(Скорочено)
Син письменника поводиться в школі як
звичайний підліток — бешкетує, отримує іноді не зовсім гарні оцінки. А
вдома на нього чекає виховна робота...
Цю роботу провадять: батько-письменник, мама і бабуся-вчителька.
Власне, саме під час цих «виховних» годин і виникає образ «блакитної
дитини». Ось як це відбувалось:
(...),- Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
- І приносив додому відмінні оцінки! - додає дружина.
- Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
- Бо він не був хуліганом!..
- Він спокійно сидів на уроках...
- І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з
небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи
сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на
забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима. (...) Весь той
день, до пізньої ночі, не давала мені спокою блакитна дитина.
І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюсь її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину. (...)
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА
(...) Іще уявляв себе запорожцем.
Саме захопився Гоголем, особливо «Тарасом Бульбою». До пізньої ночі
сидів над книжкою, неспроможний одірватись від сторінок, що дихали
повним суворої романтики життям запорозьких козаків.
Пишучи свого
«Тараса...», Гоголь і не підозрював, у яку халепу я вскочу через нього.
На уроці математики, коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою
книжку та й перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла
Степановича:
- Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотів був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
- Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.
- Хороша повість,- схвалив він мій смак. - Але це не значить,
що її треба читати під час уроку... Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодної думки не міг видобути зі своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти призвів
найпалкішого свого шанувальника! І тебе не мучить совість, великий
письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною
головою, з жалісним «брехунцем» на худій потилиці?
- Сідай,- каже, так і не діждавшись відповіді, Павло Степанович.
Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.
- Незадовільно... Тобі незадовільно...- котиться шепіт по класу.
«Коли б я був запорожцем,- думаю в похмурому розпачі,- я б вам усім показав!..»
Діставши
од мами чергового прочухана, я став обачливішим: не читав Гоголя на
уроках, не засиджувався до пізньої ночі при лампі. А роздобув свічку та й
запалював потай, сховавшись із головою під ковдру: в одній руці -
свічка, у другій - книжка.
Читав отак кілька ночей, поки мама не заходилася коло прання.
- Господи! - жахнулася вона, вгледівши пропалену ковдру. - А це що таке?
Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла і недогарок свічки, прихований під подушкою...
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.
У малиновому
жупані, в широких, як море, штанях, на баскому коні, з мушкетом,
шаблюкою й списом. Грізні вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець
в'юниться з-під смушевої шапки зі шликом та китицею, ще й турецька
сережка - срібний півмісяць - у правому вусі: трофей од самого
кримського хана. В'їжджаю на широке шкільне подвір'я якраз під час
великої перерви, серед остовпілої тиші прямую до ґанку, на який вибігли
усі вчителі на чолі з директором.
- Потримай,- кидаю повід Ванькові. І поки Ванько намагається
втримати гарячого аргамака1, я зіскакую хвацько на землю: так зі списом,
мушкетом і шаблюкою підходжу до директора та й наказую йому провести
мене по всіх класах - показати, як навчаються учні.
Директор переді мною - навшпиньках, учителі не знають, на яку й
ступити, а учні їдять мене заздрісними очима. Я ж, дійшовши до п'ятого
«Б», де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послу-хати,
як навчаються діти. (...)
А там сам директор шанобливо підводить коня, питає, коли я ще завітаю до них, куди збираюсь податися.
-
Не знаю. Як повоюю Оттоманську імперію, так і заїду в гості. Тож
готуйтесь до зустрічі, скликайте музиків, варіть мед-горілку, а я не
забарюся!
Та - на коня, та й - бувайте здорові!.. (...)
ЯКІ НА СМАК ЖАБЕНЯТА
Навчався разом зі мною син лісника - Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому.
Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і
повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і
птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й
ганяв нас по лісу.
У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові у
нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з
міста. Іще мав Василь великого приятеля - вужа Микитку, що вже не один
рік жив у їхньому погребі і виповзав на його голос. Кілька разів, на
наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою,
хоч би тобі що, і тільки на голос господаря виставляв із манишки
гостреньку голівку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Оксентіївна, викликала Кологойду до
дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла поближче,
спитала:
- Що там у тебе?
- Микитка.
Учителька
розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий,
як вуж, почувши своє ім'я, сам виставив до неї цікаву голівку.
Ми навіть не могли уявити, що жінка, а тим більше вчителька, отак
може вищати. Хлопці, які бували в місті, потім казали, що так вищать
пожежні машини, коли мчать на пожежу.
Тамара Оксентіївна так і не
довела уроку до кінця: пішла в учительську, мабуть, пити воду, і то не
раніше, аніж відправила Василя разом із Микиткою додому:
- Йди і не приходь без батька!
Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс.
Тоді,
щоб хоч трохи нас втішити, добра душа - Василь приніс повну торбину
живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить
двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а
жабенята - стриб! - у саме обличчя!
... Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився:
- Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
-
Пхі, ще б не взяти! - відповів я хвалькувато, хоч, признатися, не
був дуже впевнений у цьому. - Мені це як раз плюнути! (...)
- Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме!
Повернувшись зі школи, я відразу ж подався на луки.
Вирішив
почати із пуголовків: у них все ж дві ноги, а не чотири, - не так
шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків,
вибрав найменшого, сполоснув добре у воді і, набравши якомога більше у
груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика.
Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.
Їй-богу, можна тримати!
За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали у воду.
- Де це ти пропадав? - сердито запитала мама.
- Гуляв.
Мама
почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся, «а уроки хто
за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового
настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не
вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що
дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те, що нам
здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них
роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи. (...)
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи.
Хлопці вже виглядали мене.
- Приніс?
- Приніс.
- Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
- І посадиш до рота? - хтось недовірливо.
- Посадю! От. хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
- Давай же! - квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота.
Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло
передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
- Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.
Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
- А ти чого не вітаєшся? - дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
- Що це з тобою? Ти не захворів?
Я заперечливо трясу головою.
- Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов
шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком
жабеня і - ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї
голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які
от-от попрощаються зі школою... навіть вони проявляли посилений інтерес
до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в
коридорі, недовірливо допитувались:
- Це ти живі жаби ковтаєш? Я, сяючи, кивав головою.
- І велику ковтнеш?
- Ковтне! - запевняли горді мною однокласники. - Він і вола проковтне!
Я
ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати
своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі
та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?
САМОСТІЙНИЙ ТВІР
(...) Одного разу Галина
Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як
помагаємо своїм батькам. Твір той треба було здати за два тижні.
Я
довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як
мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка аж кричить - кличе до себе
купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я
не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить,
якщо я не помагатиму своїй мамі?
Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив.
Нагода
здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму
викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на
хазяйстві удвох.
Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри.
Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий
пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка гулькнула ліворуч,
униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному
чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг
прозорий струмок.
Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому
місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають
котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю,
то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й
привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б'ють тільки
маленькі джерельця, даючи початок струмкові.
Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і
Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський
поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли із
насипу: пити воду.
- А вантажні поїзди,- запевняв Микола,- так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене:
-
Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в
погріб, щоб не закис... А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком...
- Та не забувай годувати порося! - вже з вікна кричить мені мама.
Мама
поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як
зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові
коробки. Аж не віриться, що в них - люди. І наша мама.
Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу:
- Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять!
По дорозі повчаю брата:
- Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству... Дивися ж мені!
Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому
класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак
упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене
кулаками.
За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч - яка він людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками
прозвали першокласників за те, що дуже вже зручно витирати руки об їх
стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого
класу. (...)
Другого дня, повернувшись зі школи, я вирішив прибрати в хаті, щоб
мама, зайшовши, побачила і змитий стіл, і чистий, акуратно розставлений
посуд, і помиту підлогу. Сергійко, правда, спершу огинався, але коли я
йому пригрозив, що розповім мамі і вона не дасть йому гостинця,-
погодився.
Я прибирав - брат виносив сміття. Повертаючись до хати, з надією питав:
- Уже?
-
Уже, уже! - сердито перекривляв я його. - Тобі б усе ганяти! На
ось винеси брудну воду, бо я підлоги не домию. Та щоб одна нога була
там, а друга - тут!
Сергійко взяв відро, неохоче посунув надвір. А я стояв посеред
кімнати, і кімната аж сяяла, особливо там, де вже була змита підлога.
Лишалося зовсім небагато, якийсь клаптик, та ще в сінях. Потім я викручу
ганчірку, як завжди робить мама, та й постелю на порозі, щоб не
наносити грязі до хати.
Але де ж це Сергій? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши відро? Ну, я ж йому!
Сердитий, вибігаю на ґанок, кричу:
- Сергійку!.. Сергійку-у!..
Мовчить. Хоч голову даю на відруб, що він мене чує.
- Сергію! - гукаю ще раз, уже й не надіючись, що він обізветься.
От же вреднющий!
Знаходжу брата аж на городі. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоїть на колінах, щось робить, а поруч - відро.
Тихенько підходжу. Брат такий заклопотаний, що навіть не помічає.
Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце
листок із калачика - човен. Нахилився і дмухає, ганяючи зелений човник
від берега до берега.
- Ти що робиш? - питаю сердито в нього.
Брат зводить на мене втішені очі:
- Озеро...
Тут
я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблі - ось тобі озеро! Лясь-лясь
по потилиці - ось тобі човен! Ще й доброго штурхана під бік: знай, як
воду виносити!
Брат із ревом - на мене! Так і цілиться вчепитись зубами в руку. В
нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця - мало не відгриз.
Я побіг од нього до хати, а брат лишився надворі.
Гаразд, обійдусь і без нього. От хай тільки мама приїде, я їй розкажу, як він мені допомагав!
Набрав піввідра чистої води, домиваю підлогу. Аж двері - гурюк! -
брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках - палюга. Я не встиг і на
ноги схопитися, як він - повз мене, та до комода, та торох по
кофейникові!
Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я побачив, що він наробив!
Кофейник!
Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина, біла, як лебідь,
розмальована розкішними, немов щойно зірваними трояндами! Скільки годин
просидів я перед ним, змальовуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од
нього! Коли ж перейшов із четвертого класу до п'ятого, сяюча мама
піднесла його мені в подарунок.
- Назовсім?!
- Назовсім...
І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче їх палюгою на борошно...
До
цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міцнішої цегли. Або
принаймні цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро.
Можливо, по інших хатах так комини й складені, тож вони і досі стоять
цілі-цілісінькі.
