Століття - зморшка на чолі Землі: Всесвітні війни, революцій грози... Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова, І хмарочоси, й гори - ним залиті. Бунтують хвилі - думи і слова, І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу, І шторми піняться од краю і до краю, Од Ленінграда до Владивостока.
З глибин сердець джерела пружно б'ють І шумувати морю, не вмирати, Хай ллють у нього і любов, і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати.
Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі... У цей столітній і стобальний шторм Я кидаюсь в буремні гори - хвилі.
І частина
ВИШНЕВИЙ ЦВІТ
І
Завірюха стугоніла, вила, А мороз гострив свій білий ніж, А Земля, од ляку задубіла, На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари, В сіру безвість зносило міста, А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Петербурзьким шляхом, по коліна Грузнучи в заметах, боса йшла Зморена, полатана Вкраїна, Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги. Ніби кров змерзалась на льоту.
"Сину, сину",- слухали дороги Тих ридань метелицю густу.
"Може б, сину липового чаю Чи калини, рідному, бува..." А дорога ген до небокраю - На дорозі мати ледь жива.
Худерляє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть. І біжить до сина Україна Одганяти знавіснілу смерть.
II
Цілу ніч надворі виє хуга, Плаче, деренчить в віконнім склі. Ні дружини, ні дітей, ні друга - Тільки гілка вишні на столі.
Телеграма від полтавців. М'ята. Віє в душу запахущий дим, Та маленька свічка тьмянувата Тріскає і мружиться над ним.
Дві у шафі, що життя досвітять, Ну, а там - світити вже йому В завірюшних, грозяних століттях,
Серцем розпанахувати тьму.
Нині вишня бризнула суцвіттям - В пляшці тепла гілочка жива... Біль пекучий... І вона, самітна, В цвіті вся, як в думах голова.
Ліг у ліжко. Віє чи не віє - В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії, І блукають пальці в пелюстках.
V
Друге марення
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить:
Ми - українські горобці, Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці, Вкраїнські писки і лоби. Що нам сипнуть, те ми клюєм, Чолом за ласку віддаєм. Цар нас шугнув, і ми - о страх! - Всі пурхнули по смітниках. То служимо в своїх панів, Як Бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих І в урнах порядкуєм в них, А те, що Україна гола,- Нам соромно за наші вола, Ми обминаєм наш смітник - Вже одбуяв козацький вік,- І ми не витвори локальні, Ми навіть інтернаціональні,
Бо як підійметься руїна Й зачервоніє Україна, То нам прийдеться утікати, Щоб крильця не поопікати. А вдалині, на чужині, А чи в сусідськім бур'яні Ми розпережемось орлами... Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя Ми поклюєм твоє безсмертя... А то престол тобі зів'єм, І епігонством тихо вб'єм, В труну твою, як ляжеш спати, Ми рідної натрусим м'яти. Що ми свої (хай знає світ!) -
Цвірінькнем тихо "Заповіт"... Ти - вічний? Вічні ми, борці, Ми - всюдисущі горобці!
VI
Третє марення
Він лежить горілиць і не бачить нічого, Тільки з хрому халяви - глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу, Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?). І пристукує, і гатить Каблуками кованими - Як би серце розірвати Гострими підковами. Гупотить, тупотить, Тисне, мне, вичовгує -
Злісний танець глупоти В піні вишумовує. Та по грудях, та по серцю, Та по тілі білому.
Крики. Лемент: "Підсип перцю!" В диму очамрілому. Офіцери ходять колом, Оренбурзький гарнізон,-
І, прошитий гострим болем, Захлинається прокльон.
Він тужавіє мукою, биті груди розпростує, Рве сорочку скривавлену - і росте, і росте: І злітає мізерія золотою коростою, Збившись в закутку шинку в павутиння густе.
І малі йому зруби, дико валяться стіни, Дах злітає за вітром, та впину нема. І казарми тріщать од лежачої спини, З ляку в море пірнає пустеля німа.
