Не отблеск, отблеском рожденный,— Ты по себе свой край оставь, Твоею песней утвержденный...
А. Твардовский
ПРОЛОГ
Мої віки слідом за мною ходять: Од вітряків до полиску ракет, Фотон і Пишна паска великодня, Усе — до лаконічності штиблет.
Надії бубнявіють цвітом вишень У сонцем зацілованих садах.
Слова мої! Шикуйтесь сміливіше — Пилюка зір хай шерхне на вустах.
Навіщо я? Куди моя дорога? І чи моя тривога проросла Од сивої печалі Козерога До сивого чорнозему села?
Що маю нести в сиві-сині далі?
Пшеничну ласку в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалій, Що серце їсть п'яти материкам?
Я — переклятий ворогом не тричі (Рубцями ран закутана душа), Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,
В оранжеве шептання: «Поспішай!»
Хрустить повітря вафлями сипкими, Ковтаю з вітром чорнобривий спів... Яку гіркоту корабель нестиме, Бо я ж не наробивсь, не одкипів!
Збираю я в долоні сині тіні,
Прощаюсь із синицею, з Дніпром, Бо в мене не Ньютонове тяжіння, А галактичне — в безвість напролом.
Сковороду зустрів я у трамваї (Блукає він по світу двісті літ). Смушеву скинув і мене питав,
Чи можу Сонцю передать привіт.
Чоло в старого з жовтої розлуки, Мільйони зморщок пов'ялили вид, Меланхолійні філософські руки Ціпком тривоги пробують цей світ.
Шепоче він: «Ти відлітаєш, сину,
На лобі в тебе знак неправоти. Щоб корабель не став за домовину, Візьми благословення — і лети.
Пройдись землею. В серце йди людське ти, Питай у нього дозволу і права, Бо якорі космічної ракети
Вросли в народ — навічно, аж іржаво».
ПЕРША ЧАСТИНА
СЕРЦЕ НАВСТІЖ Божевільна, Врубель і мед
Свій білий плащ накинув я на плечі І сонячне кашне, І дихав мудрістю і сподіванням вечір,
І поїзд мчав мене. Гойдались грона хмар і нахилялись в руки, Грибами віяв ліс. Дуби тужили, як дозрілі муки, І місяць тугу ніс. В хиткім промінні прочинились двері — І в віялі дощів Із пляшкою холодної мадери
У чорному плащі Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг. Простят мені. Переливались в смугах світляних Два келихи скляні.
Незнайомий:
Я — вічний чорт. І, лай мене й не лай, Я поведу тебе в таку дорогу,
Що проклянеш ти свій священний край, І замір свій, і молоду тривогу. Ти перетрусиш кісточки дідів, Ти корогву розірвеш на онучі І тому, хто тобі так догодив, У чорну пащу кинешся із кручі. То буде з мукою, з печаллю в сто віків,
А нині можна просто, полюбовно.. Іди до нас, до наших трунарів, У наше кодло, вічне і стомовне. Ми кришим душі, цвіт б'ємо морозом. Нас — чорна ніч, а вас — якийсь мільярд..
Це не погроза.
Чого ж ти варт, Як віриш в справу липовую? Ти ж хлопець свій!
Я:
Кінчай — вип'ю... За твій упокій!
Ми йшли удвох. Ліси полум'яніли Одспіваним, стухаючим вогнем. Тополь дівочих золотисті стріхи.
Тримали сонце над блакитним днем.
Хатки біліли, чепурились стріхи Дівчата в небо пісню понесли. Хлоп'ята колесо котили і для втіхи Пускали змія між осінніх слив.
Мій чорт був у модерному костюмі.
Плащ — на руці. Крізь скельця окуляр Він розсипав очиці синьоглумі, На призьб пекучий непростиглий жар.
Тут сива жінка вилетіла з хати: «Ой діточки, коханенькі, сюди Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.
У мене свято нині. Бригадир Щось загордився. Не вітають люди. Та людям не до мене, боже мій. Мене лиш цуцик й півничок не гудять, І котик в мене в, і є бджолиний рій,
Синочки в мене — всі сьогодні дома.
Приїхали. Спасибі їм, спаси...» Я бачив — бралась попелом солома Під колір сивої красивої коси.
Така печаль бриніла в її зорі, Що дуб од погляду німів і тріпотів. Каміння розсипалося на порох,
І я ламав свої шаблюки брів.
Ввійшли у хату. На столі — горілка. Хтось горло мені кліщами здушив: Три ложки, три виделки, три тарілки — І жодної душі.
Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,
І півень звично сокорів на лаві. «Ой діточки, синочечки малі, Ну, випийте, красавчики ласкаві.—
Вона чарки підносила котові, Собаці й півневі — на ймення звала їх.— Андрієві це буде, це Петрові.
А це Ванюші — вистачить на всіх.
Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!» І божевільна у танок пішла. І навіжений, і проклятий вітер Крутив її круг чорного стола.
Три козаки ридали над старою
І не могли зійти з кривавих рам. Той під Берліном, той в сніжнім завою Десь під Варшавою, і третій там...
Ридали козаки в порожнім домі, А мати, сива і страшна, пливла Над білим світом по святій соломі.
Кругом планети йшла — кругом стола.
«Ой синочки-синочечки, Славні огірочечки, Чубчики-любчики, Маленькі голубчики. Ходить Гітлер по Вкраїні, Носить жорна при коліні: — Якби вас перетовкти
Та од Сталіна втекти. А я сиджу на рядні Та рахую трудодні. Сюди — кидь, туди — кидь, А ти, старий діду, цить».
Тут двері розчинились. З того віку, І з того світу в хату Врубель вбіг, Завмер на мить, дивився на каліку,
І впав на збитий тугою поріг,
І прошептав: «До Третьяковки нині Така печаль долинула відсіль, Що Демон все розкидав на картині, Всіх розігнав, відчувши дикий біль.
Його журбу оця печаль зв'ялила,
Від сорому себе він в груди б'є. Горіли фарби, і тріщали крила... Вклоняюсь вам — Страждання ви моє!»
А мати нам у ринку мед давала, Густий осінній захолодий мед.
Медове листя за вікном кружляло,
Печаллю повиваючи свій лет. «Тож, гості дорогенькі, на дорогу Візьміть гостинець — ринку ж занесіть». Я поклонився матері у ноги І диких дум порвав жорстоку сіть.
Я сивіти почав у двадцять п'ять
Од тої хати, од скорботи тої. Ця мати вміє сина виряджать, Затужить тонко серцем і рукою.
Вона постане, чиста і тривожна, Зіпершись на печаль свою внизу, І дасть мені в космічне бездоріжжя Мед — доброті і роздумам — сльозу.
Похорон голови колгоспу
Його несли на жилавих руках, На гніві, на невизрілому смутку, В кленовій жовто-білій домовині— Сорокалітнього красивого мужчину — Його несли на жилавих руках.
А я стояв із невідчепним чортом,
А я ішов дорогою з людьми. І гнулися від горя їхні плечі. Я захлинався музикою суму. Ми шапки вітру одягли із чортом.
І слалась листом молода дорога, Солом'яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах.
Жінки ридали, і тини, і коні — І так поволі слалася дорога.
Востаннє він піднявся в домовиш, Рукою сперся на ребро гембльоване, В ребро життя втиснув востаннє руку І смерть прокляв очима і губами,
Коли піднявсь востаннє в домовині:
«Одну легеню я віддав війні. А вам віддав і серце, й мозок свій, І злість свою, й легеню ту останню, І сивий сум свій, і красу любові, Яку зберіг в страховищі війни.
Ось хата Гапчина, похилена, низька. Я завинив навіки перед нею, Перед її убогістю. Прощай! Мені ти не даси спокою на тім світі, Вдовина хато, змучена, низька.
Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!
Й сторожкі коні в траурнім вбранні, І чисте сонце, й люди, й лист кленовий! І ви, машини, й ти, кринице вірна! Прощай, дорого! Й ви, води розумні!
А ти, Бетховене, прости мені за те, Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мені, Бетховене, за це.
І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни, Ходив я часто до людського горя І повертав його очима в сонце. Одним багатий, іншим бідний я.
Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.
А ти, Степане, п'яний і сьогодні. Прости, що лаяв рідко я тебе. Що в смуток твій я не ввійшов душею, І ти, хмарино сиза, прощавай, Дощем поплачеш по мені сьогодні.
Ми з вами хліб робили, цукор чистий, І рідко ми дивились на красу. Прости, Марино, що не надивився Я на вуста твої і очі сині. Ми з вами хліб робили, цукор чистий».
І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,
І голова ковтнув життя востаннє — Кругом чола кружляв супутник в нього, Утворюючи німб простій людині, Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.
Шептало Небо до Землі-сестриці: «Візьми його у себе — славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно Твоїх синів, коли застане смерть»,— Шептало Небо зверхньо до Землі.
І Мефістофель насміхався з мене, І грудку шани кинув на труну я І сивів я. Збирались в небі сльози.
Ридали хмари, кутаючи сонце. І Мефістофель насміхався з мене.
Мене хрестили всі хрести довкола, Благословляли люди і дерева, І голова червоною зорею Мене благословив в дорогу синю. Поля чорніли, як муар, довкола.
Невидимі сльози весілля
Гей, у коло, подорожні! Чарку їм, бояри! І кружляли, вирували, гупотіли пари. Хто сміявся-заливався, кого сон завіяв. Молоденький барабанщик булаву посіяв І шукає на долівці.
