Я летів красивим чортом На коні, як ворон, чорнім - Біла піна падала, мов сніг, - Ех, до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів Рушники послать мені до ніг, Та до тієї... до такої, Що як поведе рукою - Солов'ї вмирають навесні!
Я летів... А на Купала Дві зорі підбито впали,
Заридав у глухомані сич... Гей, скоріше, коню-друже, Щось мені на серці тужно, Щось не договорює ця ніч. Та ще ж, як на чиюсь намову, Загубилася підкова... Щось недобре затаїла ніч.
Я влетів з розгону в ранок Під високий білий ґанок, Де колись уста її пізнав... Тільки ж чом це так вогнисто Сіють музику троїсти? Чуєш, коню, що б воно за знак?
Розчахнулись нагло двері -
Став біліший від паперу: Вийшла Чураївна... у фаті. Тонко скрикнула, мов чайка. Випала у свахи чарка. Три музики зблідли, як святі.
Вмерзнув повід у долоню. Так оце виходить, коню.
Ми з тобою гнали крізь віки, Щоб Зеленої неділі Встигнуть... на чуже весілля? Де ж твої, Марусю, рушники?!
Щось лепече про розлуку, Простягає білу руку, - Повертаймо, коню... в три хрести!
Та скоріш від цього саду, Де зустрів я ніжну зраду. Та не слухай тоскного: "Прости!"
Люто вилетів на греблю, Вдарив тугою об землю - Обірвались струни у музик. Закричали треті півні,
Впала з горя Чураївна Головою в проданий рушник.
Ще не раз ти, Чураївно, Скрикнеш чайкою осінньо, Коли я попід твоїм вікном На коні, як ворон, чорнім Пролечу красивим чортом,
Хрещений весільним рушником.
Ех, до тієї... до такої, Що як поведе рукою - Скрипка заголосить під смичком Та до тієї, до другої, До тії... та не такої.
