький: Там, оддихаючи, про все я забував.
І опівдні, і ввечері, бувало, На таганку кипить маленький казанок, І приязно мені, притовкуючи сало, Про давню давнину розказував дідок.
Збиралася туди гулять молодіж наша; До півночі в гаю пісні лунали, сміх; Вечеряли гуртом — і дідусева каша Була смачніша нам присмачок дорогих...
Та... не бува, сказав хтось, двічі літа... Прийшла біда — і час смутний настав: Підкралася кишеня грошовита, Хтось без жалю веселий гай зрубав,—
Понівечило все чиєсь життя ледаче!.. І дуже, дуже жаль тепер мені, Душа болить... Тепер нам ворон кряче Та ятіл приліта довбать гнилії пні.
Де пасіка була — трава зазеленіла, І не курить уже там любий таганок; В густій траві сховалася могила, В могилі тій забутий спить дідок.
Колись не так було: ще ранньою весною Злітались пташечки і солов’ї співать... Осталася одна береза сиротою Самотньої могили доглядать;
Схилилася вона, додолу віття гнуться; У головах старенький хрест стоїть... Настане ніч — з берези сльози ллються, І вітрик по траві тихенько шелестить...
О, скільки є могил, де спить життя козаче! Та де ж вони? Де їх тепер шукать? Ніхто, ніхто над ними не заплаче: І плакать нікому, і плакать не велять...
