(Повість-легенда) Мене перекинули агрономувати під Славуту.
Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до
Олени Булиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком
і задививсь...
Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на
колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не
довечеряла й покинула, її не бере сон.
Такою я і застав її -
Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в камізельці, сиділа на
дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камінь, і
дивилася в небо.
Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала:
- Літаєш?..- раз. І вдруге:
- Літаєш?..
Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала мищину з недовечірком.
Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов.
- А ви часом не впали з неба? - запитала вона радо.
Я подумав: насміхається з мене, й відповів, що я агроном і не відриваюся від землі.
- Небо нам усе дарує...- така була відповідь, у якій приховувалися
загадковість і цілковита байдужість до моєї професії. (...)
Стара не стояла за ціною. Вона безсрібренниця - про гроші не хотіла й чути, вважаючи їх просто за ніщо. (...)
Теплими травневими вечорами Олена Булига зосереджено й помірковано
оповідала мені легенду про Планетника, оповиту чарами давніх часів і
наче облиту мінливим сяйвом місяця.
А почалося з квітки, з
нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Він, як усі ми, прилетів з вирію
казки на свій берег. Тоді й не помишляв, що йому судилося стати
бурівником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всі,
мов листя на дереві - кожен листочок інакший. (...)
Минав час.
Цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка,
запхнута й зав'язана у торбинку. Чимало вузликів висіло у сухих кутках
під сволоком і лежало в кобашці. Втішався, гріючись у теплому просі на
печі. А ще було втіхою, коли корова привела теля й окотилися вівці.
Маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в хаті. Хлопчик розумів їхню мову,
сам мукав і бекав: разом чекали тепла. З ранньої весни й до морозів не
хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо на те була клуня. Він
ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.
Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло.
Хлопчик і робив це, наслідуючи маму. Серед літа, після теплого дощу,
пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася. (...)
Землю
зверху розпустило, а всередині вона була ще промерзла. Хлопчик присів
біля нарцисового кущика, обдивився його зі всіх боків, погладив гривку,
яка зійшла з-під снігу, зеленіючи, і почав викопувати. Робив це своїми
пальчиками. Не пошкодив жодного корінчика, переніс гривастого кущика і
посадив його коло маминої грядки.
Доглядав його з ранку й до вечора. Оченята зоріли: мамина грядка чорніла, а його кущик розпустив зелені коси.
Йому
хотілося, щоб нарцис швидше зацвів, тому приніс у глечику води і підлив
його з рота, щоб вода була тепліша. Так він підливав квітку кожного
вечора. Мати називала його робітником і гладила по голові.
З кущика виткнулася стрілка. На стрілці з'явилася бубляшечка.
Стрілка витягувалася, несучи вгору загострену бубляшечку. Його поривало
доторкнутися до неї бодай пучечками, але був попереджений, що чинити
цього ніяк не можна, бо замацане зів'яне, закоцюрбіє і засохне. Можна
лише дивитися, й то не кожному, бо, кажуть, є таке наврочливе око, що
його все на світі боїться. Од того ока начебто худоба миршавіє і нидіє,
дерево починає всихати, звір, і той утікає. Коли таке наврочливе око
гляне на вишню, вона не розцвіте; на тільну корову – корова може скинути
теля. Є і така недобра зла рука нібито. Годі їй до чогось доторкнутися,
як воно погибає.
Хлопчик не знав, яке в нього око, тому він, завмираючи, зупинився перед нарцисом, боязко очікуючи, розцвіте чи захиріє?
Вранці
вибіг на город, спинився на протряхлій стежці й повільно, тягнучи ногу
за ногою, підступив до свого кущика, начеб міг його злякати чи
наполохати. Розпустивши крила, із саду вишугнула сойка. Ніби подала йому
знак, і він став, віддалік спостерігаючи за нарцисом. Було тихо. Раптом
він побачив, як довга стрілка зі своєю бубляшечкою повертається й
тягнеться до нього. Малий так злякався, що його аж затрясло. Він закляк.
Очі затьмарило. Він щільно їх склепив і обімлів. Відчув, як йому щось
діється всередині,- ласкаве й трепетне, чисте, урочисте й високе...