Наш же розвалився, мов іграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього.
Після
того як гуркіт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажі та паленої
глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі в хаті, ми, налякані,
приголомшені нежданою бідою, розчепили руки і подивилися один на одного.
Стояли посеред цегли, перемазані, як чорти, і коли б нас оце побачили
Ванько або Сонька, вони реготали б до сліз.
Але мені було не до сміху.
Зовсім не до сміху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі?
АТОС, ПОРТОС, АРАМІС, ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ
Нещодавно,
перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жінка
сидить на ґанку, освітлена вечірнім, при заході, сонцем. В пенсне з
тоненькими шнурочками (такі тепер не носять), простоволоса, у стоптаних
капцях. То - моя мама. А побіля неї, східцем нижче, примостився
підліток, у темній сорочці, в штанях, із яких він давно вже виріс, і
скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всі боки. Підліток
читає книжку, для нього, здається, не існує нічого на світі, крім отих
сторінок, засіяних густими рядками літер. Зайде сонце, все темніше
ставатиме довкола, а він пожадливо ковтатиме рядок за рядком, підносячи
книжку все ближче і ближче до очей, бо вже зливаються літери,
розпливаються, втрачаючи чіткі свої обриси.
А коли зовсім стемніє, він з жалем одірветься від читання і побреде,
немов п'яний, до хати. І разом із ним, товплячись у вузьких сінешніх
дверях, чіпляючись шпагами й шпорами, підуть веселі, хоробрі,
життєрадісні мушкетери його величності короля Людовіка Чотирнадцятого та
й, посідавши до столу, стукотітимуть нетерпляче великими кухлями,
кличучи корчмаря.
- Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити?
Атос,
Портос, Араміс і Д'Артаньян перелякано ховаються під стіл, а я одсуваю
поспішно чашку, тим більше що не вина наллє туди мама - напою, гідного
справжніх мужчин,- а кислого молока.
Швидко п'ю оте молоко, заїдаючи черствим куснем хліба, так же швидко
прочищаю місце - ближче до лампи, і знову - носом у книжку. Якісь
півгодини після вечері, поки мама порається біля посуду, я маю законне
право посидіти з книжкою. То вже потім, як мама ляже, буду канючити в
неї «трошки», «ще трошки», «щеостілечки», «ось до цього рядочка», а
зараз я боюся проґавити хоча б хвилину. (...)
Перед очима юрмляться хоробрі мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги,
бабахкають пістолети, спливає прекрасне обличчя підступної міледі,-
казковий, яскравий, такий неподібний до нашого сільського життя світ. Я
намацую під подушкою книжку - непоказну, зачитану, з обшарпаними
палітурками,- яка схожа на чарівну скриньку: досить розгорнути її - і
звідти з мелодійним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника,
поведе за собою. І я нетерпляче заплющую очі: хоч би швидше минула оця
нікому не потрібна ніч та настав ранок!
Книжки брав у шкільній бібліотеці, а потім мені пощастило: я натрапив на скарб.
У
комірчині, в найтемнішому та найдальшому од дверей кутку стояли один на
одному два великі ящики, збиті з грубих дощок. Я довгий час не звертав
на них уваги, а потім зацікавився і запитав про них маму.
- Це - речі вчителя, який виїхав од нас,- пояснила мама. Їй,
мабуть, не сподобався вираз моїх очей, бо вона відразу ж додала: -
Дивись мені: не смій і торкнутись тих ящиків! Чуєш?
- Та чую,- нехотя відповів я і відійшов, замислений, од мами.
Два отакенні ящики! Цікаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!
І чого невідомий той учитель не їде по них? Коли б там був посуд чи одяг, він давно вже забрав би їх до себе.
Що ж там може бути?
Якісь цікаві прилади? Мідні трубки, наприклад, що за ними полюють
усі хлопці села: дістають на самопали. Один кінець заплескується, потім
просвердлюється дірочка, потім прикріплюється дротом до дерев'яної ручки
- і зброя готова! Тепер черга за сіркою.
І довго не може здогадатися мама, куди діваються сірники. Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема.
То, може, там мідні трубки? Або вогнепальна зброя?
Хвастається
ж Микола, що знайшов у себе під стріхою наган із набоями. Обіцяв
показати, навіть вистрелити, та все зволікає, випробовуючи наше
терпіння.
Оті таємничі ящики мені як більмо на оці.
Кілька разів, користуючись маминою відсутністю, залазив я в комірчину, обмацував грубі, погано обстругані дошки.
Врешті
не витримав. Вибравши годину, коли мама пішла на батьківські збори, а
Сергійко погнав із товаришами до лісу, взяв сокиру, прокрався до
комірчини. Запалив свічку, приліпив на край діжки.
Ящики стояли один на одному, загадкові і таємничі. Видно було, що з
того часу, як їх поставив отут учитель, ніхто до них не доторкався:
дошки аж сиві од пилюки, а з одного боку бородою старезного дідька
звисає густе, обсипане пилом павутиння.
Обережно просуваю лезо сокири в щілину, починаю підважувати верхню
дошку, міцно прибиту гвіздками. Дошка вищить так, наче я видираю їй
зуби, і я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи ніхто не
почув отой скрип.
