ДЖЕБРАН, Халіль Джебран (06.01.1883, Бшарра, Ліван - 10.04.1931, Нью-Йорк; похов. у Бшаррі) — ліванський письменник і художник-графік.
Майбутній
засновник і натхненник літературної школи арабів-емігрантів в Америці,
поет і прозаїк, художник і філософ, Джебран став своєрідним містком
поміж культурами Сходу і Заходу. Він народився у Бшаррі, що розташована у
гірській частині північного Лівану, у сім'ї маронітів (одна із груп
католиків антіохійсько-західносирійського обряду).
Ліван тоді входив у склад Османської імперії на правах автономії.
Північ країни була неспокійним регіоном не лише через багаторічну
боротьбу її корінного населення за незалежність, але й значною мірою
через релігійну нетерпимість поміж мусульманами та християнами, особливо
сектою маронітів. Згодом Джебран буде шукати і знаходитиме шляхи для
примирення людей різних культурних і релігійних світів, щоб не
повторювалося побачене та пережите ним у дитинстві.
Його матері, Камілі Рагме, було тридцять років, коли народився
Джебран. Батько майбутнього письменника — Халіль Джебран, був третім
чоловіком Каміли, і саме він своєю безвідповідальністю привів сім'ю до
злиднів. Джебранмав зведеного брата Пітера, старшого на 6 років, і двох
молодших сестер — Маріанну та Султану. Тільки глибока віра та вольова
натура матері допомогла їм перебратися згодом у США.
Через бідність Джебран не міг здобути офіційної освіти, тому його
навчання обмежилося регулярними візитами до сільського священика, який
ознайомив його з основами релігії та Біблії, мови та історії. Коли
Джебрану виповнилося 8 років, його батька звинуватили у несплаті
податків і ув'язнили, конфіскувавши перед тим усе майно. Залишившись без
засобів для проживання та даху над головою, сім'я Джебранів 25.06.1895
р. подалася у США. Батька було звільнено у 1894 p., але він залишився у
Лівані.
Сім'я зупинилася у Бостоні, де Джебран мав можливість певний час
відвідувати школу для емігрантів. Природжений потяг до літератури та
мистецтва (головним захопленням Джебрана у той час було образотворче
мистецтво) спонукав його до знайомства з культурним життям Бостона —
світом театрів і художніх галерей. Водночас він посилено займався
самоосвітою, багато читав, захоплювався міфологічними сюжетами. У1896 р.
Джебран познайомився із Фредом Холландом, митцем і покровителем митців,
який багато чим допоміг йому у виборі дороги до мистецької слави.
У 1898 р. Джебран поїхав у Бейрут і вступив у маронітську школу
«Училище мудрості» («Мадрасат аль-Хікма»), яку закінчив у 1902 p., після
чого повернувся у Бостон. Тут йому довелося за короткий період пережити
три смерті: він втратив сестру Султану, матір, яка померла від раку, та
брата Пітера. Непідробне горе Джебрана допомогла розділити Джозефіна
Пебоді, з якою він познайомився кілька років тому на одній із виставок і
яка була його першим нерозділеним коханням. Саме Джозефіні Джебран
присвятив один із найкращих своїх творів — поему «Пророк».
З травня 1904 року у Бостоні відкрилася перша персональна виставка
Джебрана-художника. На її відкритті він познайомився із 30-річною Мері
Хаскелл. Дочка бостонського банкіра, вона здобула добру освіту, багато
років була директоркою та власницею фешенебельної школи-інтернату.
Завдяки фінансовій допомозі Мері Джебран поїхав на два роки в Париж, щоб
мати змогу займатися живописом. Упродовж багатьох років Мері Хаскелл,
віддана його шанувальниця, редактор і добрий геній, працювала з
Джебраном, допомагаючи в усьому. їй він присвятив більшість своїх
творів. Значення стосунків Мері та Джебрана якнайкраще засвідчують її
щоденники — своєрідний запис становлення Джебрана як митця, їхніх
приватних та інтелектуальних розмов і найпотаємніших думок за сімнадцять
років.
