ВІЛАНД, Крістоф Мартін (Wieland, Christoph Martin — 5.09.1733, Оберхольцхайм — 20.01.1813, Веймар) — німецький письменник-просвітник.
Віланд
народився в Оберхольцхаймі, що поблизу Бібераха (Вюртемберг) у сім'ї
лютеранського пастора, де його виховували у релігійному дусі. У школі
вперше познайомився з класичною і сучасною літературою, англійською
періодикою. 1750 р. вступив у Тюбінґенський університет. Бажання
студіювати право він не мав, натомість поринув у вивчення філософії,
історії та філології, почав займатися літературою. У 1751 р. Віланд
надіслав свій епічний твір «Герман» («Hermann») швейцарському вченому та
критику Й.Я. Бодмеру. Через рік Бодмер запросив його в Цюріх, де Віланд
пробув до 1760 p., працюючи домашнім учителем у сім'ях заможних людей.
Тут він поступово відійшов від пієтизму і звернувся до античної
філософії. З 1760 р. став діловодом міської ради в місті Біберах. 1765
р. Віланд одружився. У 1769 р. він став професором філософії та мистецтв
Ерфуртського університету. У 1772 р. Саксен-Веймарська герцогиня
Анна-Амалія запросила Віланда у Веймар бути наставником її синів —
Карла-Августа (через два роки він посів трон) і Костянтина. У Веймарі,
що згодом перетворився у літературну столицю Німеччини (тут оселяться
Й.В. Гете, Й.К.Ф. Шиллер, Й.Г. Гердер) Віланд прожив до самої смерті.
Літературна спадщина Віланда об'ємна і різноманітна. Вона включає
дидактичні, іроїкомічні і казкові поеми, гімни, псалми, оповідання,
віршовані та прозові казки, романи, п'єси, діалоги, переклади, статті.
Віланд-поет почав з дидактичних, релігійно-містичних творів у дусі
Бодмера і Ф. Г. Клопштока. Так, живучи у Цюріху, він, за порадою
Бодмера, написав біблійну поему «Випробування Авраама» («Dergeprufte
Abraham», 1753). Проте вже у 60-х pp. Віланд, переживши захоплення
французьким філософським вільнодумством, створив поеми і віршовані
новели, позбавлені релігійного елементу. Поема з античного життя
«Музаріон» («Musarion», 1763) виражає етичний ідеал Віланда. Поет
висміює стоїцизм філософа Клеанта, захмарні ширяння піфагорійця Фефрона і
мізантропію Фанія, протиставляючи їм життєрадісну мораль дівчини
Музаріон. У 1765 р. у дусі «Шаленого Роланда» Л. Аріосто Віланд написав
іроїкомічну поему «Ідріс і Ценіда» («Idris und Zenide», вид. 1768), яку
жанрово означив «казка фей». У цьому творі, зітканому із казкових
історій, письменник змальовує мандрівних лицарів і зачаровані замки, фей
і чарівників, кентаврів і драконів. Деякі поеми Віланда мають легкий,
фривольний характер, що зближує їх із поезією рококо.
У 70-80-х pp. Віланд створив цілу низку «романтичних» поем,
заснованих на народних казках європейського («Первонте» — «Pervonte»,
1778) і східного походження («Зимова казка» — «Winter-marchen», 1776;
«Шах Лоло»- «Schach Lolo», 1778; «Хан і Ґульпене» — «Harm und
Gulpenheh», 1778), середньовічних переказах і легендах («Ґандалін» —
«Gandalin», 1776; «Герон Шляхетний. Оповідання з часів короля Артура» —
«Geron der Adelige» , 1776), фабліо («Пташиний спів» — «Der Vogelsang»,
1778). Він також популяризував казки різних народів («Оповідання і
казки», 1776— 1780, «Джиністан», 1786-1789).
Найкращим поетичним твором Віланда є поема-казка «Оберон» («Oberon»,
1780). Її сюжет бере свій початок у старофранцузькому епосі «Гюон де
Бордо», виданому у формі народної німецької книги, а також у комедії В.
Шекспіра «Сон літньої ночі». Це авантюрна повість про вірне і
самовіддане кохання лицаря Гюона та дочки султана Аманди, котрі долають
усі перешкоди на шляху до щастя. У долі закоханих беруть участь володарі
ельфів Оберон і Титанія, однак Віланд доводить, що навіть могутність і
чари ельфів не можуть зрівнятися із силою вільного земного людського
почуття.
Одну з найкращих сторінок у творчому спадку Віланда складають його
романи. Першим з них був дидактичний роман «Пригоди дона Сільвіо де
Розальви» («Die Abenteuer des Don Sylvio von Rosalva», 1764), який був
написаний за аналогією з «Дон Кіхотом» М. де Сервантеса. Роман «Історія
Агатона» («Die Geschichte des Agathon», 1766—1767) створений під впливом
«Історії Тома Джонса, знайди» Г.Філдінґа. Він присвячений
давньогрецькому юнакові із Сіракуз Агатону, який проходить складний шлях
морального розвитку. Цей твір ознаменував початок німецького роману
виховання.
В «Історії абдеритів» («Dk Abderiten», 1774) письменник висміяв
тупих і самозакоханих невігласів із давньогрецького міста Абдери, однак,
по суті, цей твір був сатирою на німецьку провінційну обмеженість.
Абдерити оголошують філософа Демокріта божевільним, а лікаря Гіппократа —
шахраєм; вони засновують «національний театр», ведуть процес «про тінь
віслюка», вирощують «святих жаб». У романі «Золоте дзеркало» («Der
goldene Spiegel», 1772) сатира Віланда має соціально-політичне
спрямування. Твір опирається на оповідну традицію «Тисячі й однієї ночі»
і побудований у формі розмов, які ведуть султан Шах-Гебаль і філософ
Данішменд. Героєм роману «Аґато-демон» («Agatho-damon», 1796—1797) став
давньогрецький мудрець і подвижник Аполлоній Тіанський, який марно
намагався воскресити язичництво.
У 1750—1770-х pp. Віланд звернувся до драматургії. Його рання
трагедія «Леді Йоанна Грей» (1758) була переробкою однойменної п'єси
англійця Н. Роу. Трагедія «Клементина Поретська» (1760) написана за
мотивами роману С. Річардсона «Історія Грандісона». У придворних колах
Веймара мали успіх ліричні драми Віланда. «Вибір Геркулеса» («Hit Wahl
des Herkules», 1773) і «Альцеста»(«Alceste», 1773). Останню у сатирі
«Боги, герої та Віланд» висміяв Й. В. Гете.
Неабияке значення мала діяльність Віланда-перекладача. Упродовж
1762—1766 pp. він переклав 22 п'єси В. Шекспіра, які вийшли друком у
восьми томах у Цюріху. Йому належать також переклади античних авторів:
Арістофана. Еврипіда, Лукіана, Горація. У Веймарі розгорнулася і
журналістська діяльність Віланда. У 1773 він видавав журнал «Німецький
Меркурій» («Der Deutsche Merkur»), який очолював до 1793 р. Тут він
опублікував чимало статей з питань літератури, естетики, історії,
філософії, політики. У 80-х pp. його помічником у журналі був Й.К.Ф.
Шиллер.