Нарешті поміж дошкою та стінкою ящика утворилась щілина, достатня
для того, щоб просунути руку. Відклавши сокиру, обережно просуваю долоню
і намацую тверді палітурки книжок.
Перше почуття, яке мене
охопило,- це прикре розчарування. Я чомусь вирішив, що то підручники, і
мені здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з
мене.
Уже й сам не знаю, для чого дістав верхню книжку. Вийняв, підніс до свічки і - завмер.
Джек Лондон!
Оповідання й повісті!..
Я
часто мріяв про скарби. Важкі золоті дукати і драхми. Персні зі
смарагдами і діамантами, кубки і чаші, всіяні коштовним камінням. Шаблі,
пістолі й мушкети, оздоблені золотом. Але тільки зараз я зрозумів, що
може відчути шукач скарбів, коли наткнеться лопатою на залізну посудину.
Коли вивалить із ями казан, зіб'є нетерпляче кришку і побачить
коштовності!..
Мені зараз здалося, що свічка спалахнула ясно і весело, осяяла
найтемніші закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклі,
читані-перечитані сторінки,- неждане, казкове багатство, що звалилось на
мене.
Увесь верхній ящик був набитий книжками. Обережно, одну по
одній, діставав я їх протягом літа й осені, і чим менше лишалося
непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися.
Я так і не встиг довідатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в грудні приїхав отой учитель та й забрав обидва ящики із собою.
Коли
я повернувся зі школи та довідався про це од мами, то відразу ж побіг у
комірчину: ніяк не міг повірити, що ось зайду і не побачу мовчазних
своїх друзів, які терпляче чекають на мене.
Але там було порожньо. Тільки звисало із стін порване павутиння та
гостро пахло зачерствілою пусткою: цілий світ поїхав од мене,
запакований в оті грубі ящики, і я стояв, жорстоко пограбований, без
шеляга в кишені.
Печально зітхнув і вийшов, зачинивши щільніше за собою двері...
Щоб більше ніколи сюди не вертатися...
Хоч і гнівався дуже на отого вчителя, який не міг почекати хоча б до
весни,
однак не міг не відчувати і певної вдячності до нього. Адже якби не
він, не оті його ящики, я хтозна-коли зміг би читати такі цікаві книжки.
Що приносили мені стільки втіхи.
Що породжували в моїй розпаленій уяві звабливі мрії. (...)
У
ті далекі часи не було ще супутників і польотів у космос: людина
піднялася трохи вище хмар на звичайнісіньких поршневих літаках, тож ми і
мріяти не могли про космічні мандрівки, хоч з ракетною технікою уже
зав'язували практичні стосунки.
Разом зі мною вчився якщо не майбутній Ціолковський, то принаймні
Головний конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одірвалася
од Землі та й полинула в космос. І якщо його ім'я не стало уславленим у
наші дні, то в цьому винна війна: Гриць Побігай дев'ятнадцятилітнім
юнаком загинув на фронті.
У той час єдиною відзнакою, яка засвідчувала, що Гриць має справу з
піротехнікою, була густо всіяна порохом права щока. То Гриць
випробовував нове пальне для ракети, і воно загорілося раніше, аніж він
встиг відскочити. Постраждав разом із Грицевою щокою і курник, у якому
потай од батьків провадились досліди,- дощенту згорів, але то вже
дрібниці, що про них не варт і згадувати!
Мати тулила до обпаленої синової щоки мокру ганчірку, тато знімав
паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голівці! Але що
людина не витримає, на що вона не піде заради науки!
Тож Гриць,
ще не встигло як слід охолонути місце, настьобане батьком, взявся робити
нову ракету. Щоб вона була отака, щоб піднялася аж отуди-о, а впала щоб
аж отам-о!
До створення ракети він залучив мене, Ванька і Миколу.
Майже
місяць ми так і ходили, нерозлучні, злютовані спільною справою. Уриваючи
кожну вільну хвилину, пробиралися в ліс, у густий молоденький сосняк,
посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми різали, пиляли,
стругали, збивали, склеювали - з наших рук не сходили синяки та
подряпини.
І ось ракета готова. Довжелезна, із соснини, із загостреним попереду
корпусом, з короткими крилами і трубчастим хвостом. Вона нагадує нам
велику стрілу, націлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета
летіла в глиб лісу, але я заперечую:
- Там як упаде - довіку не найдеш! Давай на село!
- А як кому на голову? - запитує обережний Ванько.
- А ти не на наше - на сусіднє давай!
Гриць слухняно націлює рейки на сусіднє село: туди хай летить, чужих голів нам не жаль.
В ракеті - чотири склянки пороху й сірки, перемішаних, щоб не так
швидко горіло. З вузенького сопла2 звисає змочений гасом гніт. Він
тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, підпаливши, встигли
одбігти та поховатись за тим он горбом.
- Ну, давай! - нетерпляче квапить Микола.
Та Гриць, як і
всякий справжній конструктор, не поспішає: причіпливо оглядає ракету,
смикає навіть за крила, перевіряючи, наскільки вони міцно приклеєні.
- Та годі тобі! - не витримую врешті і я, а Ванько додає:
- Полетить... Як не розвалиться, то полетить.
Гриць нарешті дістає сірники, кричить: «Старт!» і запалює кінець ґноту. Ми щодуху мчимо до сховища.
Попадали. Притулились до землі. Завмерли.