Хтось начеб розсклепив йому очі, хтось начеб узяв його за руку й повів.
Хлопчик навшпиньки підступив до кущика, присів і розкинув рученята.
Бубляшечка захиталася на довгому стеблі, пориваючись то до однієї, то до
другої його долоні. Він не доторкався до пуп'янка. Довге стебло
витягнулося ще дужче, і бубляшечка почала розпускатися. Скидаючи
зелененьке сороченя, викрадався білий цвіт.
Нарцис розцвів наче з його долонь - став квіткою. Ця квітка на
довгій ніжці була вся біла, а всередині рожевий віночок - непорочність
зі знаком сонця.
Нарцис, похитуючись, доторкнувся хлопчикові до пальців, і його пелюстки стали ще більші й ще біліші.
Хлопчик хотів закричати з радості, кинутися стрімголов до матері,
розказати, що нарцис розцвів наче з його долонь, що став найгарнішою у
світі квіткою, але онімів, а ноги підгиналися. Єдине, на що спромігся -
доторкнувся своїми устами до пелюсточок, не відаючи навіщо. Вони ніби
поцілувалися - дитина і квітка.
Він нікому про це не розповів, навіть матері. Затаївся і зберігав, як таємницю. (...)
Він
і не помітив, як з мокрого кутка - з північного заходу насувалося
рогате хмарище, мовби чорний-пречорний бугай. І лише тоді, коли знявся
шалений вихор - бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай
уже над ним, заступаючи собою вигін, озеро, річку, ліс. Він хльоскав
вогняним хвостом, ревів, наставивши роги, з-під його ратиць сипався дощ
із градом.
Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска заґелґотала, забила
крильми, скликала гусенят, і вони вервечкою побігли за нею з вигону
додому.
Дощ із градом сікли, били в обличчя й по голові. Він
згадав про свою квітку: зробив з торбинки каптура, підняв поділ сорочини
і через калюжі погнав зі всієї сили додому.
Ковзаючись і зашпортуючись, прибіг на город і запізнився: висока
ніжка нарциса зламалася. Голівку їй. відтяло, пелюстки розкидало й
прибило болотом, а сам кущик розпався. Його присипало градом. Квітка
перестала жити.
Малий почервонів, зціпив зуби і міцно стиснув кулаки. Впершись
ногами в землю, він підняв угору голову. З нього знесло каптура й
відкинуло геть. Зроду не стрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола,
до вух та шиї. Він підняв свої міцно стиснуті кулаки і, грізний,
похмурий, пішов проти хмари. Сорочка розпанахана, а очі палають.
Блискавки ламалися над його головою - на якусь мить робилось так
ясно, що аж боліли очі. З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а
цвіт згорав й іржавів. Небо темніло, бив грім, аж земля вгиналася. Ще
густіше полив дощ. Як з відра. І град, завбільшки з горобині яйця,
знищував городину.
Хмара облягла, накривши світ, і стояла непорушно.
Хлопець
вдивлявся в чорний небозвід, наче хотів розняти хмару, і, несамовитий,
пробивав її закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого лиця від
дощу й граду.
Ще раз різонула блискавка. Малий відчув, як йому осмалило брову.
Брова аж зашкварчала. Гучно тріснув грім і подаленів. Хлопець кинув
очима через плече - там, за річкою, на горі, зайнялася сосна.
- Туди і йди! - крикнув до хмари. - Посувайсь! - і дивився ще різкіше, і ще нахрапистіше гнав її кулаками.
Вгорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з
місця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала,
піднімаючись над ним.
Він стояв на городі, врісши по коліна в землю.
Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився.
Кинувшись
за ним, мати знайшла його на городі. Він стояв. І коли мати вихопила
його з глею - забрьоханого, в порваній сорочці,- узяла на руки, він
зашептав, наче в гарячці:
- Я, мамо, бився з бугаєм...
- Ой, синку, нам
городину вибило. Десь-то і поле наше пропало. Ми загинули... -
бідкалася, несучи його, мати. - Я думала, що ти в клуні або в хлівці.