І не встати йому, мов прибитий навіки, Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнуті ріки І дмушками дитячими посвисти бур.
Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі Маца лисину льоду, а друга внизу. Чорне море пізнала по козацькому голосі І так спрагло голубить подніпрову лозу.
Голова в Петербург вже уперлась - і звідти Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,- І танцює імперія, і двигтять динаміти, Щоб дібратись до серця, в поетову лють.
А над серцем гопака Панство з України
У червоних чобітках Пробива до спини. Дави його, слава Богу, Щоб інший боявся, Щоб іти в таку дорогу І не замірявся. Гоп-гоп гопака У червоних чобітках, У киреях вишневих, У шапочках смушевих...
Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі. Люто груди печуть, та нікого нема, І летять на Вкраїну незагоєні болі, Зупиняють їх грати, бо вітчизна - тюрма...
VII
Голосіння матері України
Та до кого ж я літатиму,
Кому в очі заглядатиму, Кому квіти-самоцвіти По долинах розстилатиму? Відкіль тебе ж викликати? Чи то з рути? Чи то з м'яти? Чи з глибокої могили, Де барвінки хрест обвили? Які столи застилати?
Повні чари наливати, Та й налити, пригубити, З хрестом цокнутись і пити? Як же тебе шанувати - Цвіт вишневий обсипати А чи жовтий лист кленовий На віночок твій терновий?!
II частина
ВИШНЕВИЙ ВІТЕР
Вишневий цвіт З вишневих віт Вишневий вітер Звіває з віт.
Йому стелилася дорога незвичайна - Єдина у житті і в смерті теж єдина, Крізь всі віки, загорнуті у смуток, Крізь всі народи, сиві і весняні,-
Кругом землі йти на плечах братів.
І до труни з кленового безсмертя Шекспір підходить з глибини століть І, чорний плащ відкинувши рукою (На грудях заряхтіли діаманти, Мов зорі на небесному чолі), Схилився до землі, поцілував у лоб -
Війнулося волосся над труною. Застиг в мовчанні, вічний, як життя. Війнуло подихом насичених терзань - Рішуче звівся буряний Бетховен. Левиний чуб із чорних блискавок Упав на груди вогняного брата - Вислухав громи в Тарасовій душі.
Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах, В устах затисши білий цвіт черешні, Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін. І полилось волосся кучеряве На мудрі руки сивого борця. І скинув Гойя вороний циліндр, Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари
З совою на широкому плечі. У кожного рукав пов'язаний хустиною З яскравим українським вишиттям. Взяли на плечі дорогу труну.
Вишневий цвіт З вишневих віт. Вишневий вітер Звіває з віт.
І замість свічки палахтіло сонце...
Вишневий плід Здивує світ, Всміхнеться сонцю На крилах літ
В Тарасових натруджених руках.
І доки світ У плині літ - Вишневий вітер, Вишневий цвіт.
У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій. Йшла вперше Україна по дорозі У глибину епох і вічних зльотів - Йшла за труною сина і пророка. За нею по безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.
Вишневий цвіт З вишневих віт Вишневий вітер Звіває з віт.
Літали ластівки й снували за собою Години й дні, журбою перевиті. А з купола захмарених небес Глибинний реквієм схилявся до землі,
І очі смутку зазирали в душу - Йшла Україна в глибину століть З народами весняними і сивими Плече в плече в незвідані краї.
Вишневий плід Здивує світ, Всміхнеться сонцю На крилах віт. Гора Чернеча стала на коліна,
Взяла труну безсмертну в чисте лоно, І вічність тополина стала поруч, Вишнева весняна пора. Летять стежини до Дніпра, Летять хмарки, летять дороги, Зібгавши куряву під ноги. Летять студенти і монахи,
Летять мундири і папахи, Летять солом'яні брилі, Летять кленові костилі, Летять берлини і підводи, Летять віки. Летять народи. Вишневий вітер на землі. Вишневі думи на чолі.
І доки світ У плині літ -
Вишневий вітер, Вишневий цвіт.