Глухими
молотами гупали наші серця, відлічуючи повільні секунди. І коли нам
почало здаватися, що гніт давно вже погас, що ракета так і не полетить,-
розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, і вище сосон злетіли уламки
ракети...
Розчаровані, пригнічені невдачею, ми підійшли до стартового
майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився
презирливо на приголомшеного Гриця:
- Конструктор!.. Ех, ти!..
А
чи не пригадуєте ви, які конструкторські «винаходи» належали героям
твору Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»? Що саме єднає
хлопчаків із цих двох повістей?
А ще я мріяв стати парашутистом. (...)
Я не раз стрибав у
мріях. Стояв на крилі, і вітер бив мені в груди, і пілот махав рукою, що
пора вже покидати літак. Але я вирішив побити всі світові рекорди і
вперто показував йому пальцем у небо:
- Вище! Ще вище!.. Іще!..
У пілота аж зеленіє од страху
обличчя, бо так високо він ще ніколи не залітав, і тоді я, махнувши
йому на прощання рукою, кидаюся головою униз.
Каменем падаю до землі, не розкриваючи парашута. Кілометр. Другий... Десятий... Двадцятий... Тридцятий...
А на землі застигли люди. Не відриває очей Павло Степанович, завмер
Віктор Михайлович, верещать од страху дівчата, стискає руки поблідла
Оля. А я падаю, падаю, падаю, і лише тоді, коли до землі рукою подати,
розкриваю парашут...
Опускаюся посеред шкільного подвір'я. Відстібую лямки і, ні на кого
не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спеціально примчав із
Москви, щоб прийняти мій рапорт.
- Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув із висоти п'ятдесят кілометрів!
Нарком обіймає мене і дарує малокаліберку... Або ще краще: справжню
гвинтівку, шаблюку й маузер3. З відповідними написами на кожному з
подарунків, щоб не одібрав голова сільради, коли я з гвинтівкою через
плече, з шаблюкою та маузером при боці походжатиму поважно селом.
Мрії, мрії! Які вони далекі од реальної дійсності! Бо не благородний
шовк - звичайнісіньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода,
пішло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорізаною
діркою посередині, прихоплене по кінцях вірьовкою, що на ній мама
розвішує сушити білизну, а тепер маю повиснути я.
І не крило літака піді мною - дах звичайнісінького сарая. Натовп людей заміняє Сергійко, а Наркома Оборони - босонога Сонька.
- Стрибай! - гукає нетерпляче Сонька. - Довго ми тут стирчатимем?
- Зачекай,- відповідаю їй згори. - Хай трохи стихне вітер.
Вітер - просто зачіпка. Ніяк не можу одірватись від даху. Коли б це
було крило літака, я давно б уже шугонув униз-головою, адже там не видно
нічого. А тут я бачу і цеглу, розкидану по землі, і пеньок - трохи
праворуч, і смітник - трохи ліворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або
стукнуся об оту он цеглину!
- То я пішла! - кричить мені Сонька. - Як надумаєшся - пришлеш Сергійка!
- Зараз стрибаю!
Вдихнувши якомога більше повітря, міцно заплющую очі та й відштовхуюсь од даху.
Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тільки парашут не розкрився, і я штопором урізався в смітник!
Не сигналили тривожно санітарні машини, не бігли до мене санітари з
носилками: я сам вигрібся наверх, весь у помиях, як манія, а Сонька
реготала, аж качалась по двору.
Парашут ми потім спалили. Не
класти ж назад у комод простирадло з отакою діромахою посередині! І мама
довго грішила на сусідку, недорахувавшись одного простирадла.
Та ще Сергій, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:
- А я мамі скажу... Ага! (...)
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Літні канікули завжди пахли нам луговими травами, розігрітим піском, світлими дощами і далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми ті канікули
гаряче й нетерпляче. І чим вище і дальше розсувалося небо, впоєне
сонячним теплом, тим похмурнішими здавалися нам стіни класу, тим нижче
опускалася на наші стрижені, як в арештантів, голови прокіптюжена стеля.
І ми, вкрай змучені зимовим сидінням у класах, починали бунтувати.
То
позапускаємо собі волосся та кричимо в один голос, що вдома немає
ножиць, що батькам ніколи нас стригти. Тоді Віктор Михайлович приносить
із собою машинку, стає після останнього уроку в дверях та й вистригає
підряд усім хлопцям великі хрести: од вуха до вуха, од чола до потилиці.
То все частіше починаємо запізнюватись на уроки, і як потім не
докоряють нам учителі, вони безсилі очистити наші очі од весняного
дурману. А то на перерві підіймем такий гармидер, що хоч світ за очі
втікай. І довго доводиться черговому вчителеві стояти у дверях, поки ми
його помітимо та якось втихомиримось.
Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають із школи.
На довгі, безмежно довгі літні канікули! (...)
Наші літні канікули найтісніше пов'язані з річкою.
Незавидна
доля тих дітей, які ростуть далеко від річок або озер. Усе живе вийшло з
води, і мені здається, що люди, які росли біля світлих веселих річок,
не можуть бути злими або похмурими. Вони веселої, доброї вдачі, у них
світлі очі і м'яке вилужене4 волосся. І вони завжди щедрі: на усміх, на
щирий душевний порив, на товариство і дружбу.