А він вишептав:
- І я його подужав, мамо... - та й заснув у неї на руках. (...)
Матері
як за ним приглянути? її мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з
голоду та не замерзнути від морозу, - ось чим переймалася.
Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:
- Я, мамо, виплекаю квітку - я стану над громом...
Вона,
кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалася до
нього і сварливо наказала пильнувати хату й пташву. (...)
Сам і сам - завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже
трубить у воловий ріг і поганяє кавулею* череду. Чередник - пасе
громадську худобу. Збирає її з одного кінця села до другого і жене
греблею в ліс. Село ще ніколи не мало такого пастуха: не кричить, не
галасує: «Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася!..» - не чути його
лайки, прокльонів. Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені,
телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде
поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не
здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо. (...)
Дуби й берези, явори і сосни понахиляли до нього своє віття. Він
почув вихлюп річки і шум полів. Паслися корови, телята і вівці. За
деревами стояли вовк і лисиця. На скелі під хмарою завмер орел.
- Красо моя,- промовив чередник. - Я візьму й поселю тебе у свої груди.
Щойно це сказав, як бузиновий кущ затріщав, розчахнувся і з нього вийшов дідо - сам заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів.
- Здоров! - вітається. - Ну й давно я на тебе чекаю: сотні літ. Я - Капуш, а ти, отроче, призначений мені в учні.
Хлопець злякався, але запитує:
- Ви - дідо Капуш, той, що сидить у бузині й править світом?
-
Той самий, - відповідає Капуш. Повів оком в один бік - квіти
перестали цвісти, дерева відхитнулися; повів у другий бік - дикі звірі
поховалися. - Будеш учнем і моїм помагачем.
- Коли ж я чередник, як же я, дідусю, зможу? - відмагається хлопець.
- Ну й що з того, що чередник? - кидає дідо і хрипко сміється.-Нас із тобою чекають не такі череди.
- Я не можу покинути матір.
- Вона тебе сварить, а ти її любиш? - запитує Капуш, пильно дивлячись із-під кошлатих брів.
- Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю.
-
Може, ти скажеш, що любиш і людей! їхні діти обзивають тебе,
кидають на тебе камінцями, а ти їх любиш? - і він сміється ще хрипкіше.
Кудлате довге бородище розпускається по траві.
- Люблю... Я ніколи їх не покину, дідусю, хоч я серед них і останній - чередник,- тихо, але гідно відповідав хлопець.
Дідо
Капуш перестав з нього насміхатися. Пригладив свої вуса й бороду,
розчесав їх пальцями, як гребінцем, і каже, хвалячи його:
- Це добре, що ти правдивий і вірний. Мені якраз такого й треба. (...)
- А чому ж ви мене вчитимете?
Дідо Капуш заклав собі руки за спину, ступає по галявині. Борода йому трішки заважає, і він ступає повільно, розважливо.
- Ми будемо, отроче, шукати з тобою корінь... Корінь весни і
літа, корінь осені й зими... А шукатимемо його до схід сонця і при
зорях...
Я спостерігаю за тобою із самого твого малечку, але не
відкривався тобі - ще було рано. Тепер твоя пора прийшла... - він
промовляв чітко, розмірковано. - Отож чекай, аж покличу. А поки
прощавай! (...)
Вони зустрілися на греблі. Капуш наче вигулькнув із дупластої верби і
повів чередника, спроваджуючи його вгору і вгору крутою стежкою. Сам
попереду, хлопець за ним: учитель і учень. Цю стежку називали
прощанською, бо люди ходили нею на прощу. Почавшись з греблі, вона
заводила в ліс, а тоді вилась і крутилася по горі, де рідко росли
сосонки, кущі терну, глоду і де бігли кам'яні скелі, іноді вкриті мохом.
Учитель не проронив і слова, поки не дісталися шпиля.
Ставши на камені, як на великому млиновому колесі, промовив:
- Дивись...
Хлопець стоїть поряд з ним.
Над ними здіймається, відкриваючись у високостях, зоряне небо, а навкруги розлягається земля.
- Я ще ніколи такого не бачив, дідусю.
