(хатня інсценівка 33-го року) Мати натопила піч, вигребла жар кочергою під челюсті, вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату, ніби зібралася саджати хліб у піч.
Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку, ні з чого їсти зварити - картоплі ні картоплинки, капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -
нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти, скоро вмирати, всім умирати, діточкам з опухлими від голоду личками умирати, та як дивитися на їхню повільну смерть: на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!
"Давайте гратися у Телесика: я - буду Зміючкою Оленкою, ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".
Каже вона найменшенькому: "Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку. "Та ні-бо: сідай зовсім!"
"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле, а зелене, як у Зміючки Оленки, але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"
Стоїть Зміючка Оленка коло печі і, як мати, ріжком хустки сльози утирає, каже середульшому: "Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову. "Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"
"Мамо, ми не Телесики - ви ж знаєте наші імена: я - Михайлик-слухняний-хлопчик, я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".
Стоїть Зміючка Оленка коло печі, крізь сльози слова мамині жалібні промовляє, каже старшенькому: "Сідай, Телесику, на лопату!" Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!" "Мамо, не повертайте нашого золотого човника назад: ми уже побрали у руки срібні весельця - ми уже пливемо далеко по велику рибину!"
Кинулася мати від Зміючки Оленки діток своїх ми уже побрали у руки срібні весельця - ми уже пливемо далеко по велику рибину!" ріднесеньких рятувати: і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика, і старшенького Василька - обійняла руками, як гусочка крилами. Полетіли.