До нашої річки треба було йти два кілометри луками. Ранньої весни бігали ми до неї дивитись, як скресає крига.
Розлюченою
білою чередою сунули крижини, ревіли, налазячи одна на одну, стогнали,
ламаючи гострі блискучі роги, а сонце безжально підганяло їх гарячими
батогами.
Коли трапиться велика крижина, то на ній можна й покататись. Тільки
треба пильнувати, щоб не винесло на течію або щоб не звалило у воду, бо
бувало й таке.
Нам частенько влітало за самовільні ті мандри, але
ми не каялись, тільки дивувалися про себе: невже наші батьки, коли були
отакими, як ми, ніколи не плавали в повінь?
Іноді, після особливо сніжної зими, коли весна приходила рання і
дружна, повінь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася
в погреби, у підвали, і люди прямо по вулицях їздили човнами.
Дорослим
- горе, нам - радість. Бо хіба не цікаво замість того, щоб прозаїчно
тьопати вулицею, поплавати у великих ночвах або просто на збитих у пліт
дошках! Ми гуртувались у цілі флотилії і вирушали на бій - проти
сусідньої вулиці. Для тієї морської битви годилося все: цегла, паліччя,
глина, череп'я. І не раз вилітали шибки од заблукало! «бомби», і не один
з нас летів сторч головою у воду, зіткнувшись із «ворогом». Але яка
війна обходилась без жертв та руїн?
Потім, коли спадала вода, наші батьки заходжувались залагоджувати
наслідки стихійного лиха. І щоразу селом ходила вперта чутка, що в
когось у печі застряв сом. Такий великий, що не міг уже назад і
вибратись. І хоч нам жодного разу не вдавалося бути свідками тієї події,
ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самі
запливають у печі.
Річка наша - чиста й весела, вислана білим, митим-перемитим піском. У
ній така прозора вода, що коли стати на високому березі та подивитись
униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки,
тут смажимось на сонці. Загоряємо так, що під кінець літа тільки очі
біліють та зуби, а то – арап5 арапом... (...)
Я найбільше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати
неабияку витримку. Стій цілісінький день із вудочкою, чекай: клюне - не
клюне. Для раків же не треба ні вудочки, ні гачка, тільки добрі легені
та загартовані пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впізнати по
пучках: вони у нього такі порізані, наче воював він із бритвою.
Отже, я збираюсь по раки.
Беру відро, і мама строго-на-строго наказує:
- Дивися, як загубиш, то й додому не приходь!
Наче
я такий дурний, що і справді повернувся б одразу додому, аби посіяв
відро! Крім відра, я беру і брата: носити раки та одяг. Раки я
викидатиму на берег, а Сергійко збиратиме та у відро. Він же й
пильнуватиме за тим, щоб у відрі була свіжа вода.
- А ти багато раків наловиш? - поспішаючи за мною, цікавиться брат.
- Багато: повне відро.
- І ми їх будемо варити?
- Мама поварить.
- Я люблю їсти раки! - каже замріяно брат.
Ще б пак! Покажіть мені такого дивака, що не любить варених раків!
Ось
і річка. Цього разу я вийшов не до тирла, а трохи вище, де круті
береги. Тут відразу глибоко: по шию, а то й з головою. І при самому дні,
попід припічком, подовбані нори. Нори є всякі: широкі й вузькі, мілкі і
такі глибокі, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна.
У тих норах ховаються раки. Кажуть, що іноді й гадюки. То страшна річ: засунути руку і замість рака витягти гадюку!
Мене
поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки
натрапив на зміюку. І добре, що приловчився ухопити за голову, а не за
хвіст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало
не задушила!
- І як же ти од неї порятувався? - питали ми настрахано.
Микола чвиркав крізь зуби.
- Я їй голову од крутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лізе за мною... Ледве втік!
Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я більше вірю Миколі, аніж
підручникові із зоології, де написано, що гадюка дихає, як і людина,
легенями, отже, не може бути довго під водою. Та й чому я мушу довіряти
отим дядькам, що написали підручники? Вони ж не печерували у нашій річці
раків! І гадюк наших не бачили...
Роздягаюся, лізу у воду. Намацую ногою нору - попри самому дні.
Вдихнувши якомога більше повітря, пірнаю. Сильна течія відразу підхоплює
мене, зносить, алё я встигаю вчепитись за виступ і підтягую своє тіло,
що рветься догори, як поплавок, до самого дна.
Ось і нора. А поруч ще одна... ще... Та тут раків та раків!..
Хапаюся за край однієї нори лівою рукою, а праву суну в іншу. І відразу ж
натикаюся на щось колюче.
Є!
Наставивши гострі клешні,
рак відступає в глиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо
вдасться - накрию, то рак вважай що в кишені. Він уже нікуди не дінеться
і, головне, не вчепиться у пальці. А якщо не встигну - теж не біда! Рак
ухопить клешнею пальця і не відпустить, поки його пожбуриш на берег.
Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим
ротом повітря, а брат, стоячи на березі з відром, нетерпляче питає:
- Є рак?.. Є?..
Висмикую із води рака і, розмахнувшись, жбурляю на берег.
Сергійко з вереском біжить за раком, а я знову пірнаю на дно.