- Бо ти спав, сину. Ми стоїмо серед ночі і серед землі,- почав Капуш свою науку.
Він
казав: почалися серпневі ночі, а це саме той час, коли зорі достигають у
небі, вони тихі, тому їх добре видно й можна прочитати. А хіба не так і
на землі? У серпні вже достигло зело в полі, молодняк у кошарі, виводки
на болотах. Усе на світі зв'язане. Ось над нами в небі зоряний Віз. Він
їде Чумацьким Шляхом, але це й дороги людей.
Хлопець дивився на червоні, вишневі, на ледь видимі у срібних
туманах зірки, запам'ятовуючи їх. Зоряна картина неба мерехтіла і
миготіла, змінюючись. Мінялися й самі зорі. Червоні засвічувалися
зелено, зелені вишневіли, а то ставали блакитними. А простори неба, його
глибини, чорніли і ніби дихали холодом...
І старий навчав: подих цих незвіданих, недосяжних глибин вривається у
людські почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вуху, що не понюхаєш, що
не відчуєш шкірою, те невпізнане відгукується у нас, у всьому сущому.
Хмари і ясність, сонце і місяць, мінливе небо й мінлива земля живуть у
людині. І хіба лишень у ній? Не тільки звірина, кожен листочок трави
несе в собі крапельку небесного мороку. В тому-то й річ, що в усіх нас
гуде крапелька небес. Життя землі залежить від життя сонця: воно налило
зерном колосок, від нього зацвіла квітка, з його теплом піднявся на
крильця метелик...
У цей час зірвалася зірка і, залишаючи слід, покотилася небом.
Хлопець бачив і чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно -
затулив долонями очі. (...)
- Ти не бійся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком.
Ти повинен знати стільки, скільки може знати людина. (...)
Випало
якось йому сидіти самому дома. У печі гоготів вогонь. Тут і прийшов
дідо Капуш - ніс червоний, вуса в інеї, борода в бурульках. Усівся на
припічку, а юнак не дає йому перепочити, - якби пересілися морози,
синички замерзають на льоту, люди дубіють з холоду. Терпцю нема!
- Куди й чого квапитися,- заспокоїв старий,- усе має свій час.
Вище голови скачуть нерозумні. Світ підлягає суворій необхідності: зима
відповідає літу, весна - осені.
Й провадив про розважливість,
мовлячи, що світ збудувався і держиться на двох силах - на потузі любові
й на потузі терпіння. Ненависть і нетерпець - не менш потужні, але вони
великі сили спротиву, і тому не варто піддаватися їм. З любові й
терпіння народжуються людина і хліб. Ненависть, нетерпець і незгода на
таке нездатні. Грози, віхоли випробовують потуги любові й терпіння. Хто
не витримує, той пропав.
- Так пропав від граду і мій нарцис,- пожалкував юнак.
- Знаю,- каже учитель. - Я тоді був з тобою.
- Чому ж ви не захистили мою квітку?
-
Щоб ти це затямив і сам був готовий до захисту... - промовив
старий. - 3 цієї весни ти вже не трубитимеш у ріг, а візьмешся за
чепіги**.
- Мати мені ще не казали...
- Скаже... Ти ж
виходь сіяти найраніше, бо травневих дощів чекати марно. А як буде
назарік, я не знаю, сам здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобою ще
тільки один-єдиний раз. (...)
Травень справді випав без дощів, і хто посіяв пізно, в того мало й зійшло.
А
в нього вродило. Люди дивувалися. Мати раділа, а він сумував і журився:
дідо Капуш не викликав його - як же здогадатися, коли сіяти на майбутню
весну?
Юнак зробився ще пильнішим, ще зосередженішим. Часто не ночував
дома, а в лісі, над річкою, в полі. Вже знав: птиці тлумачать явища
природи, а звірі охороняють її. Тому стежив за птахами й за звірами.
Бусли рано відлетіли у вирій, білки полиняли за тепла - це віщувало
нагальну зиму. Але яка вона буде - довга чи коротка? Осінь відповідає
весні - і прикладав осінні дні до весняних, які ще колись настануть.
