Перепій на Січі — козаків не збудити Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць, Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий,
Люто люльку спиваючи, спить-не спить горілиць. Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги, По закуренім курені сквапно цупить люльки — Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі, В отаманову шапку все летить залюбки.
Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром, Все зав’язує туго в шовковий обрус, Тільки люльку останню з неприхованим жалем Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус. Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий,
Що в турецький півмісяць зорить горілиць. Перепій на Січі — козаків не збудити Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць… Десь під полудень — лемент крає сон отамана: "Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли!
Гей, на Хортицю впала яничарська омана — Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли”. — "Може в Бахчисарай?” — "Що ти тямиш спросоння! Насміявся ж над нами гоноровий султан…” Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях
Та Дніпро вигинає незатурканий стан. А на морі — біда. Витяг люльку Підкова, Креснув кременем в крицю, та іскри чортма — Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована Язикато злизала, а люлька — німа. Реготало козацтво: "Скоро в турків запалим.
Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа”. І втопив отаман люльку-файку запально, І вона прилучилась до свого коша.
