Юрій Клен: ПОПІЛ ІМПЕРІЙ (Уривок) - Українська та зарубіжна література - Література - Література, реферати, бланки

Юрій Клен
ПОПІЛ ІМПЕРІЙ

(Уривок)

ПЕРША ЧАСТИНА

У вічності, де світла струм тече,

повільно крутяться колеса часу,

що на верстаті золотому тче

свій килим різнобарвний. Дольні паси

пускає в рух незримий нам двигун.

Мигтить узору плетиво примхливе,

і завжди врівноважує вагу

Той, що складе в копу доспіле жниво,

все змірить мірою й благословить.

Нас темрява обсотує- і боре,

лише часами блискавка на мить

із пітьми вихопить шматок узору,

і ми, прокинувшись із небуття,

якийсь уривок бачимо: химерні,

страшні чи ясні обриси життя.

Ми у руці тримаєм тільки зерна;

гаїв не бачимо, що з них зростуть

і зашумлять зеленим верховіттям.

Ми лиш п’ємо гіркаву каламуть,

Жахним на світ рождені лихоліттям.

Якби зірким спромігся оком ти

в докінченості цілість охопити

, то знав би, що прямуєш до мети,

яка у вічності буде світити.

Що ти єси? Ти у майбутнє міст

над прірвою знедоленого віку.

Та лиш у цілому збагнеш ти зміст.

Шукай же розум у сваволі дикій,

якою лютий вік наш клекотів,

у силі тій, що нищить і карає.

Дивись, он я у простори років

тобі узорний килим розгортаю.

[...] І ось зійшов двадцятий вік.

На закривавлену правицю

надяг залізну рукавицю.

О ні, не зверне він убік!

Він гатить важко кулаком,

він б'є в зачинені ворота.

Несе він град, і дощ, і сльоту

і виє вовком-хижаком.

Загув часу повільний крок,

і розчинилась настіж брама,

і скрізь страхіття понад нами,

немов з Пандориних скриньок.

Як ті метелики, легкі,

крилатий Блеріо і Фарман,

провісники лихої карми,

бо вслід дракони-літаки,

які дихнуть на нас вогнем

і будуть жерти немовляток

(щоб матер'ял поетам дати

для ще не писаних поем),

І скрізь уже, на всіх шляхах

гримлять страшні потвори-танки.

Ревуть сирени по містах,

кричать від вечора до ранку.

Вік. що нещадний до життя,

вік, що віщує смерть імперій

і що Європі в небуття

розкрив широко настіж двері!

Все в себе втяг і крутить вир,

світ захлинається у муці.

І хтось гряде... не люд, а звір

в багрянім сяйві революцій.

Мов шерсть нечісана руда,

ген над церковними хрестами

широка Маркса борода

лопоче прапором над нами.

У мертвих дуплах душ лише

бур'ян барвистих ідеалів

і гасел витертих кліше;

світ виє зграями шакалів.

Зі слизу родяться вожді,

та в них не божий дар пророчий.

Летять гігантські жолуді,

і лютим ревом ніч регоче.

Потвори, нелюди й звіри —

все сатана змісив у тісто.

Гудуть і гори, і бори,

і стало пеклом кожне місто.

(...) На Україні мов Великдень ясний.

Там сонце вже ніколи не загасне.

Летять пісні з дніпрянських берегів в

Херсон. Одесу, Львів.

Свята Софія землі вже збирає

і України дві в одну єднає.

По всіх містах, немов весняний шал,

гуде Універсал.

В старому Києві централить Рада.

Та це ж розпочала Шехерезада,

в надхмарне царство кинувши місток,

одну з своїх казок.

Ще дітьми ми їх слухали охоче.

Куди ж її фантазія заскоч*-?

Вона підмішує в давнини мед

сучасний вінегрет:

«Перо Петлюра видер у жар-птиці,

а он у президентській багряниці

білобородий дядько Чорномор,

зовсім як мухомор».

В новім часі байкарці все незвичне.

Все не збагне часи демократичні.

Як зрозуміти їй, що президент —

лиш милий прецедент?

Вона накришить зілля у свій котлик

і витягне старий казковий мотлох.

Чи ж нам віддасть її байкарський чвал

епохи лютий шал?