Пахне кропом в хаті. Кукурікають на стінах півні пелехаті. Вітер голову просуне, візьме руки в боки, Пронесеться з сватом Гнатом вивертом високим. Садівник бере у руки квашені, пахучі, Жовто-сизі, повнощокі,
з хвостиком закрученим, Кум в наливку губи мочить, щось кумі шепоче, Вус вихрястий, попелястий щоку пролоскоче. Молодий — красивий, гордий, зверхньо очі мружить, Сизим соколом вприсядку по долівці кружить.
Дітвора багатоока стукав у шибку До тонкої молодої несуть тоншу скрипку. Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії. «Ти заграй нам, наша мріє, пісне, Соломіє». І заграла-затужила, розкрилила крила. Зразу хрипко, потім скрипка
сльози проросила.
Скрипка-Соломія:
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна. Я — ніжна ніч у зорянім вінку. У мене тіло з білого туману, Із сонця у хмарнннім сповитку.
Я — мерехтлива чорнобрива птиця
Із крилами жевріючих світань, Переді мною м'якне синя криця, Бо мука моя сива і свята.
Несу я ніжність у світи жорстокі, її бджолою брала я з століть, Щоб в ці скажені і трагічні роки Коханому хоть хвильку пробриніть.
Я хочу дати зоряного сина Тому, що рветься крізь ракетний грім, І докором хай буде ця хвилина Тому, що зветься судженим моїм.
Ви шлюбну постіль стелите грошима, Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими П'ють кров душі, як золоті п'явки.
А в мене ж тіло з білого туману, Із сонця у хмариннім сповитку. Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна. Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
Так квилила, так тужила, сльозою росила, Отак крила розкрилила дівчина красива, Аж зірками проростала темно-синя шибка. На столі в риданнях билась тонкостанна скрипка.
Українські коні над Парижем
Заслуженому майстрові народної творчості Омелянові Залізняку
Цей світ живий витворював не бог, А чоловік з Адамової глини, Цей світ пофарбувався і просох — Просився в серце зрячої людини.
Коти тут ніжились, шугали тут жар-птиці, Із глини ліплені, пропечені вогнем. Жевріли зеленіючі очиці В таких тварин, яких не відав Брем.
Я не звертав уваги на коня. «Дитяча забавка»,— подумалось недбало.
Козла дзвінкого тихо з шафи зняв І задививсь на роги небувалі.
Я був сліпий — і кінь помстив мені, Коли на нього позирнув я вдруге: Мені він кинув душу в пломені, І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ, Байдужого жбурнувши літ на триста. І мчала по мені крізь марево густе Орда іржача, буйна і розхристана.
Він поводир був, імператор-кінь, Він бив мене копитами некутими,
Щоб десь там через кількасот років Не йшла байдужість в зорі п'ятикутні.
Я подивився вдруге. Він мене Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном. Я ждав — він зараз орди прожене Нутром блакитним в розпалі шаленім,
А він прийшов і хмари з мене пив. Вуздечка срібна вилася розгублено. Із-за полинних гіркнучих снопів Лоша він кликав — принца ніжногубого.
Я подивився втретє. І проріс Палацами, халупами й мостами.
І Сена бігла по мені навскіс, А в ній купались і дерева й храми.
А по мені на скіфському коні І наді мною в строгім неспокою Пікассо мчав крізь хмари срібляні І голуба притримував рукою...
Прости мене, розумний коню мій, За темноту, що з горя попеляста, І поведи крізь цих рядків сувій До свого бога, до творця, до майстра.
На тій майстерні не шукай табличок, А просто йди із серцем під рукою,
Де сивий муж із глини коней кличе Й воли в печі ремиґають юрбою.
Де по незвичній сум'ятній палітрі Тривога йде з-за дальніх небокраїв: Сидить корова в чорному циліндрі І бомбу ратицями чорними ж тримає.
І скачуть коні через бюрократів В Москву, в Париж — некуто і красиво, Негнуздані і волею багаті, Вкраїну мчать на вицвічених гривах.
Як задні ноги — біля стін Софії, Стрибок — передні на столі в Амаду.
А Залізняк щось сумовито мріє Й сіда до нього Вічність на пораду.
А скіфський кінь із мазаної хати Чумацьким Шляхом зорі прогортає... Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий, Про хуторянську долю мого краю?!
ДРУГА ЧАСТИНА
НІЖ У СОНЦІ
Радіограма японських рибалок
Ми витягли сіті, на палубу сипали рибу. Тільки сходило сонце, як ми починали улов, І меншали тіні на висрібленій лусці,
І сум наш зникав, спалений сонцем і рибою. Ми знову закинули сіті у води надії. Чекали нас діти голодні й вагітні дружини. Ми витягли сіті, на палубу сипали рибу. Як раптом — спинилися наші тіні.
