Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою. У
нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися.
Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою,
кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі
втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це
визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно
заграбастано...
Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як
мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я
очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою,
подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині.
Дивлюся й дивлюся на посірілу, вилинялу вовняну хустину, на
вишмуляний, геть з облізлим коміром кожушок, на латану спідницю, яка
тільки тому й не розповзається, що її втримує запаска, і згадую маму. В
такому ж саморобному, в таких же розбитих і викривлених чоботях наші
мама досвітковим досвітком завдали на плечі клумаки та й пішли до рідні
на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама
понесли печиво: хліба у ліс, партизанам - там наша рідня "Може, й
загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя?
Німці - не вівці й не барани: окупанти! В тому слові начеб їхня
заповідь: "Окупанти!" - і вони її ревно держать. Але хіба ми сліпці? І
все ж я потерпаю...
А брат вганяє сокиру в поліно. Увігнав, і поліно йому вже над
головою. "Г-ге-х! - викидає він зі своїх грудей, одночасно гатячи з
усієї сили об пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомагає
сокирі поліно не розколюється. Воно знов над головою...
Важко старій бабусі. А як там матері? Не з медом братові. А мені
найлегше сиджу собі босяком у вікні й літописую пальцем на шибці. Що
накривуляю, а мороз замережить. Що осумлінню, а мороз замурує. Я змагався з морозом. І так заздрю братові, що аж п'яти сверблять: він узутий - тато пішли на війну, а чоботи покинули.
Я хукаю на шибку, розмуровую її, але нічого не бачу, крім татових
чобіт: високі, блискучі хромові халяви, поруділі лисенькі переди, а які
міцні закаблуки, а підкови... Ці чоботи найкращі в світі, вони
найдовершеніші. Я дивлюся на них і добачаю те, що нікому не видно в
халявах, усередині, пришито по двоє вушок! Воно, правда, мені ні до чого
чоботи такі великі, що я можу гулькнути обаніж в один. Брат старший від
мене, а взувається - намотує віз онуч.
Мені здається, що якби вступив у ті чоботи, то сокира в моїх руках
рубала б, як меч, а тріски летіли б, як пір'я. І що я довше не спускаю
ока з тих чобіт, моя впевненість росте, як хміль. Сокира вабить, як
спокуса.
А поліно не піддається братові. "Г-ге-х!" - тягне він. "Гуп!" - осідає обух. Я
забуваюся, що босий: було не було, вези, біла кобило, і як біла не
зможе, чорна допоможе... Надивився на батькові чоботи - взувся, мені
тепло, вільно й не муляє. Вистрілюю з хати; спокусивсь. Хочу відняти в
брата сокиру, а він не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить.
Наглянули бабуся. Забідкали, напускаються криком. Я кулею пролітаю
стежкою до хлівця. Мене заганяють у хату. А я сміюся і, приховавшись,
витанцьовую на порозі.
Бабуся зітхають: "А то, що - гріх?" - ганять мене й кажуть, що годі рубати ті дрова. Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снігом. Бабуся підіймають голову до неба: -
Білий день минається за кудлаті кучугури й повивищувані замети, в
морозяному небі прорізується висока зоря - народжується Новий рік.
Брат теж звертає очі догори. - А зійшла і напуває червоним вином сніги, - каже. Призро
калатає відро. Голосно поскрипує сніг. Бабуся з братом збираються до
хати. Я вганяюся, лягаю поперек ліжка й прикладаю ноги до теплої грубки.
Груба гаряча. Віднімаю ноги - на стіні чітко відбиваються дві мої
стопи, як у святого.
Брат страха, що я відбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на моїх ногах пальці, примовляючи: - Мороз лютує, зиму вартує... Я
не відчуваю ні лютого морозу, ні страшної зими: сукаю ногами,
відбиваюся й запевняю, що чиїсь руки холодніші, ніж мої ноги.
- Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнівно кидає брат. Я
сердито мовчу, а бабуся згадують, як наші дідуньо любили купатися в
тріскучі водохрещенські морози й що їм нічого не бракувало: - Пірнав лебедем, а випливав парубком...
