Темера зразу став у
дверях немов остовпілий. Густий сумерк смолою вдарив його в очі і на
хвилю осліпив їх до разу. Йому мигнула в голові думка, що оце перед ним
нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про який він
читав у давніх повістях. Внутрі тої темної печері він наразі не міг
доглянути нікого і нічого. Щось, немов міцна, невидима рука, вхопило
його за груди і сперло на порозі, не пускаючи до середини.
Але видима рука капрала була, видно, міцніша і пхнула його до середини, а відтак зачинила за ним двері темної западні.
Він
стояв коло дверей і обзирався довкола, слухав, чи не почує голосу
людського, але не чув нічого. Аж по якімось часі око його настільки
привикло до сумерку і натужилось, що міг докладніше розглянути своє нове
мешкання. Це була цюпка не більша шести кроків вздовж: та чотирьох
вшир, з одним маленьким, заґратованим вікном. Теє вікно було прорубане
високо вгорі, трохи не під самою стелею, і виходило на ґанок, та так, що
через нього видно було тільки сірі від старости ґонти та лати піддашка,
що звисав над ґанком. Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тої цюпки
були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не
краплистою вогкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваної
води, понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиння.
Двері зсередини не були такі жовті та невинні, як знадвору,— вони були
чорні від вогкости і перековані навхрест двома залізними грубими
штабами, а навіть мала квадратова дірка, вирізана в них для продуху,
була заткана дерев'яною дошкою і забита скоблем. Насеред казні стояло
вузьке залізне ліжко з сінником вогким і брудним, як усе, напханим давно
не відмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге
таке саме ліжко. Ні простирала, ні верети (рядно) ніякої, ні звичайної
арештантської подушки солом'яної не було. Воздух у тій казні був густий
та затхлий, бо ані вікно, ані двері не могли впускати стільки свіжого
повітря, скільки було треба. А в куті близь дверей стояла звичайна
арештанська посуда «Катерина», приткана про славу якоюсь щербатою,
непристаючою накривкою, і від неї розходився вбиваючий смрід, наповняв
казню і пронимав собою все, окружав усі предмети в тій пекольній
катівні, немов обдавав їх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А
близь тої посуди стояла друга — великий, угорі широкий, нічим не
прикритий скопець з водою — до пиття!
Довго роззирався Темера, сильно натужував свої не-привичні очі, поки
розглядів усі ті предмети, глузуючі з нього своїм нехарством, своєю
нелюдською поганню. Його серце здавилось, мов у льодових кліщах;
поганий, вонючий воздух захопив йому віддих, і він закашлявся, аж сльози
стали в очах.
В казні ще ніхто не відзивався, хоч і чути було важке сапання
кількох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своїх товаришів
недолі.
На сіннику під стіною лежав простягтися і пакаючи
череп'янку-люльку дід около п'ятдесяти літ, з чорною, кругло обстриженою
бородою, з повним, набресклим лицем, зі щудлом (дерев’яна нога,
колодка) при правій нозі. Це був впрочім плечистий, кремізний чоловік.
Його дрантива сорочка була брудна, немов кілька місяців непрана. Він
лежав, оперши голову на локоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним
кафтаном. Його невеличкі сиві очі спокійно, трохи навіть смішковато
дивилися на нового арештанта — панича.
При ногах діда, скулившися вдвоє, мов песик, лежав невеликий
чорноволосий хлопчик в чорних міських штанах, в брудній сорочці зо
склепового тонкого полотна, немилосердно пофалатаній (порваний) на всі
боки, так що всюди з-під шмат віднілося буро-бронзове тіло. Лиця його не
міг Андрій доглянути, бо він спав твердо і не прокинувся навіть від
стуку дверей.
На другім ліжку лежав чоловік середніх літ, крепкий, приземистий, з
оголеною бородою і обстриженим вусом. Шмаття на нім було добре і не
надто ще брудне,— видко було, що недавно він дістався до цього місця
«смрада і печалі». А тільки його понуре лице осунулось і стало темне,
мов земля, очі запали глибоко, а мохнаті крепкі руки раз у раз мимоволі
стискали залізні кавалети (поруччя) ліжка, немов глядали своєї звичайної
щоденної роботи. Він лежав горілиць і дивився прямо в стелю з якимось
гнівно-байдужим виразом і ані разу не глянув на нового гостя, аж доки
той відтак не заговорив до нього.