Ми очі звели на чисте блакитне небо. Попадали ми на палубу, колінами мнучи рибу. І билися разом з нею, і теж задихалися з нею. Ми стали нікчемною рибою, хіба що з ногами й руками. Спинилося сонце на небі,
на небі спинилося сонце. А потім пішло назад і сипало іскри на землю. Сонце пішло на Америку. Ми били один одного — Мо', сон навіявся звідкись, і це нам лише наснилось. Та сонце пішло на схід — і ми
божеволіли скопом. Ми витягли сіті з води і їх закидали в небо, Щоб сонце зловити — спинити цю золоту і єдину Рибу неба, рибу предків й нащадків наших.
Повідомлення агентства Ассошіейтед пресе (Америка):
Слухайте, слухайте всі: Кінець правді, кінець красі. З мису Канаверал (знай силу нашу) Вчора ракету пустили. А росіяни безсилі. Ех, заварили ж ми кашу — В Сонце всадили ножа. Гітлер би з радості заіржав.
Автомат ракети вдарив ножем Сонцю в палаюче серце,— Ми у всесвітньому герці, Пальму першості ми несем. Ніж Америки в сонячнім серці. Комуністи безкрилі. Комуністи безсилі
Інтерв'ю Хемінгуея
кореспондентові Франс Пресс:
Кров Сонця спалить все на світі,— Кричить газет лякливий хор. Так! Це кінець людській кориді. Догралось людство-матадор.
Повідомлення інституту пораненого сонця (Париж)
Вчена рада інституту вирішила на своїх численних засіданнях
1. Сонце—це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до ніжності і т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі
людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.
2. Чому Сонце не стоїть на місці? Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і помисли білих і чорних, жовтих і червоних
людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків і сміттярів і, крім того, треба ще світити.
3. Чому на Сонці плями? Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів споконвіку осідають на Сонці Тому воно так
потемнішало
4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни лежать з акулами і китами на суші. Людство
гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається назад. З Москви повідомляють, що кожному комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його не бачимо і в найсильніші телескопи.
5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і Землі: Голова Комітету — Ленін. В складі Комітету кращі сини всіх віків і народів
ЕПІЛОГ
Чоло я витирав і мчав сюди, Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,
Як Лев поранений, воно неслось на небі, По хмарах, по зірках і по супутниках, І слід тягнувся золотий, кривавий, Як шлейф печалі і близької смерті. Я двері прочинив, я чув їх голоси. Навшпиньках я пройшов до них і сів
За круглий стіл, кулястий, як планета, Де засідав тривожний комітет. Я витяг ринку меду, подаровану Старечими руками божевільної — Мудрющої праматінки-печалі, Дихнуло поле медом доброти, Хліб мудрості лежав тут на столі.
Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив За кожним моїм порухом і поглядом, І він казав, як смертнику, мені: «У Сонці Правди — ніж. Лети туди. Врятуй планету — Сонце порятуй. Народ недосипав, недоїдав.
Ракету ми зробили з хліба й сліз, Із гордості і доброти людської. Це найміцніший сплав — ти долетиш. Назад не вернешся, бо не простиш собі, Собі — Людині — не простиш за те, Що ти і досі не зробив планету
Квітучим садом, а терпиш двобій». «Ніж у мистецтві»,— бурунив Бетховен. «В науці чесній ніж!» — Курчатов додавав. І раптом ми почули дикий стогін, І ми поглухли, бо Земля стогнала, Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін: «Рятуйте мене, діти! Годі вам У суперечках убивати роки. Я ваша мати — з пальмами, калинами, З березами, ялинами. Мене вогонь оголює — Я божеволію!» І стало Сонце в небі, й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе (Воно спинилось просто над Москвою): «Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!» Я одягав спорядження і йшов До сизої ракети-домовини. І божевільна мати йшла за мною, І півень йшов, і йшли собака й кіт —
її сини, народжені безумством. Вона принесла меду на дорогу. Встав голова з могили і прощався. Він став землею вже наполовину: «Ти вмреш у небі, в Сонці вмреш, синочку». І Залізняк приніс мені в дорогу
Свого веселого й наївного коня, Що гривою патлатив і зорив Білком прозріння на пекельне небо. Йшла Соломія-скрипка. Біля персів Вона тримала зоряного сина. Він годувався молоком прощання І дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан був величезним серцем, Навстіж одчиненим. Мене покинув біс. Його ножа підлоти я пізнав У зблідлому пораненому Сонці. Дивилося воно в мої незрадні очі...
Спасибі вам за смуток планетарний,
Мої премудрі й нерозумні люди. Спасибі вам за те, що я — ваш брат. Дивіться серцем — спалахну я скоро. А чорний ніж впаде на білі руки Моєї матері, Коханої моєї Шовковим трауром. На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем. Прощавайте!
