ЛЕОНІД ГЛІБОВ
ШЕЛЕСТУНИ

В одній долині, під горою,

Високий явір зеленів;

Край берега над чистою водою

Широкі віття розпустив;

Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:

—      Ану, голубчику, ще, ще дихни!

—      Бач, братику, які ми повдавались

Веселії Шелестуни!

Якби не ми з тобою шелестіли,

То хто б долину звеселяв

І з ким би ти тут, вітрику наш милий,

Гуляючи, любенько жартував?

Що б тут було без нас? Краса якая?

Бур'ян та осока;

Була б долинонька неначе пустка тая,

А подивись, тепер вона яка!

До нас зозуленька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором, у холодку;

Співає соловей, неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку

І ясний місяць дивиться на нас.

— Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,—

Коріння загули із-під трави,—

Коли б ми вам не піддавали сили,

То не бриніли б ви...

— Чого сюди Корінням озиваться? —

Зашамотіли Листя угорі.—

Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,

Лежали б мовчки у своїй норі...

— Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! —

Коріння знов озвалися до них.—

І ви самі, і ваші витребеньки —

Розумному на сміх;

Не розуміючи, лепечете, як діти;

Гріх зневажати нас!

Хоч у землі судилося нам жити,

А все-таки ми дбаємо про вас.

Не красувався б тут і явір сей високий,

Сказати в добрий час,

Такий рясний, хороший та широкий:

І силу, і красу він має терез нас.

Минеться літечко, тоді по божій волі

Ми заснемо до другої весни,

І ви пожовкнете, лежатимете долі,

Дурненькії Шелестуни.

І після' вас другії листя будуть,

Цвістиме все, як і тепер цвіло,

Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,

Неначе вас і не було...

І між людьми такі ж бувають,

Як і на яворі, Шелестуни;

Нехай же баєчку вони

На вус собі мотають.