Щічки рожевіють, старі очі тішаться, і я думаю: наші бабуся - це
та висока зірка, що народжує Новий рік, що напоює дорогим червоним вином
засніжену землю. Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.
- Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурніло запитує він, щось начеб не договорюючи. - Зачиняймося...- теж задумливо, навіть якось байдуже-роздратовано відказують бабуся. Я
здогадуюся: вони думають про нашу матір. Ми всі троє переймаємося і
думаємо про них, а зовсім не про те, брати чи ні на штабу сінешні двері.
Мати повинні б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, наші
серця не на місці, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб
захистити серце?
Брат товчеться у сінях, а потім стукає у двері. В нас нема такого
звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому річ, я перекрикую бабусю: - Просимо! Просимо! Він переступає через поріг, ще за порогом скинувши свою биру, й вітається:
- Добрий вечір!..- У його руці сніп, а під пахвою жмут сіна. Він каже: - Не я йду: Новий рік іде! - Нехай іде... Нехай мирний і здоровий буде! - відказують бабуся. Вони кланяються, беручи снопа і сіно, а брат, віддаючи, вклоняється їм.
Хату виповнюють сутінки. Ні гасу, ні свічки. Відчинено дверцята
груби. Дрова горять і присвічують. Багато зір черкає нам у вікно. А ще
більше їх іскриться на стінах. Всі зорі стоять над нами і світять нам. Я
сиджу під грубою, мені видно до найменших дрібниць. У темному кутку на
покутті стоїть житній сніп і радується, що в його колоссі співають
жайворонки. На столі лежить і радується сіно, що пахне лугом і січкою.
На стіні висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку
тата і мами.
Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я підскакую, щоб допомогти, і вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат. Потім бабуся ставлять у полов'янці кутю. - В такий вечір треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий вечір дванадцять братів-місяців сходяться докупи.
Ми з братом навперебій лічимо наші страви: кутя, тертий мак,
вода... ставиться узвар. І ми знову лічимо: сушення, вода... З
дванадцяти страв не набирається й половини, ні, буде половина, бо у нас
ще є хліб і сіль.
Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата. Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Ніщо не лізе до горла. Трісне, приснувши у грубі, сучок, і ми насторожі. Бабуся згадують, як були малою і як їхні батько благословляли вечерю: набирали в ложку куті і підкидали її до стелі:
- Хай так рояться бджоли і щастя... Бабуся встигають сказати, що скільки себе пам'ятають, але бджіл у них ніколи не було, й замовкають. За вікном скрипнула вишня - брат і я кидаємося до вікна. Ні, то не мама.
- Бере мороз і ламає дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо
балакати. Нам не балакається. Брат підкидає у грубу полін. Груба
гоготить. Я стою, і полум'я освітлює мене до грудей, а якщо трохи
відійти, полум'я кидається в обличчя і в очі. Ми мовчимо. Дрова горять -
балакають за нас.
Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхніх руках
стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита. - Як би не було і що б не було, ось вам, хлопці, рукавиця, а в ній пашня: підете завтра новолітувати.
Я хапаю рукавицю, але брат обережно відбирає її в мене, щоб я не розсипав. -
Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури і жеруть
свині? - запитує він, ставлячи рукавицю на покутті коло снопа. - Це така
пашня, з якої виростає щастя.
Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав. "Хіба ж я згубив хоч зернину? - проситься мені з язика. - Хіба я не хочу сіяти щастя?" Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.
Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у
рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться
знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було,
вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається
вечеряти разом, і родинний стіл - то стіл однодумства.
- Сійся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з
братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу
й довге чекання. - Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, -
звертаються до мене. - Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану
приміряємо!- Й беруться скидати чоботи.
- Та нехай уже завтра, - згоджуюся я. Бабуся визули одну
ногу й так чиплять серед хати - напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи
скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися. Нам сумно.
Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають
жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно:
немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну - прийдуть.
Я відчуваю, як від довгого, нудного чекання у мене пухнуть і ростуть вуха. - Чуєте, чуєте...- кажу тремким нашептом бабусі й братові. - Ви чуєте? Вони відмахуються руками, щоб я замовк. Скрип-рип!.. під хатою. У вікні майнула тінь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу: - Мама! Це мама!..- Я відчуваю неньчину ходу на віддалі, я впізнаю її у сні. - Та відчиняйте! Швидше! Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз і зиму.