На 1904 р. припадає перша публікація Джебрана в арабській газеті
«Емігрант». Це був романтичний, сповнений символіки твір «Марево». У
наступному році було опубліковане есе «Музика» («аль-Мусіка»). Упродовж
цього року Джебран у газеті «Емігрант» вів рубрику «Сльози та сміх»,
матеріали якої лягли в основу його книги «Сльоза та посмішка»(«Дам'а
ва-Ібтісамаг», 1903—1908). У 1906 р. вийшла друком його друга книга
арабською мовою «Наречені лугів» («Ара'їсаль-Мурух»).
У Парижі Джебран розпочав серію портретів відомих сучасних митців:
О. Родена, К. Дебюсі, Е. Ростана, Сари Бернар, В.Б. Йейтс, Г. Юнга. У
1911 р. Джебран поїхав у Нью-Йорк, який був тоді центром культурного
життя арабських емігрантів у США, і поселився у Манхеттені, де проживав
до самої смерті. У Нью-Йорку він продовжив працювати над повістю
«Зламані крила» («аль-Агніха аль-Мутакасіра»), роботу над якою розпочав у
1906 р. і яка вийшла друком у січні 1912 р. Як зазначив сам автор,
«Зламані крила» були його духовною біографією. В основі сюжету повісті —
трагічне кохання заміжньої жінки Сельми та юнака.
Після виходу друком арабомовних прозових збірок («Наречені лугів»,
«Бунтівні душі», «Зламані крила»), а також книг, у яких проза
перемежована з віршами у прозі («Сльоза та посмішка», «Бурі»,
«Процесії»), противники Джебрана звинуватили його у порушенні норм
моралі, анархізмі та віровідступництві. Бунтівний характер його ранніх
творів змусив Джебрана звернутися до пошуків нетрадиційних форм, в тому
числі до віршів у прозі та арабесок. На думку дослідників, саме в 10-х
pp. XX ст. Джебран створив свою лірику, яка складає важливу частину
літературного спадку митця. В основному ж проза Д. невіддільна від
поезії.
Починаючи з 1920 р., Джебран творив лише англійською мовою. Такий
перехід усвідомлювався ним як «творча та психологічна готовність
ознайомити західного читача з ученнями Сходу, обминаючи мовний бар'єр,
як нова ступінь в усвідомленні своєї місії» (Є. Абрамовських). Ліричний
герой Джебрана відмовляється від ідей Ф. Ніцше, якими автор захоплювався
у 1914-1919 pp. (книгу Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра» Джебран вважав
у той час «одним із найвеличніших витворів розуму») і вчить, що «темінь
ночі приховує в собі новий світанок». У тому ж році Джебран став
натхненником і головою «Письменницької ліги», у яку об'єдналися молоді
арабсько-американські письменники та видавці, «Брати по духу Істини».
Попри зрослу популярність, Джебран вважав себе представником двох світів
— арабського та американського.
У 1923 р. вийшла друком книга «Дивовижне та чудесне», куди ввійшли 14 віршів, написані Джебраном у різний час.
У
1928 р. здоров'я Джебранм почало погіршуватися, полегшення від болю він
знайшов у алкоголі. Помер митець 10 квітня 1931 р. 48-річним у
Нью-Йоркській лікарні від раку печінки. Похований у своєму рідному
Бшаррі у купленому і відреставрованому на його кошти монастирі
кармеліток, перетвореним згодом у музей Джебрана.
Проживаючи у США, пишучи не лише арабською, а й англійською мовами,
Джебран, попри все, внутрішньо залишався арабом. Недарма його творчість
не лише вплинула на весь Схід, а й стала символом сучасної арабської
культури. Продовжуючи традиції арабської середньовічної лірики, Джебран
створив багато віршів на традиційні теми кохання, природи, життя та
смерті. Основні образи його лірики — море, птахи, гори, місяць. Проблема
добра та зла, смислу людського існування стала центральною у поемі
«Процесії» («аль-Мавакіб», 1919), яка вирізняється як глибокою
філософічністю та ліричністю, так і традиційною для арабської лірики
вираженістю авторської позиції. Образ автора у «Процесіях» — це образ
мудреця-споглядача, для якого потік буття є об'єктом спостереження й
аналізу.
У поезії Джебрана романтичний пафос часто формував характер вірша.