Так
минає півгодини-година... Від довгого перебування у воді шкіра на мені
зібралася в гармошку, зуби цокотять як навіжені. Та я ніяк не можу
одірватися від карниза, всіяного великими і малими печерами: майже у
кожній чекає на мене рак!
- Уже піввідра! - гукає до мене Сергійко і, витираючи піт на обличчі, канючить: - Я хочу купатись!
- А раки? - запитую, сердито відпльовуючи воду. - Раки - я за тебе збиратиму?
Сергійко зітхає і покірно плентає за черговим раком.
Я б таки напечерував повне відро раків, коли б не гадюка.
Попалася
вона мені в особливо широкій та глибокій норі. Тільки я послав туди
руку, як щось холодне, слизьке ударило мене по пальцях, метнулося вглиб.
Ух!..
Не пам'ятаю, як і вилетів з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергійко кинув відро та - навтікача!
Вискочивши
на берег, кидаюсь за ним. Мені здається, що гадюка женеться слідом:
от-от цапне за п'яти отруйними зубами! Потім, озброївшись кийками,
обережно підходимо до річки. Гадюки не видно. Тільки повзають раки, що
висипались із відра. Зібравши раків, ми пішли од того місця подалі. Але й
там я вже не наважувався лізти у воду. Мені здавалося, що в кожній норі
сидить гадюка.
Сергійко теж роздумав купатись. Він тільки схилився над кручею, де
вода була аж чорна від глибизни, і почав притоплювати відро, щоб набрати
води.
-О!..
Коли я обернувся на оте розгублене «о»,
Сергійко вже стояв на ногах, а не на колінах, і дивився на воду так,
наче вперше її побачив.
- Де відро?! - закричав я розпачливо.
- Там,-
показав брат на кручу, задкуючи од мене. - Там... утопилося... Я кинувся
до кручі. Ні відра, ані раків, тільки один Сергіїще, якого я зараз
лупцюватиму так, що він аж запіниться!..
Зажурені, повертались додому. І хоч не я - брат утопив відро, мені
од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж
- старший, а старший за все в одвіті.
І чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата?
ПРО ГАСЛА И ПОРТРЕТ
У нашому селі появився
художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту в білих
полотняних штанях. Коли він уперше пройшовся селом, то ми не могли
отямитись від здивування: ми думали, що він просто забув натягти штани.
Крім отих чудернацьких штанів, художник носив яскраво-червону
сорочку, рогові окуляри, за якими ховав чіпкі маленькі очі. Рот у нього
теж був невеликий, і тримав він його так, наче збирався сказати літеру
«о», та в останню мить роздумав.
Незважаючи на свій невеликий зріст, художник своєю строгістю
викликав боязливу пошану не тільки у нас, підлітків, а й у дорослих.
Навіть дядько Андрій, який у громадянську війну власноручно зарубав
польського полковника і майже до всіх звертався на «ти», навіть він
шанобливо «викав» художникові.
- Значиться, такички... Нарисуєте нам таку велику картину для
клубу... Дікорацію. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, і ставок, і
верби...
- А полотно? - запитав строго художник.
- Полотна дамо. Скіки скажете, стіки й виділимо.
Художник для чогось подивився на свої приношені штани, подумав, потім сказав:
- Думаю, що метрів п'ятдесят вистачить.
-
П'ятдесят, то й п'ятдесят,- відразу ж погодився дядько
Андрій.-Іще, той... Гасла щоб - для клубу і в сільраду. Червоної матерії
нам район на агітацію виділив, а текст я вам пізніше принесу.
Художник тільки кивнув головою, а дядько Андрій додав:
- Ну, й само собою - харчі... Три рази в день і ще коли виголодаєтесь.
Випишемо
в колгоспі меду, сала, пшона і олії, а житимете й харчуватиметесь у
Одарки... Оце, здається, і все... А гроші заплатимо вже по роботі...
Голова пішов, художник залишився. Лишились і ми: стояли тісним
гуртом, не спускаючи очей з художника. А він походив, походив по церкві,
що правила за клуб, потім зупинився навпроти нас, поправив
окуляри,строго спитав:
- Хто з вас уміє малювати?
В наших рядах - тихе замішання. Хтозна, для чого йому те потрібно. Ану почне бити!
- Так що, ніхто не вміє?
Тоді Ванько не витримав:
- Ось він стінні газети малює! - та й ткнув у мене пальцем.
Художник вихопив мене поглядом із гурту - від босих ніг до розвихреної чуприни.
- Будете моїм асистентом... А решту прошу залишити зал!
Що
означало те слово, я тоді не знав, а запитати не посмів. Однак я дуже
пишався тією посадою і аж із шкіри пнувся, аби догодити художникові.
Художника звали Аполорій Олександрович, і я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке ім'я.
Діяльність
свою ми почали з того, що збили велику раму, а потім нап'яли на неї
зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорій Олександрович заходився
ґрунтувати полотно.
Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрій приніс тексти,
виведені чітким строгим почерком Павла Степановича, попросив малювати
літери побільші, так щоб і здалеку можна було прочитати. Художник швидко
наводив оті літери прямо олівцем на матерії, а потім дав мені щіточку і
білу фарбу і сказав, щоб я малював разом із ним.
Цілісінькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церкві.
Повертався додому аж увечері, і від мене пахло олійною фарбою. Руки мої,
і обличчя, і навіть волосся були у фарбі, але я й не думав її одмивати.