Снігу випало мало. Він одразу й розтанув. Стряхало, просихаючи, але
чомусь не вились, співаючи, жайворонки, білки барилися червоніти, а миші
не вилазили з нірок. Село заквапилося сіяти, а він лише споряджав воза.
Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом, їхав селом - село знову глузувало: не має кебети!
Він
ледве встиг посіяти, пішов теплий дощик. І травень випав дощовий. Його
поле відразу зазеленіло. Хто ж поквапився, кинувши насіння в суху й
холодну землю, зерно лежало й не поспішало сходити.
- Е, він щось знає... - почали казати люди. - Не інакше, як зв'язаний з нечистою силою.
Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість?
Йому було кривдно, але мовчав.
Літо
загриміло грозами, вибило, столочило поля - панські, людські і його.
Він вийшов на поле - вся праця пропала. Ячмінь повклякав. Біла гречка
підпалилася. І він стояв, мов зламаний колосок, а йому всередині щось
наче осмалилось.
Заскреготав зубами, наче вовк. І, наче вовк, кидав злісними
розчервонілими очима - у небо, по землі. Земля раювала під блакитним
небом. Непогано червонів мак, і синіли вмиті волошки. Спалахнула
прекрасна веселка. А йому хотілося, скрегочучи зубами, усе це топтати,
перемішуючи з болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за бороду!
Розлігся заливистий свист - дідо на лікоть заввишки, а борода на сім
ліктів, викликав його востаннє. Одначе йому не треба було нікуди йти:
старий спускався до нього з райдуги.
- Бачите, ви бачите?! - закричав юнак.
І той відповів йому хрипко й насмішливо:
- А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамі, що станеш над громом. Знімайся, ставай...
Ці слова, як сіль на рану хлопець понурився.
- Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? - глузує учитель. -
Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.
- Учителю, я нікчемніший від найнікчемнішої комашки, - вихопилося в нього.
- Ти нижчий трави і тихіший води? - кипить дідо Капуш. - Невже ж дні і роки навчання пропали марно?
Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав:
- Ти людина...
Спокійно
зайшло сонце, віщуючи погоду. Лагідно вечоріло. Ніде й знаку від важких
хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух полів.
- От і настала наша остання зустріч, - почав старий, рушаючи межею.
Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опаленій гречці.
-
Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пастухів, дерева і
звірів, про зілля... Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і
ти наповнився люттю? Але хіба ми з тобою не балакали про любов і
терпіння?
- Учителю, буде неврожай - люди голодуватимуть! - різко кидав юнак.
-
Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм
допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець гіркі помічники. Хіба ти не
помічав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник?
- Я все одно не змирюсь з негодою!
- Ти - людина... - проказав учитель.
Юнак не знав: добре чи зле, що він людина?
Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.
Вони
ішли, не шукаючи дороги,- навпростець. Не вибирали броду, переходячи
через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дід о Капуш -
перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на гору й
поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо.
- Тут погомонимо про людину... - повів учитель, відкашлявшись, бо трохи втомився.
Він казав: людина - дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам'ятає?
І
він промовчав: небо й земля - не добрі й не злі. Вони - досконалі. Хто
заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні - це краса. І нарцис
- твоя квітка - теж. Б'є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис,
не забувай, чий ти син.
- Чому ж я добрий і злий, учителю? - запитує юнак.
- Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід - з кореня добра і зла, - почув у відповідь. І учитель додав:
- Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра.
- Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка?
- Ти хотів сказати, як природа?
- Хай по-вашому,- згодився він.
І старий казав: а тому, щоб жити і вдосконалюватися - піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності.
- Природа - наша мати, учителю? -Так.
- її треба любити й тоді, коли вона жорстока?
-
Матері не вибирають, - промовив учитель. - її любити - закон і
совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати,
розверзається небо і стогне земля...
І він на завершення сказав:
- Шукай пізнання у трьох коренях - у землі, з якої піднявся, у
небі, до якого прагнеш, і в самому собі, у своїй душі. (...)
На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:
- Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то чому б і не осідлати хмару?
Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:
- Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач... - Хрипко розсміявся і пропав.
Його не стало.