Побіч нього, а радше йому при ногах, лежав на суконнім петеку
(коротка свитка зі стоячим коміром) замісць подушки молодий сільський
хлопчина. Його невелике чорняве лице сяло здоровлям і тою чудовою,
ніжною красою рисів, яка не раз лучається в нашого сільського люду, що
живе в безпосередній дотиці з природою, матір'ю всякої краси. Довге
м'яке волосся густою хвилею спадало йому на плечі; спереду було
підстрижене в кружок. Великі, блискучі чорні очі світилися дитячою
лагідністю і цікавістю, обзираючи нового товариша. Тільки руки і ноги
мускулисті, рапаві та сильно розвиті свідчили, що той хороший хлопчина
не в добрі плекався, але ріс серед важкої праці, боровся довго і тяжко
за своє життя. Андрій, дуже вразливий на всяку красоту, довго не міг
відірвати очей від цього хорошого лиця, тим ще кращого від многих
хороших лиць, що світилося природнім розумом, цікавістю та незіпсованим
щирим чуттям.
Прочі жителі цієї «салі» мусіли міститися на підлозі. Андрієве око
швидко оббігло тих нещасних, порозкиданих на мокрій, болотнистій та
слизькій від незасихаючого харкотиння асфальтовій плиті. Там під стіною
коло самих дверей лежав старий Жид з безмірно сухим нужденним лицем,
сухими, мов граблі, руками і з космами сивого волосся на бороді. Його
коротко обстрижена голова спочивала важко звішена на мокрій плиті, а на
довгій тонкій шиї понадувалися жили, мов понатягане мотуззя. Він спав
твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотів, мов підрізаний, а з рота
спливала по бороді слина. Побіч нього сидів якийсь п'яний, обідраний
мужик, у безполій гуні (суконна свитка), в чоботах, пов'язаних
мотузками, в облупленій баранковій кучмі (висока бараняча шапка), в
полотняних штанах без одної штанки; замісць ременя був оперезаний
личаним мотузом. Сидячи на підлозі, він тихо хлипав, немов перед хвилею
іно-що перестав плакати.
З другого боку ліжка коло стіни напротив дверей лежав якийсь молодий
ще чоловік, літ не більш 28 до З0, білявий з лиця, з білявим заростом,
синіми очима і коротким русим волоссям на голові. Його борода, видко,
давно не бачила гребеня ані ножиць і стреміла покудовчена, мов
розруйноване дроздове гніздо. На тім чоловіці було намотано і навішано
стільки всіляких шмат, що лежачи на підлозі, він здавався копицею онуч,
що дихала глибоким, важким віддихом в тій перелюдненій і давно не
провітрюваній цюпі.
Андрій Темера тривожно, з болючим серцем довго водив очима по тих
тілах, по тих лицях людських і сам не знав, що казати, що думати.
Скільки горя пекучого, несподіваного і таємного ворушилося перед його
очима в тій темній поганій кліті!.. Адже це все перед ним — люди, його
брати, що так само, як він, уміють чути і красу й погань життя! А ті, що
їх заперли сюди, що їх держать у тій огидній ямі,— аджей це також люди,
батьки дітям, працюючі на хліб, що вміють так само, як і він, чути
красу й погань життя! Як же це так, що тут нараз видніється така
страшенна пропасть між людьми та людьми? Що це таке? Андрій, немов від
важкого удару, похилив голову і опустив рамена. Йому стало в тій хвилі
так тяжко, так безмірно холодно і тісно на серці, немов оце хто його з
вольного, ясного світа вкинув у глибоку керницю, і він упав на її дно
розбитий, заморочений. — Так, я справді на дні,— думалось йому,— на дні
суспільности, а оце довкола мене що ж, як не подення суспільности, що ж,
як не ті викляті парії, націховані (позначені) страшним, ганьблячим
клеймом — бідности?..
ХІІ
Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучи густим,
затхлим повітрям. Часом цей або той закашляється довгим, сухим кашлем,
обернеться на другий бік, зітхне глибоко або крикне крізь сон. В казні
пітьма густа, бо й на дворі хмарно та душно, а здалека, з-над Діла
гуркочуть далекі громи.
Тільки Бовдур не спить. В його душі ще темніше, ніж у казні, тільки
що втомлені довгою мукою, заглушені горілкою не плинуть уже думи, не
ворушаться спомини. Він сидить на своїм леговищу і держить у руці
Андріїв ніж з довгим огородницьким вістрям. Його пальці час від часу
дотикаються до вістря, немов пробують, чи досить воно гостре. Ціле його
тіло тремтить якоюсь тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Він
жде, аж на дворі і в казні зовсім утихне, жде глухої півночі.
— Гримить там,— воркоче Бовдур,— при громі твердше спиться. І
я би заснув... Ах, коби то заснути надовго, навіки!.. А хтось тут нині
так засне!
Це речення вдарило його своєю несподіваною різкістю, він стрепенувся і замовк.