Хай усі бачать, що я тепер не хто-небудь - асистент!
- Ти хоч би вмився, горенько моє! - вичитувала лагідно мама. – Та не спіши так їсти, а то ще вдавишся!
А перед Галиною Іванівною, киваючи насмішливо у мій бік, хвалилася:
- Оце, слава Богу, діждалася помочі: Толя службу знайшов!
- І багато зароблятиме? - зацікавилась Галина Іванівна.
- Та багато... Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсім на синове утримання перейти...
«Смійтеся,
смійтеся! - думав я про себе, уминаючи борщ. - Який же дурень за отаку
цікаву роботу та ще гроші платитиме? Он хлопці аж лопаються од
заздрощів, вони хтозна-що віддали б, аби тільки потримати пензля в
руках. А ви кажете: гроші!..»
Покінчивши з гаслами, взялися за декорацію. Довго морочились, але ж
недаром. Село вийшло наче справжнє: і хати рядочком, і ставок з вербами
та прип'ятим човном, ще й лелека на стрісі. (...)
Вперше я сидів
за столом із дорослими. На почесному місці - художник, поруч - дядько
Андрій, а я - на ріжечку, але все одно - за столом. Ми їли пряжену
яєшню, я запивав її смачним холодним узваром. (...)
Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав
засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув
художникові:
- Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж – за мене...
Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.
- А скільки ви заплатите моєму асистентові?
Я
так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося... Те ж саме
здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім
спитав:
- Якому асистентові?
- А от йому,- показав на мене художник.
- Йому? - звів брови дядько Андрій. - А хіба йому що положено?
- Положено, - твердо відповів Аполорій Олександрович. Після довгого торгу зійшлись на троячці. (...)
І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу
троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу
такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її
втомленому обличчі...
- Ти знову тут? - здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. - Ще гроші заробив, чи що?
Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.
-
Ото воно так,- сказав дід, вибиваючи об ворота люльку,- беруть -
цілують, віддають - плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із
коліна виколупає, а віддає!
Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали
дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що
Толька має одержати зароблену троячку. (...)
Лишалось одне: набратись терпіння й чекати.
І я, набравшись терпіння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку
йшов під оті ворота, як на службу: сідав і чекав, поки вийде з двору
дядько Андрій. Нічого йому не казав, удавав навіть, що не помічаю, що
просто йшов, натомився та й сів відпочити, а в душі аж тьохкало: ану ж
він зараз підійде та й скаже:
- Оце отримав-таки гроші вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрість!
Сидів
і всім, хто проходив мимо та цікавився, чого я тут, розповідав усе по
порядку. Як був асистентом, помагаючи художникові малювати картини та
гасла. Як заробив три карбованці. І як голова не хоче їх оддавати.
Люди - хто сміявся, хто обурювався, а дід Овсій додавав:
- Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тіла!
Я
б таки діждався кінця отого ненависного тижня - витримав би, не помер,
але не витримав дядько Андрій. Четвертого дня він вибіг рано-вранці з
хати і сердито тицьнув мені троячку до рук:
- Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі. (...) Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому
з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене
ще на порозі:
- Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
- Дивись, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З
крамниці. З кишенями й ґудзиками. Окремо - піджак. Окремо -штани. Без
жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той - жива істота, і я можу її налякати.
- Це мені?
- Тобі, синку, тобі! (...)
Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм. Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.
- Ти вже справжнісінький кавалер,- сказала вона.
І хлопці відразу ж стали дражнити «кавалером».
Із заздрощів, звичайно! (...)
Навіть
Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі
вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор,
завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.
- Вийди з колони!
І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:
- Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!
- Втримаєш? - запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.
- Втримаю!
Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до
школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не
знаючи, що його робити далі.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:
- Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс - переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.
Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.
І
я, принісши в жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею,
точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов'язує мене новий
костюм. Новий-новісінький! (...)
- Толь, іди до нас!
Ванько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені - новий костюм. І чому я його відразу не скинув?
Наловивши линків, хлопці збираються до залізниці - кататись на шпалах.
- Ти з нами підеш?
А куди ж мені ще діватись!
- То пішли!
Біля
залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто
їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам
досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху
плавають шпали, на яких так цікаво кататися!
Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.
- Хлопці, - кричу, - підженіть!
Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.
- Сам підганяй! - відповідає мені Микола і замахується дрючком на Ванька: - От тільки спробуй - так по голові й торохну!
Гаразд, обійдуся й без вас!
Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:
- Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!
Кричіть,
кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрів
за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю...
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.
Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.
Виліз
із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені
густими потьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б
мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого
горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до
берега, підходять до мене.
- Буде ж тобі!
- Його треба випрати...
- Де?
- У струмкові.
- Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
- А в чому?
- У гасові!
- Де ж ти стільки гасу візьмеш?.Треба бочку, не менше... Потім Микола каже:
- Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці
викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже
не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола
безнадійно махає рукою:
- Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...
- Еге, спалити! - мало не плачу я.- А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...
- Знаєш, мамо,- сказав я своїй матусі другого дня, коли
переколотилось та перемололось,- не справляй мені більше нових костюмів!
Бо від них одна біда!
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
1 Аргамак - порода коней.
2 Сопло - насадка на трубі, яка регулює струмінь газу або рідини, що звідти виходить.