- Спробуй! - почув юнак тільки його голос.
Усе
меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи досвіток.
І обізвалося луною з лісу: «Спробуй! Спробуй!..» І попливло річкою. Так
закінчилася остання зустріч юнака з учителем.
Він ще не знав, що стане Планетником.
Його чекали випробування. (...)
Село
подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він
заодно з Лісовиками, що його слухається Польовик... Якби він схотів, то
міг би обернутися у Вовкулаку. Ходили всякі плітки від заздрощів. Навіщо
йому така нечисть, як Вовкулачисько? А от з чистими духами, які
бережуть води, ліси і поля, мабуть, зустрічався не раз. Правда, старим і
дорослим навідріз заперечував, що є, що може бути щось подібне, а дітям
оповідав, хто пасе дерева, звірів, рибу... (...)
Планетник більш ніж будь-хто радів урожайним рокам. Він був
щасливий: не треба накликати дощ і не треба розганяти хмари. Погода
наступала мовби по замовленню, впору. Людям здавалося, досить сказати
полям: «Половійте!» - і поля половіють; досить сказати вишням:
«Наливайтеся!» - і вишні наливаються.
А він, до якого горнулися колоски в полі, до чиїх рук і очей
самохіть тягнулося гілля яблунь і груш, вкриваючись цвітом, знав, що
добра погода, що поліття не назавжди, не навічно. Тому його не покидала
зухвала думка осідлати хмару. І Планетник, орючи, жнучи, а то й сидячи
над озером чи блукаючи лісом, не раз чув, мовби з роси і води, голос
Капуша: «Спробуй!..» (...)
Для початку спробував підкинути капелюха і спостерігав, як той
кружляє, а потім опускається на землю. Він узяв хустину, прив'язав до її
чотирьох кінців нитки й підвісив камінчика. Підкинув, хустинка надулася
й, зависши в повітрі, легенько осідала. Побачив, як літають мильні
бульки. Так спало на думку пошити великого круглого полотняного мішка.
(...)
Не так воно швидко робиться, як мовиться. Але на те він і Планетник.
Ніхто й не бачив, і не здогадувався, як просмолював мішка, готуючись до
польоту. (...)
Тим часом настав березень. Сухе, кострубате
груддя розмерзлося. Подули бурі. Не задзюркотіли струмки й потоки. Чорні
вітри підіймали розмерзлу землю і, вириваючи коріннячко озимини,
крутили й розносили, розкидаючи по світу. Сонце зовсім пропало, зникло:
серед білого дня було темно. Ревіли корови, іржали коні, мекали вівці.
Люди поопускали голови - страшний суд настав...
Найбільше свято - воскресіння трави - було сумне, як похорони, бо трава і не зійшла.
Хоч
би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, і вони
поскручувались. Ліщина й не бралася бростю. Ліс і сади - немов скелети.
Нема роси - гуде чорна буря.
Треба починати сівбу. Планетник вибрався в поле. Розім'яв грудку,
понюхав, а вона не пахне ніякими соками. Занурив руку, набрав землі -
холодна, наче камінь, і як мертва. Вернувся з поля, думаючи: «Озимину
пересівай, ярину сій - час, пора, а земля не хоче...» - і постановив:
дочекається, пересіє, обсіється й тоді підніметься в небо, щоб осідлати
хмару. Село теж чекало, потерпаючи.
Вітри втихомирилися, земля степліла, і він почав роботу. Всі
обсіялися. Поля і городи волали дощу. Дощу! - волали трави й дерева.
Люди з ранку й до ночі товпилися на Планетниковому подвір'ї:
- Наклич дощу! - благали його й матір.
Він вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблі, а він
стояв на шпилі, на камені і весь у білому, у білій сорочці, в білих
штанях, височів, звівши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав
боротися за дощ. Пасма білого волосся тріпотіли на його голові.
