Герасим'юк Василь ОСІННІ ПСИ КАРПАТ
Іду — немов траву чиюсь толочу — отак мені. Не погляд і не зойк з гущавини. Та озирнутись хочу, поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні. Ніхто не скочить і — по рукоять!.. Але я знаю: є ще пси осінні — Вони мене почули і не сплять.
Не виють. Не печуть небесні схили. Отари не женуть — то відійшло. Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.
Вже все забуто!
Згризено в гонитві! А що насподі — чорне і круте, аж крутить листям буковим на вітрі, аж менша псота кумельгом іде! Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі. Їх ґазди мокрі в тихому похміллі. Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…
А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш. В ногах чиїхось часом, як щеня, заскімлиш…
Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.