Поет прагнув до духовних вершин і оспівував істину, красу, волю,
мистецтво, використовуючи при цьому «високу» лексику та яскраві
метафори. Його образи (мандрівець, поет, мудрець) були іноді
абстрактними, переростали у всезагальні знаки, філософські символи.
Східна мудрість визначає стиль і зміст багатьох його віршів («Краса»,
«Пісня», «До душі» тощо). Водночас його поезія є алегоричною за своєю
суттю. Поет розмірковує про Людину та її Пороки, про Світло Знань, що
узгоджується з ліванською культурною традицією, яка зближує новітню
ліванську літературу з каноном Середньовіччя. Декоративність вірша,
повтори, неспішний ритм — все це зближувало поезію Джебрана з
національною традицією, хоча й не заперечувало «західних» орієнтирів
митця.
Вершиною його поезії критики вважають віршовану драму «Боги землі»,
яку Джебран закінчив перед смертю. Це найоб'ємніший поетичний твір
Джебрана, взірець сучасної «космологічної» поезії. Вперше про ідею
створення поеми він згадав ще в 1911 p., відразу ж після повернення з
Парижа. З плином літ задум змінювався і своїх основних обрисів набув до
початку 20-х pp. В одному з листів до свого редактора у нью-йоркському
видавництві А.Кнопфа він писав:»...три Боги Землі у моїй поемі
символізують три одвічні стихії в людині — бажання влади, бажання
керувати великим світом і Любов, найвеличніше бажання Тут і Зараз».
Поема «Боги землі» («The Earth Gods», 1931) написана вільним віршем у
дусі модерної експериментальної поетики початку століття, близької до
американського імажинізму з властивим йому розумінням поетичної
творчості як створення «каталогів образів» і гірлянд витончених метафор,
переплетених у химерний узор. Перевантаженість символікою, архаїзація
художньої мови, переускладненість і змістова затемненість — ця
характерна риса стилю Джебрана, яка проступила у його творах зрілих
років, гранично чітко прослідковується у «Богах землі». Звучання
патетичних інтонацій трагічного гуманізму Джебран сягає у поемі найвищих
нот. Надзвичайно суттєва для думки та поезії Джебрана ідея історії
людей як трагічного процесу, виражена в поемі мовою міфу з участю
космічної образної символіки, проводиться через змалювання відносин
витвору та творця на принципах всезагального взаємозв'язку світобудови.
Романтизм і реалізм поєднуються у повісті Джебрана «Зламані крила».
її сюжет і стиль деякими рисами схожі на європейські романтичні повісті
XIX ст. Нещасливе кохання бідного юнака та дівчини Сельми Караме
розкриває перед автором великі можливості для філософських узагальнень
про зламані крила надії. Батько дівчини, Фаріс Караме, бажаючи бачити
дочку багатою, одружує її з Мансурбеком, жорстоким і жадібним багатієм.
Закоханий юнак, від імені якого ведеться оповідь, сповнений романтичного
суму, але він не бореться за кохану, а лише протестує проти старих
законів.
«Ще трохи, мить відпочинку в попутньому вітрі, й інша жінка народить
мене», — писав поет у «Пророкові», якого він вважав найкращим своїм
твором і над яким працював майже все життя. Джебран зізнався: «Я гадаю,
що «Пророк» завжди був у мені, ще відтоді, коли я жив поряд з горою
Ліван». Поему «Пророк» («The Prophet») Д. написав у 1923 p. англійською
мовою і того самого року вона вийшла друком, спричинивши неабиякий
резонанс. Достатньо сказати, що лише у США від часу першого видання
поеми вже продано понад 4 млн. прим. Причина такої популярності
«Пророка» криється в його особливій художній структурі, в якій химерно
поєднуються містичні та виражальні елементи Сходу з радісним
християнством перших його пророків. У різних країнах цитати із цього
твору прикрашають стіни громадських і ритуальних будівель, їх
використовують як слова молитов.
Зараз Джебран вважається в усьому світі одним із найвидатніших
поетів XX ст., недаремно 1983 рік був проголошений ЮНЕСКО роком
Джебрана. Мільйони арабів, котрі читають його твори рідною мовою,
визнають Джебрана найвидатнішим письменником і філософом минулого
століття.