Дощ закрапав. Спочатку дрібний, теплий. На очах зазеленіли береза й
ліщина - ліс і сади відроджувалися. А дощ не вщухав, цебенів, як із
прорваної гатки. Заблискало, загриміло - це недобрий знак, бо гілля
голе. Лило тиждень. Озеро вийшло з берегів, зламавши греблю. Річка теж
вийшла з берегів, затопивши городи. Перестало лити - відразу почалася
спека. Сонце палюче, мовби вихопилося з горна. Надворі наче в кузні -
шкварчать кущі й бур'яни. На городах, у полі ніщо не виткнулося, не
проросло: то його залило і притовкло, а потім вхопило у цілець - земля
рівна, як збитий тік, і гаряча, як піч. Колеться, репається і зяє,
вишкірюючись, наче мрець.
«Пора летіти, - подумав Планетник. - Дочекаюся вечора, піду в печеру...» - і готував кресало та губку.
Та
люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потім
голосніше. Хто винен, що зима була без снігу? Чому довго не падав дощ і
полилася злива? Хто винен, що залягла спека?
їх ніхто не скликав - зібрав відчай, і вони громадою прийшли до
Планетника. Старі баби розмахували коцюбами, чоловіки були з сокирами,
вилами, ціпами й косами, молодиці із заступами й прачами, діти з
каміняччям.
- Це ти! Ти в усьому винен - ти знаєшся з нечистою силою! - загукали, як в одне горло.
Він
вийшов на поріг. Босий, у вишиванці, штани на очкурі - звичайний, як і
вони. Хотів щось сказати, але на нього посипалися камінці, погрозливо
наставилися кочерги, вила, ціпи, сокири.
- Хмарник! Бурівник! Смерть йому! Смерть!..
Над'їхав пан у малиновому кунтуші, а з ним і піп у чорній рясі. Вони не втихомирили село. Пан сказав:
- Скараємо, але без самосуду. А піп проголосив:
- Спалити. ...Вечоріло. Його закували - не боронивсь. Повели в холодну.
Село
повалило з подвір'я, пильнуючи, щоб часом не обернувся у вовка чи у
птаха й не втік. Зовсім стемніло. А в те, що він може обернутися вовком
чи птахом, мабуть, не дуже вірили: прив'язали до спини дві свічки - не
втече, нехай світить... А його вже стара мати побігла слідом, але
спіткнулася у воротях, упала, ридаючи і б'ючись головою об землю.
Не було кому пожаліти ні Планетника, ні старої матері: народила
виродка! Злі, сердиті, страшні люди... Очі банькаті, груди ходуном, руки
трясуться і на лобах написано: ненависть і нетерпець.
Горять дві свічки, які несе на своїх плечах,- він освітлює дорогу, а перед ним темрява.
Пан і піп перемовляються в колясці: навезти, нарубати дров, припнути до стовпа! Ніч пересидить у холодній, а вранці почнуть...
Планетникова
мати, припадаючи до землі, підвела голову, а перед її очима розцвів
нарцис. Білий, аж холодний - з материнських сліз. І вона почула голос:
- Бери мене: сторожа поснула, перед тобою відчиняться двері холодної, йди і випусти сина.
Планетник
сидів у холодній і думав: «Я ніс засвічені свічки, а вранці сам згорю,-
ну й дарма, тільки жаль, що не встиг злетіти в небо, не встиг...»
Мати зірвала нарциса, пішла й розкувала сина. Він узяв з її рук білу квітку й сказав:
- Я піду, мамо...
- Куди, сину? - запитала вона.
- Хіба ви не знаєте? Я казав вам ще малим. Піду і стану над громом.
Мати його поблагословила.
Серед ночі на горі над селом
спалахнуло велике вогнище. Люди попрокидалися, побігли з лементом на
греблю й попадали від великого страху. З вогнища, яке сипало іскрами, в
небо підіймалася куля. І в той час задзвонили дзвони. У далекому
острозькому соборі, на сільській дзвіниці... Маленькі, більші, головні -
усі дзвони.
З настанням дня шукали Планетника, але не знайшли. Чи він розтанув у небі, чи запався в землю?
Як почув, так і передав я цю легенду - слово в слово з уст Олени Булиги, в якої квартирував у Вербівцях.
Завжди, коли мені тоскно, я згадую Планетника, вдивляюся в небо і чую: дзвонять дзвони.