- Не я йду: Новий рік мене веде...- кажуть і ніяково усміхаються. Мені, братові й бабусі з радості відібрало мову: мовчимо, теж усміхаємося і світимо очима. Мати
нахиляються до груби, бо в ній вигоріло й вигасло, а вона не зачинена,
дорікають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до
них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами.
- Як же ти?..- спромігшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся. - Що я? - відповідають мати. Скинули кожушка й почепили на кілочок коло дверей. Тоді важко сіли край столу. Ми
обліплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають
стягнути її з голови а чи такі втомлені, що це зробити їм не під силу. Й
кажуть:
- Я нічого... А от одній жінці... Я здибалася з нею в дорозі. Вона такого мені нарозповідала. Кінці хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалі крила. -
Та незнайома жінка була чомусь у лісі, в Ярилівщині. То дуже густий і
темний ліс. Влітку там не видно сонця, а взимку такі глибокі сніги, що
провалюєшся по самі пахви. Розповідає: ще вона не вибралася з тієї
Ярилівщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то літак. Пролетів,
завертається й кружляє над лісом. Розвідує, десь-то винишкує
партизанів. Їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а літак як
зареве, падає на неї й - "тра-та-та!" Підіймається, розвертається й
нападає знову...
Мати оповідали, передихаючи. - Долина, білі поля,
найдрібніша цяточка видна. Та жінка заривається з головою в сніг, а
літак накриває її своїми крилами, як кібець курча. "Тра-та-та!.." Кулі
шкварчать у снігу, як гарячі шкварки. Літак ганявся за нею, а вона то
бігцем, то поповзом ухилялася від нього. Доля милувала її. Трапився
місточок, задутий снігом, вона і сховалася... Я йшла через місточок, тут
ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася.
Мати схилили голову й докинули: - Фріци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилівщину залізну кутю. Брат заперечив: -
Якусь нещасну піщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й
без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - І він перелічував на
пальцях наші страви, хвалився, що ми підемо з ним новолітувати; старший,
а вдавав із себе малого.
Я запитав, як дорослий: - Але ж ви, мамо, хліб донесли? А
бабуся журно мовчали: їм було жаль тієї молодиці, яку обстріляв літак, а
чи вони відразу здогадалися про те, що нам з братом і на гадку не
спадало.
Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхні очі почали сплющуватися. Перш
ніж влягтися, я приміряв бабусині чоботи. Потім довго не спалося. Я
боявся, що просплю досвіток. Згадувалися слова, які треба приказувати
посіваючи. Жодного з тих слів не можна було забути, бо вони
промовляються самим сумлінням. Я уявляв свого прадіда, який підкидав до
стелі ложку куті, й згадував бабусину науку:
- Новолітуйте, посівайте, щоб усі поля, де вони тільки є на землі, родили...- Я це шепотів і шепотів. А
розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як
літній лагідний вітер торкає колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся - широченні халяви височіли йому
геть за коліна. Я теж заходився взуватися у викривлені й загнуздані
мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав.
Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в
хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили
обох, щоб не ворохобились і не шарварку-вали (мати сплять міцним сном), і
спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном. Заходили з хати у хату. Я за порогом здіймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи: - Не ми йдемо: Новий рік іде! Нам відгукувано:
- Нехай іде, нехай мирний і здоровий буде! Тоді я починав: - Запряжем хмару, виїдемо на сонці: землю орати - поля робити... - Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
У нашій рукавиці не лише жито й пшениця - ячмінь, овес, гречка, просо, мак... Хіба щастя може бути одноманітне? Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли: -
Щоб не бив град... Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не
заволочувалися і кров'ю не споліскувались. - Так наставляли бабуся.
А завершували: - Сійся-родися... Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла! Дуже
тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши
жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед
лихоліттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці. - Заходьте і посівайте, - просили. Ми
посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть
склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не
струпіє.
- Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати - поле робити!