— Ігій,— почав він знов по хвилі,— що то за чортівська річ:
слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніє, немовби не
знати, що зробив. А гадай без слів, то нічого, можна. До найстрашнішого
очі привикають, а вухо, то біда, зараз бунтує!..
— Але що там, усе байка, коби лиш гроші! А подумаєш, бігме,
які то люди дурні. От і той... Тільки грошей має, а чи вміє він їх
обернути собі на пожиток? Купить дещо і сам того не їсть! Я би не так!
Ех , я би ще собі ужив, бодай з кілька день! І ужию, бігме, що ужию!
Ану, може би вже час?..
Він піднявся і почав прислухатися. Зразу не було нічого чути, а далі на ґанку забалакали грубими голосами поліціяни — вартові.
— Ну, і що ж,— говорив один,— не застали вже того бідолахи живого?
— Ні, як тільки прибігли, то ще був трохи теплий. Та де? Горло аж до самої кості перерізане.
— Господи,— бубонів другий,— відай уже кінець світа настає!
Такий нарід зробився поганий, так один на другого ворогує, дихати брат
брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького...
Тут
загриміло голосно і Бовдур не дочув поліціянових слів. Але його зняла
тривога. Він скулився в куті і цокотів зубами, немовби поліціяни
відгадали його замисли і ось-ось прийдуть в'язати, січи його живцем. Він
опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевий стукіт пере-разив
його дужче, ніж грім. Він сів у куті, скулився і зажмурив очі, заткав
вуха, щоби ніякі внішні вражіння не доходили до нього. Сам не знаючи,
коли й як, він задрімав на хвилю.
Нараз прохопився і трохи не закричав на все горло. Йому снилося, що
він бреде по кровавій річці; але ось через неувагу він надибав на
глибінь і шубовснув у ню. Кров кипуча, тепла, жива, злорадно плещучись
та плюскотячи круг нього, заливає його, закриває все тіло, уста, очі.
Він хоче рятуватись, але чує, що кров, мов тягуча смола, обплутала його
тіло, скувала йому руки і ноги. Втім він прокинувся.
— Га, що за страшний сон! Аж душно, аж зіпрів! Але що сон, пустий вітер!.. Ну, а може-би тепер уже час?..
Він
знов устав і довго надслухував. Нічого не чути, крім дихання сплячих.
Він схилився і почав по підлозі мацати за ножем. Але нараз, мов
опарений, підхопив руку догори. Він ухопив був старого Жида за горло і
почув, як під його пальцями товчеться, мов жива, кров у жилах та бігає
голосниця, мов стривожена його дотиком.
— Христос би тя побив, Жидюго! — воркнув Бовдур. — І так-ємся
псьої пари напудив, немовби був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе!
І
він знов схилився, пошукав і найшов ніж. Відтак стиха, на пальцях начав
пробиратися ік ліжкові, де спав Андрій. Він насамперед обмацав його, чи
не спить він, обнявшися з Митром; а пізнавши, що ні, сміло взяв Андрія
за півперик, підняв догори, мов дитину, і легко, нечутно положив на
землі.
— Так, тут ліпше,— буркотів він. — Буде тріпатися, то щоби не побудив других.
Андрій спав твердо. А тільки діткнувши головою мокрої підлоги, стрепенувся і закричав крізь сон: — Ганю, рятуй!..
Бовдур,
думаючи, що він збудився, швидко наляг йому коліном на груди, лівою
рукою хопив за горло, а правою черкнув що моци. Андрій затріпався і
крикнув, але неголосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на
Бовдурові руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрій сильно
тріпочеться.
— Де гроші? Давай гроші,— шепотів він над Андрієм.
— Ох! — стогнав Андрій,— гроші... в старостві... відобр...
Не
докінчив. Вістря ножа в тій хвилі перетяло голосницю, перетяло жили, аж
до кості. Кров жбухнула сильніше, рухи тіла ставали чимраз слабші, аж
зовсім перестали. Андрія Темери не стало...
А його думки, його надії, чи й вони пропали разом з ним? Ні! Бо ті
думки — то людськість, і він, леліючи їх, був тільки одною маленькою
часткою людськосте. А людськість тим тільки й жиє, що одні її частки раз
у раз гинуть, а замісць них нові повстають...
А Бовдур клячів над ним,мов громом прибитий. Гроші відобрано в
старостві,— значиться, він задарма зарізав Андрія! Немов полуда,спало
засліплення з його очей... Що він зробив?.. За що позбавив життя цю
молоду людину? Що за клятий чар заляг був над ним?.. Він довго туманів
над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Його права
рука все ще держала ніж, а ліва, миючись ув Андрієвій крові, стискала
молоде, холодніюче горло...
