Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло; Що зразу, бачиться, тобі було Лиш оп'яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло, Всю душу, мрії всі твої ввіссало, Всі сили забира і ще говорить: "Мало!"
І перед плодом власної уяви Стоїш, мов перед божеством яким, І сушиш кров свою йому для слави,
І своїх нервів сок, свій мозок перед ним Кладеш замість кадила й страви, І чуєш сам себе рабом його й підданим, Та в серці шепче щось: "Ні, буду твоїм паном".
Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,
Та Муза! Вабить, надить і манить, Щоб виссать "я" твоє, зробить з тебе начиння Своїх забагань, дух твій спорожнить. Не вір мелодії, що з струн її дзвенить: "Ти будеш майстром, будеш паном тонів,
І серць володарем, і владником мільйонів".
О, не дури себе ти, молодая ліро! Коли в душі пісень тісниться рій, Служи богині непохитно, щиро, Та панувать над нею і не мрій. Хай спів твій буде запахуще миро
В пиру життя, та сам ти скромно стій І знай одно — poёta semper tiro1.
