Були руки і ноги в соняшника,

Було тіло — шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу

І в пазуху рвав гнилиці,

І купався коло млина,

І лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду, —

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск.

Воно їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття

У золотому німому захопленні: —

Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму,

Дядьку, хіба вам жалко?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.





Коментар

У баладному, епічному дусі описує І. Драч соняшника як звичайного сільського хлопчиська з немудрими забавами й радощами. До пари йому й сонце — такий собі дядько в червоній сорочці, що їде на велосипеді. Для хлопчика — це розкіш, предмет захоплення й мрій. І раптом — несподівана паралель. Ліричний герой (він же автор) зізнається у своїй любові до поезії, яка кожному в якусь мить, рано чи пізно, відкривається дивом.

Поєднання звичайного і високого, персоніфікація, несподівана асоціація роблять сам цей вірш оригінальним, неповторним поетичним відкриттям.