Нараз чиясь холодна рука діткнула його плеча і глибокий сонний голос сказав:
— Ти що тут робиш, Бовдуре?
Це був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрія.
Бовдур нічого не відповідав, не дрожав, не боявся,— клячів каменем над трупом Андрія.
— Що робиш тутка? — питав Стебельський, тормосячи Бовдура за голе плече — Чому не спиш?
Здавалося,
що слова Стебельського і дотик його холодної руки звільна будили
Бовдура з остовпіння. Він ворухнувся, підняв голову, віддихнув важко і
сказав лагідним, майже веселим тоном, у котрім і сліду не було недавньої
дикої жорстокости.
— Постій, побачиш комедію.
— Та яку? — питав тихо Стебельський.
— Ну, вже будем видіти.
Він
устав, переступив через трупа, підійшов до дверей і обома руками, мов
довбнями, щосили загримав у двері. Гуркотання те, нагле і проразливе,
заглушило шум хуртовини на дворі. Всі арештанти позривалися на ноги.
— Що тут таке? Що тут таке? — питали всі, стривожені.
— А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чуючи коло себе Андрія.
Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і щомоци гримав кулаками.
— Та чи ти сказився, чи що? — кричав дід Панько .— Чого гримаєш? Що то має бути?
— Та якась комедія,— відповів Стебельський,— тільки не знати яка.
З вартівні донісся крик, прокляття. Це капрал збудився, хопив ліхтарню і як був, у сорочці і штанах, прилетів к дверям.
— Що тут за сто дідьків гримає? — кричав він. — Гримало-би тобі по кишках! Чого хочеш?
— Отвори! — крикнув Бовдур, не перестаючи гримати.
— Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Та-же як я отворю, то певно, що недармо!
— Отвори! Чуєш? — не переставав кричати Бовдур і гепнув
кулаком у закілковану візитирку, так що вона пирсла але до напротивної
стіни.
— А ти злодіяко якийсь! — лютився капрал, поставив
ліхтарню на підлогу і взявся розмикати колодку, пінячись зі злости, бо
Бовдур за ввесь той час не переставав гримати. Але скоро тільки капрал
відхилив двері і схилився, щоб пошукати ліхтарні, Бовдур розтворив їх
цілком і стиснутим п'ястуком щосили зацідив капрала межи очі, так що той
перевернувся без пам'яти на сіняшний поміст, а лямпа випала з його рук,
розбилася і згасла.
— Я тобі ж казав, отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи двері на розтвір.
Поліціяни,
мов звірі, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні.
Гурма за ним з ліхтарями. Але як скоро давно невидане світло впало
жовтим пластом насеред казні, всі поліціяни стали мов укопані і йойкнули
мимо волі. Насеред казні, підпливаючи кров'ю, лежав труп Андрія, а коло
нього нахилений клячів Бовдур і мочив руки в його крові.
— Господи, а тут що таке?! — вирвалося всім з грудей.
— То я, то я таке зробив,— говорив стиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, його власний!..
—
І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дід Панько.
Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув, або не розумів
його. Він клячів над трупом і вдавлювався в його бліде, ще й по смерті
хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси,
бачилось, м'якли, лагідніли... З очей щез гнилий блиск світячого
порохна... Понурі,гнівні складини на чолі вирівнювались... Здавалося,
немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням
якогось біса, якоїсь дикої звірячої душі. І нараз сльози градом
покотилися з Бовдурових очей... Він лицем припав до кровавого Андрієвого
лиця і важко-важко заридав.
— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку
збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я
зробив! Господи, що я зробив!
Хвилю ще стояли арештанти і
поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали
Бовдурового голосіння. Але згодом схаменулися.
— Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобі вже не тут
місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!
Бовдур підвів очі і гнівно, болізно поглянув на них.
—
Прокляття на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він
приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею в півперек
на дві половині,— адіть,оце моя половина, а оце ваша половина! Це моя, а
то ваша! Не бійтеся, я спокутую за обі.
Брязнули залізні пута, і Бовдур дався в них замкнути без
супротивлення. А тим часом арештанти христилися та говорили молитви над
трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своїм місці,
мовчав-мовчав, а далі, мов не своїм голосом, обізвався:
— Ouidnam, domine? Diem supremum obiisti? (Що ж це пане? Чи наслав ти останній день?)
He чуючи на те питання відповіди, він обернувся до Бовдура і, показуючи на нього рукою, сказав:
— Per eat homo, crescat humanitasl (Хай пропаде чоловік, хай росте людяність!)
Але не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали, ні догани своїй мудрості, він обернувся лицем до стіни і ляг спати.
