Суть
всієї політичної кризи наших днів - це криза провідної верстви.
Порівняйте
постаті колишніх провідників і - теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу
моральність, іншу духову силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен,
Меттерніх, чи Клемансо, а іншу - Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотки інших, що
видніють нині з газетних наголовків.
Коли
візьмемо Україну - недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів
Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, - в порівняні з тими дрібненькими
постатями, що очолювали Україну в часах Великої Революції і, в більшості, нині
її очолюють.
Нова
провідна верства в країнах Європи , яку події висунули наверх по першій війні,
відзначалася передусім браком візії, далекосяглої ідеї. І то якраз в добу, яка
домагалася засадничих, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому
протиставляла нова "еліта" - гасло "муравлиної праці",
буденної латанини, заступаючи політичну мудрість її сурогатом - крутійством.
Їх
тактика була тактикою відкладування "на завтра" засадничих рішень,
уникнення неминучих конфліктів, замазування очей на завтрашній день, страху
широкого жесту. Була це у нас тактика "малороса", що був, як то
кажуть, "хоч дурний та хитрий" (я сказав би: хоч хитрий, та дурний).
Була це політика "злоби дня", підлещування масі, політика
демагогічного пацифізму, що замикав очі на неминучі протистояння; такого ж
соціялізму, який хотів будувати свою утопію хоч би за ціну розгрому або
поневолення своєї нації.
Наслідки
правління таких "еліт" були катастрофальні - і в Европі, і в нас. У
нас воно привело до пропаганди пацифізму - в переддень і під час затяжного
збройного порахунку з Московщиною, до гамування національного героїзму,
таврованого як "шовінізм" і до затьмарення яскравої ідеї самостійности
пропагандою нерозривности співжиття з "братнім по крові і духу народом
російським", до морального та інтелектуального роззброєння нації і -
остаточно - до програння боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти
власної волі і переконань була змушена вести - не маючи до неї ні запалу, ні
бажання, ні ідеї.
ЗО
літ минуло від тих трагічних часів, але загальний тип тогочасних
"національних провідників" залишився в нас надалі той самий. Велику
яскраву ідею вони висміюють як "вузьке доктринерсіво", героїзм - як
"авантурництво" (коли не "бандитизм"), а найгіршого гатунку
угодовство захвалюють як політичний "реалізм". Вижебрати маленьку і
тихенько Україну від сильних світу цього, або її видурити - було їх гаслом...
Психіку
цієї просвітянської еліти дуже добре колись окреслив Ю. Липа, ще до того, як
сам їй не піддався. В одній старій поезії писав він про "жебраків при
дорозі о ялмужну просячих":
"Виведу
націю я на роздороже,
Попхинькаю
над нею,
Пограю на
лірі. Може подивуються такій гарячій вірі
Інші
народи з моцею своєю.
Скажуть:
- то учтива дитина, хороша,
Співає
пісеньки, не бунтує,
Не
стримить, щоб щось злого зробити.
Випадає
похвалити ці діти
І
державність дати.
- Хай нам
світить надія,
Хоч би й
без дати.
Лиш не
треба, на Бога, не треба
Щоб вона
повставала, вбивала!
...Ой,
тяжко, брате,
Меча
брати!
Як би так
зробити війну без пожару!
Як би так
зробити націю обережно, потихенько,
Годувать
її книжечками у затишнім курничку
І вивести
на світ готову, без боротьби,
Перехитривши
всіх?
Ні, не
сваритися. Не гнівити дикість,
Тупоту і
підсвинків з чужими агентами.
Ні,
зробити всіх президентами".
Таке було
"вірую" цієї "еліти"! Повно було у нас такої еліти в
1917-1920 роках на Україні, зокрема в 1922-1939 в Галичині. Повно її і тепер:
отих могіканів соціялістичної винниченківщини і галицького
"ундівства", як в Европі, так і в Америці й Канаді. Це ж ті
"жебраки" о "ялмужну просячії", ліплять свої
"об'єднання не із зором на українські геройські сили, а зневагою до тих
сил і надією на ласку "інших народів з моцею своєю". Не ж вони - як і
перед війною - хочуть викинути з суспільства всі нежебрацькі елементи, які
вірять в ідею і готові за неї боротись.
Та найжахливішою
хворобою тієї "еліти" є навіть не ота "ідеологія" жебраків
придорожніх, але самий її склад, добір, освіта.
Розум, серце, мораль,
колишньої європейської (втім і нашої старокиївської й козацької) еліти
формувалися в спеціальних закладах, в ітонах, оксфордах, в Києво-Могилянській
Академії. Дух і етика теперішньої "еліти" - не формуються ніде. На
моральні якости, чи характерність її членів - модерній "еліті"
наплювать. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добралися до неї
не шляхетні і мудрі, а крутії, "гнучкошиєнки" люди безпринципні.
Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами з а г а л у. Повно було в
такій "еліті" фарисеїв, інтриганів, чи "діячів", які за
власну кишеню вважали партійну карнавку, або народний гріш; повно отих
"хитрих та дурних" малоросів з породи "реалістів" і
політичних полатайків...
Так "еліта"
була шкідлива для своїх, а для ворога - не страшна. Тих її членів, які були
недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі - легко
було залякати. Тих, які були підлуваті - легко було купити. А полегшувалася та
процедура тим, що така "еліта" не знала засади внутрішньої дисципліни
і не знала кари за злочини та "помилки" хоч жертвами тих
"помилок" падали сотні і тисячі наївно віруючих у ту
"еліту" людей.
З тим всім треба
скінчити! Провадити націю не сміють "жебраки при дорозі", або ті,
кого Шевченко звав "донощиками і фарисеями". Підставою творення еліти
мають бути - як у старовину - вимоги морального характеру. Чесні, мудрі,
відважні, шляхетні і характерні люди - можуть лише вести націю до перемоги, а
не до ганьби і розкладу. Писав ще Констянтин Острозький: "Достойними -
достойная созидатися і чесними - чесная совершатися обиче і через годних людей
- годния річи бувають справовані".
В добрі отих
"чесних", "достойних і гідних" - є таємниця сили всякої
організації.
