Котилася, як кавун, голова з гори, як кавун, кривава людська голова. Котилася голова. Ще у очах тріпотіли листя папірці зелені
і стежка намотувалася стрічкою під ноги. Ще у вухах шурхотіло колосся, рипів біля колодязя журавель, гули оси, сміялася дитина. Ще на губах висів поцілунок, ще вони ворушилися і складалися трубочкою, щоб засвистіти.
Ще зуби жадібно вгризалися у м'якість грушок-лежанок. Ще язик розповідав про веселі пригоди друзям. Ще щоки відчували тепло подушки і жінчиного плеча. Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя. Ще під зморщеним чолом визрівали думки. А голова уже котилася. Як кавун, кривава людська голова. І падали непритомні жінки, падали непритомні матері та сестри і простягали по землі довгі руки,
і по руках, як по білих рушниках, ішли за головою люди і шелестіли, як чорні жалобні стрічки.
