ІВАН ФРАНКО КАЗКИ ІЗ ЗБІРКИ «КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ»
ОСЕЛ I ЛЕВ
Був собі Осел. Багато було йому праці у
господаря. «Давай, — думає, — втечу у ліс і буду жити на волі! Буду собі
пастися в лісі, і хто мені що зробить?»
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там.
Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є, — відколи живе,
ще такого добра не зазнавав. Аж раз дивиться, йде Лев,
страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер кінець мені буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?»
Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Підходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Підійшов Лев і знову кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
—
І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма
звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто обирав тебе на царя?
Ну,говори!
Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшись задом до Лева, показав йому заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
—
Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть,
твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за
годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев
побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов
якогось звіра - за годину мав уже п'ять чи шість штук. Бере те все і
тягне до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко
ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі
зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А над
поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана
птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього.
Спочатку здалека заскакували, а там бачать, що не рухається, то й почали
по ньому скакати, дзьобати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли
якийсь птах дуже близько підлізе, він клац його зубами або стук його
ногою, вб'є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Не
минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги
та як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й
несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобич, — бачиш, скільки я наполював ?
—
Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і лягнув його звірів
ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та чого вони
варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі
літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу
насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно
говорив з тобою!
— А бачиш, — промовив гордо Осел. — Завжди
треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде?
От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це
зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на
другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилив на
нього бочку холодної-прехолодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в
лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?
— Як-то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво?
Який же тут є справжній цар, крім тебе?
—
Є, є! — перелякано шепотів Лев. — Я сам його бачив. Там такий
страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Я
радий, що хоч мене живим відпустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей
ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд
той новий цар?
— Одне слово — страшний! — каже Лев. — Вуха отакі, голова — як цеберко, а на задній нозі царська печатка.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути, — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його!
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.
— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.
Зв'язалися
обоє хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбок над полянкою, що на
ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве,
та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як
злякається, та ходу! Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висолопив. Як був прив'язаний до Левового
хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й дух випустив.
—
А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний,
а як побачив його зблизька, то від самого страху помер!