Тож не король, а літописець Нестор

важкий тягар на плечах буде нести,

піде шляхами марними блукань

геть від тих злотих бань

і знов повернеться на зрадний поклик,

щоб по дорозі, від дощів розмоклій,

поплентатись на схилі літ сліпим

під Кремль, у Третій Рим...

Та творить армію свою держава,

і ранкова займається заграва

(відбита золотом стьмянілих бань

І водами ковбань)

над Лаврою і над священним градом,

над гуркотом трамваїв і над чадом,

над ятками, яким бракує крам,

і над новим життям...

Із Дарниці у Київ полонені

прийшли. їх стрінув шум дерев зелений.

Була їх горстка — двадцять два,

але, мов та жорства,

яку нам при дорозі не злічити,

зросло число; легендами повите,

із галицького виросло ядра.

Та йде лиха пора,

під Крутами лягла вже буйна молодь.

Немов течуть по снігу чорні смоли,

пливе, згуртована в людські стада,

нестримана орда,

іде, іде від Ніжина на Київ,

вже розповзлась патьоками помиїв.

Захоплено Поділ і «Арсенал»,

лютує людський шал.

Та січові стрільці на оборону

стають, шикуються в стрункі колони,

то ж Коновалець, їхній командир.

Кипить, клекоче вир.

Житомирською йде ворожий навал.

Але летять назустріч крики «Слава!».

То Пасіка вже на Сінний базар

свій скерував удар.

Та підсіклися раненому ноги,

і полягла кістьми його залога.

Лише один наводчик, що ім'я

його, рід і сім'я

назавжди невідомими лишились,

не відриваючись від скоростріла,

під дужим натиском ворожих лав

стріляти не вгавав.

Шпурляючи гранатами, з налету

січовики ударили в багнети:

отак гортаючи руками жар,

Сінний взяли базар.

Пробігши по Житомирській Великій

під перехресним обстрілом із вікон,

відважний загін Федя Черника

зустрінув хижака,

— і стягся бій у нерозв'язний вузол

на Трисвятительській, де купи грузу,

румовища розбитих боєм хат

і гори барикад.

Січовики під стрільний тріск і лускіт

дістались до Андріївського спуску.

Веде укрита килимами тіл

дорога на Поділ...

Стягли потомлену аж до знемоги

у монастир Михайлівський залогу.

Штаб постачає фронтові вночі

набої та харчі.

Ввійшла в Слобідку Дарницька колона,

і гайдамацькі ярісні загони,

що їм серця пойняв вояцький пал,

ввірвались в «Арсенал».

Розжеврену в бою затисши крицю,

займають урукопаш Щекавицю,

а потім відбивати йдуть бійці

у ворога двірці.

Але спливає Україна кров'ю,

бо підступають орди Муравйова,

і ясний Київ кидають стрільці,

мов стомлені женці.

Вже відступила Рада на Житомир,

столицю наче стис залізний комір.

На вулицях, гуляючи три дні,

стріляють навісні

бенкетники і винних, і невинних.

Та березневе сонце тихо плине

і знов до Києва веде стрільців,

з грудей їм лине спів.

Вітай, вітай же, гвардіє залізна!

Зростай, зростай в потужну силу грізно,

державі підмурівок закладай,

злоти блакитний край!

Тепер, перетривавши хуртовину,

міняй на знак червоної калини

свої стрічки червоні на шапках.

Торуй в майбутнє шлях![...]

П'ЯТА ЧАСТИНА

Земля

Згинули ясні легенди твої і літопис

дій, що минули, потахли в погаслих віках

Слава ж тобі, о людино, яка по потопі

плинеш човнами по ще невідомих морях!

Предків не маєш? — Тож будь тепер

сам собі предок. Люди забули легенди? — Нову їм створи.

Втратили віру? — Кресли на скрижалях

їм Кредо. Щезли герої? — Меча тоді в руки бери.

Місто згоріло? — Споруджуй же заново

мури. В кожній пригоді яви себе як Мономах.

Згинув варяг, але сам будь варягом,

будь Рюрик,

що відкриває ніким ще не ходжений шлях.

Ралом залізним зорай цілину запахущу,

засів розкинь золотистий. Обійми мої

я розкриваю тобі — дикий степ мій і пущі,

сину мій! Потом гарячим мене напої!

Юрій КленПОПІЛ ІМПЕРІЙ

Юрій Клен
ПОПІЛ ІМПЕРІЙ