Я собі вже не раз отак
сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють
да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то
що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а
я вже і вдав. А пан майор наш і розсудили:
- Тобі,- кажуть,- не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку підеш до полку. От і пішов. Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки зайшли. Мене
дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по
кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте.
Туда ситні краї, не такі як у нас, чи що.
А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат
Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже
гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його
боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в
очі му важко тобі подивитись.
А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка
була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була - ув одно
лежала. А діточок не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася,
молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в
очиці її тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене, то тільки
що не зомліє; така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав
ніхто з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з
дому), і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і
дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на
дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, -
каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?"
Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький
сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша
тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного
вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж
нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така
вже установа, що два або три роки передом собі слово дають, а відтак аж
побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що
вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав,
мабуть. Одної днини йдемо ми від бефелю , аж чуємо: на нашій кватирі
гомін Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти,
що вже мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і
питати, що отеє таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде
всі якраз нам і відповістили:
- Янко,- кажуть,- відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча, коли знаєте. - Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не сказав. Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.
У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з
дружбами хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля. Увечір збирається і Сафат. - А ви куди оце? - питаю. - На весілля,- каже,- іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я
собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на
подвір'ю. - А там що таке? - питаю людей. - Сафат Зінич застрелив молодого,- уповідають. Я закаменів.
- А де ж він? - кажу (Зінич оце). - Пішов сам до арешту,- кажуть. Убрали
арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік
тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль! - Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?
- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз був.
