ІВАН БАГРЯНИЙ
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах, В ожугах, В м'язах,
В трісках... І навіть не крячуть ворони -
Жахаються круки, минають здаля, - Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м'ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер - лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? -
Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...
Гей, ти ж, Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали
З костями онуків?!
Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти - лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди - горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, -
Одплакали доста - не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...
Гей, ти. Земле моя!
За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! -
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде...
Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.' Хай стрілка до риски йде, -
Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне - "СТІЙ!!!"
Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин гуде... ...Хтось там понурний, мов тінь, іде, -
Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира... То не тінь - то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле - проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, - Грізний,
страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він -
І чорний, і жовтий, і білий один:
...Прапрадід був, Прадід... І син...
Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! - Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі...
Секунди біжать у їдучій імлі - Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, -
Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже... Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні, - Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики... - лише вони -
Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий -
Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, -
Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди. І поведи!
І поведи...
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! -
Де ж Ти - Меснику всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний!
Неповинная кров - клятьба Твоя. Ти - єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...
Іде по кістках він. Іде... Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). - Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, - Дивиться вглиб - і не бачить його, -
В муках, в вогні обернулось в такий Камінь Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима... - Нема!.. Ще орлят нема...
Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка До риски своєї іде...
Він пестить ефес і жде:
...Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж
М І Й ! Р І К !!
І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. І - лявіна потече, -
Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична.
І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... І встануть сліпі... І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...
І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...
Прокотиться смерч.
Й не поможе ні "Боже мій!", І не врятує "Пробі" повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать Суд. І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках. І вітер над ними, як щит, приб'є -
Як Меч Правосуддя - ім'я Твоє.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми - Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь -
Офіруваних В ім'я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого. Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, - Такого Нема судії!
А якщо десь є - убий і його! Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім'я - Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь !
Січень, 1944 р. Тернопіль.
| 
